Прізвище на стіні

Мій батько телефонує по суботах, рівно о дев'ятій ранку, і щоразу з'ясовується, що в суботу о дев'ятій ранку я мав би вже зробити щось корисне.

Я винаймаю кімнату на самому верху будинку в Круа-Рус, над пекарнею. Підлога в ній похила, як палуба, вікно виходить на дах, а вранці знизу піднімається запах свіжого хліба такий щільний, що ним, здається, можна снідати. Господиня пекарні, мадам Руссо, бере з мене за кімнату половину ринкової ціни й безкоштовно залишає під дверима вчорашню багетку. Я вважаю це найчеснішими стосунками, які в мене були з людьми.

Тієї суботи телефон задзвонив, коли я стояв босий посеред кімнати й розглядав стіну над ліжком. На стіні в мене висить фотографія старого робочого креслення: просто аркуш ватману з лініями, які нікому не потрібні. Цю фотографію я привіз із дому. Це все, що я привіз.

— Арно! — Батько завжди починає так, ніби ми зустрілися в юрбі й він боїться, що я загублюся. — Як твої стіни?

— Стоять.

— Ти їси?

— Так.

— Режис каже, зал у вас приведено до ладу. Він був там минулого тижня.

— Який Режис?

— Лаво. Ти його знаєш. Заступник директора. Ми разом вчилися, ще до твого народження. Хороша людина. Каже, до грудня там уже будуть риштування, а потім усе знесуть і почнуть заново. Не засмучуйся, це просто будівля.

Я слухав і дивився на креслення. «Просто будівля». Я хотів сказати, що в цій будівлі зараз лежить коробка з ключем і мішок із червоною ниткою, що дівчина, з якою я працюю, умовила мене залишити рипучу дошку, що все це зовсім не просто. Але слова не складалися, як завжди, коли батько говорив зі мною таким тоном: бадьорим, люблячим, таким, що не лишає місця для заперечень.

— Після диплома ти прийдеш до мене, — вів він далі. — Я вже звільнив для тебе куток. Біля вікна, як ти любиш. Це навіть не обговорюється.

— Тату…

— Що?

— Нічого.

— Ось і добре. Усе, мені пора, у мене замовник. Їж!

Він поклав слухавку. Я постояв хвилину з телефоном у руці, потім згадав, що десь у тубусі лежить лист із Нанта, і не став дивитися на тубус.

У двері постукали.

Я не одразу зрозумів, що це стукають. Так тихо в мої двері стукає лише пекарка, коли приносить решту. Але пекарка стукає тричі, рівним кроком, а тут було два коротких, пауза, і ще один, непевний.

Я відчинив. На порозі стояла Камілла в жовтому дощовику й із парасолею в обох руках, мокра так, ніби прийшла не вулицею, а річкою.

— Я постукала, — сказала вона з викликом.

— Бачу.

— Ти казав, що треба стукати.

— Я казав це про зал.

— Це було загальне правило.

За її спиною сходами тягнувся запах ванілі. Я раптом усвідомив, що стою босий, у пом'ятій футболці, і що за спиною в мене неприбране ліжко.

— Як ти дізналася, де я живу?

— Жюльєтта. Вона знає все. Я прийшла, бо нам треба купити фарбу для «бабусиного пилу». Жюльєтта дала список, і я не знаю, що таке палена умбра. — Вона підняла брову. — Ти знаєш, що таке палена умбра?

— Так.

— Тоді одягайся.

* * *

Дощ у Ліоні не йде, а висить. Він не падає вниз, як належить порядному дощу, а стоїть у повітрі дрібним водяним пилом, і якщо розкрити парасолю, він обходить її збоку й дістає звідкись знизу. Ми йшли Круа-Рус угору, повз будинки з вузькими вікнами, повз крамниці з шовковими шарфами, і Камілла тримала парасолю так, що одним боком вона закривала мене, а другим її. Вийшло, що ми йдемо дуже близько.

Я не знав, куди подіти руки. Поклав у кишені. Вийняв. Знову поклав.

— Тут раніше жили ткачі, — сказав я, бо треба було щось казати. — «Канюти». Будинки робили високими, щоб під стелю вміщалися верстати. Тому тут такі великі вікна й такі вузькі сходи.

— Ти знаєш про ткачів?

— Я знаю про будинки. Будинок завжди розповідає, хто в ньому жив.

— І що розповідає твій?

— Що в ньому жив хтось, хто любив хліб.

Вона розсміялася, і цей сміх прозвучав дуже близько до мого вуха.

Крамниця месьє Бурдона була в кінці вулиці, у тісному напівпідвалі, де пахло скипидаром і старим папером. Він продавав пігменти в паперових пакетах, пензлі з білячої шерсті й такі товсті аркуші картону, що їх можна було прийняти за двері. Камілла увійшла, і він, великий, мовчазний чоловік у шкіряному фартусі, раптом розплився в усмішці, ніби до нього прийшла онука.

— Умбра? — спитав він.

— Палена. Для бабусиного пилу, — сказала Камілла впевнено.

Месьє Бурдон кивнув так серйозно, що я зрозумів: він чув у своєму житті й не таке. Він насипав у пакет щось темне, тепле, що пахло землею, і додав дрібку іншого порошку, сірого.

— Для лаванди, — пояснив він. — Пил без лаванди не буває.

Ми вийшли на вулицю з пакетом, загорнутим у папір, і піднялися сходами на майданчик над дахами. Дощ трохи вщух, але туман не пішов: він лежав унизу, як молоко в блюдці, і з нього стирчали лише гострі шпилі церков та дахи, темні й мокрі. Сона й Рона зникли. Усе місто перетворилося на сіру сторінку, на якій хтось збирався почати писати.

Ми стояли біля поручнів. Парасолю Камілла склала й притулила до стіни.

— Я хочу спитати, — сказала вона раптом.

— Питай.

— Що під лантухом? На стіні в колосниках. Ти першого дня заслонив її плечем.

Я міг збрехати. Міг сказати «нічого». Але дощ ішов так м'яко, і вона стояла поруч так просто, з мокрими пасмами коло скроні, без своєї звичної гучності, що в мені щось розв'язалося.

— Прізвище, — сказав я.

— Чиє?

— Батька. «Ф. Лефевр». Він розписався на цій стіні, коли вчився. Поруч намалював вікно. Маленьке, на чотири квадрати, з фіранкою.

— Вікно, — повторила вона.

— Так.

— Як у п'єсі.

— Я знаю.

— Арно, — сказала Камілла, — а він знає, що ти там робиш?

— Він знає, що я роблю диплом.

— Але про стіну?

— Ми ніколи про це не говорили. — Я дивився на туман. — Він рідко згадує школу. Каже «навчання», ніби це назва міста, де він давно не був. А потім приходить і пояснює, що я маю робити після. Хоча що я маю, він уже вирішив.

— Що?

— Прийти в його майстерню. Працювати поруч із ним. Робити декорації для тих самих театрів, у яких робить він.

— А ти хочеш?

Я помовчав. Позаду, внизу, хтось стукав молотком по залізу, розмірено й неквапливо.

— Коли в тебе таке прізвище, — сказав я, — кожна зроблена тобою стіна виявляється батьковою. Навіть якщо ти сам збудував її з нуля. Усі дивляться на цеглини й думають: «Це, звісно, Лефевр». Не я. Лефевр. Ніби людини взагалі немає, є лише табличка.

Я не збирався говорити так багато. Слова вийшли самі й повисли у вологому повітрі. Я чекав, що вона скаже щось втішне, і заздалегідь ненавидів цю втіху.

Але вона сказала інше.

— Мені завжди здається, що я запізнилася.

— Куди?

— Нікуди. Усюди. — Камілла сперлася на поручні, вчепившись пальцями в мокре залізо. — Ніби всі інші почали жити на хвилину раніше за мене, і я весь час біжу слідом, намагаючись наздогнати. Мама каже, я народилася на два тижні пізніше за термін. Що навіть тут не встигла вчасно. Я сміюся, коли вона так каже. А потім уночі думаю, що, може, й правда.

— Це безглуздо.

— Я знаю.

— Ти вийшла на сцену в тринадцять років.

— Звідки ти…

— Тео розповів. Сказав, що ти забула всі слова, крім останнього.

— Він обіцяв не розповідати!

— Він не вміє не розповідати.

Вона засміялася, затуливши обличчя рукою. І я раптом помітив, що ми стоїмо дуже близько. Ми розмовляли так тихо, що доводилося нахилятися одне до одного. Її плече торкалося мого рукава, і від цього дотику рукав став найчутливішою частиною мене.

— Я думаю, — сказав я обережно, — що ти не запізнилася. Що ти просто йдеш іншим маршрутом. Довгим.

— Довше — це означає запізнилася.

— Ні. Це означає, що дорогою ти бачиш більше.

Камілла повернула голову. Очі в неї в сірому світлі здавалися зовсім світлими, майже прозорими.

— Це теж запишеш?

— Ні, — сказав я. — Це я запам'ятаю.

Ми дивилися одне на одного, може, секунду, може, дві. Не більше. Потім десь унизу грюкнули двері, закричала чайка, що залетіла в місто слідом за річкою, і вона відвела очі. Я теж.

Нічого не сталося. Зовсім нічого. Ми обоє це помітили. І обоє вдали, що ні.

* * *

Назад ми йшли тією ж дорогою, але вже повільніше. Дощ скінчився, і замість нього з туману пробилося бліде, водянисте світло. Ми звернули в траболь, довгий темний прохід між будинками, яким колись ткачі носили шовк, щоб не мочити його під дощем. Під низькою аркою стояла суха тиша, пахло каменем і сирою шерстю. Наші кроки звучали гулко, нерівно, і в якийсь момент я зрозумів, що ми йдемо в ногу.

— Арно, — сказала Камілла.

— Так?

— Якщо тобі коли-небудь захочеться намалювати вікно по-справжньому, а не сірою фарбою… — Вона замовкла. — Я просто хочу сказати, що не проти.

Я не одразу зрозумів, що вона знає про мій макет. Не про вікно, а про сірий прямокутник на глухій стіні. Про те, що він намальований. Вона бачила його, мабуть, на другому занятті, у класі, і ні слова не сказала. Тільки зараз.

— Це не за кошторисом, — сказав я.

— Знаю.

— Бюджет урізано.

— Знаю.

— І Ренар повернулася б до «лаконічно».

— Арно, — сказала вона, і в траболі її голос прозвучав м'якше й глибше, ніж завжди, — я не прошу. Я лише кажу: я не проти.

Ми вийшли з-під арки на світло. Я змружився. Над нами висіло білувате небо, і мені здалося, що десь далеко, за туманом, річка почала поступово ставати видимою.

Я не сказав нічого. Але дорогою додому дістав із кишені блокнот, розкрив на чистій сторінці й, не дивлячись, намалював квадратик. Один. Порожній.

Поруч дрібним почерком написав: «Вікно».