План «Лебідь»

Джулія Альтобеллі багато разів бачила, як під шаром побілки проступає чуже обличчя. Вона не знала, що одного дня таке трапиться і з нею самою.

Усю ніч після обіду на терасі вона просиділа у своїй кімнаті на третьому поверсі, біля відчиненого вікна, дивлячись на озеро, на човни й на вогні села на тому березі. Вона чекала, що злість повернеться і все пояснить. Злість прийшла, але пояснити нічого не змогла. Вона була стара, звична, як зручне взуття, і Джулія раптом ясно побачила, що вдягала її щоразу, коли боялася.

Вона боялася. Боялася, що весілля розвалиться, бо все в ньому тримається на чужих латках. Боялася, що Лоренцо надто добрий для неї, а вона надто колюча для нього. Боялася, що людина, яку вона любить, не вміє сказати «ні» навіть їй. І ось, замість того щоб сказати про це вголос, вона накинулася на К'яру, яка, власне, була єдиною, хто весь цей час намагався втримати їх обох на плаву.

І коли Ельвіра, у сірій сукні, з перлами, на очах у сорока людей проказала: «послуги синьйори Бенедетті більше не знадобляться», Джулія промовчала.

Вона сиділа й слухала власне мовчання. Воно було гучне. Воно було зрадливо гучне.

(Відступ про мовчання. Бувають випадки, коли мовчання красномовніше за слова. А бувають випадки, коли воно говорить рівно те, що людина найменше хотіла б вимовити. Досвід показує, що других випадків набагато більше, але повідомляють про них рідше, оскільки свідки, як правило, теж мовчать.)

О шостій ранку вона підвелася, вмилася крижаною водою, натягла джинси й вийшла з вілли через бічні двері. Фаусто, на щастя, ще спав. На столі в холі лежав кошик із круасанами, залишений для гостей. Джулія взяла половину, загорнула в серветку й пішла стежкою в село.

Готель синьйори Міранди зустрів її запахом кави й тихим дзенькотом посуду. Господиня, побачивши на порозі наречену, не здивувалася. Вона витерла руки об фартух і сказала: «Нагорі. Другі двері. Вони всі там. Ви теж?»

— Я теж, — сказала Джулія.

— Тоді суп на плиті, — кивнула синьйора Міранда.

Вона піднялася вузькими сходами, зупинилася перед дверима, з-за яких долинали приглушені голоси, і раптом відчула, як у неї тремтять пальці. Вона натиснула на ручку.

У кімнаті, за круглим столом, заваленим паперами, зошитами, планшетом і порожніми склянками з-під бульйону, сиділо п'ятеро. Нонна Ассунта, пряма, як свічка. Томмазо з червоними від безсоння очима. Беппе Скуїлаче, який, побачивши Джулію, схлипнув і тут же втер носа рукавом. Професор Кастаньйолі у своєму качиному піджаку. І К'яра, з таблицею на колінах, без макіяжу, у старому светрі, схожа не на звільнену організаторку, а на командира штабу.

Усі обернулися.

— Я принесла круасани, — сказала Джулія й простягла серветку.

Ніхто не взяв.

— К'яро, — вимовила вона. Голос не слухався. — Я мушу сказати. Вчора, на терасі… я промовчала. Це була моя вина. Це було гірше, ніж якби я закричала. Я промовчала, бо мені було зручно. Бо я була зла й хотіла, щоб хтось інший виявився винним. Це малодушність. Я прошу пробачення.

К'яра подивилася на неї. Кілька секунд тривала тиша, в якій було чути, як у трубі булькає вода.

— Я брехала вам, — сказала К'яра нарешті. — Ви маєте право.

— Ні, — сказала Джулія. — Не маю. Ви брехали, бо хотіли нас захистити. А я промовчала, бо хотіла захистити себе. Це різні речі.

— Це те саме, — тихо заперечив Томмазо. — Просто з різних боків. Ми вже обговорювали.

К'яра усміхнулася, коротко, одним кутиком рота.

— Сідайте, — сказала вона. — У нас нарада.

Джулія сіла. Нонна Ассунта присунула їй склянку супу. Беппе втер очі й пробурмотів щось на кшталт «слава Богу». Професор Кастаньйолі кивнув їй, як кивають старій знайомій.

Вони просиділи разом три години.

К'яра розповідала. Професор діставав папери. Томмазо вів протокол, цього разу нормальною італійською, чим, за його власними словами, поступився принципами. Джулія слухала про Ортензію, про серпень, про сейфову кімнату, про шов, якого не було, і з кожним словом дедалі ясніше розуміла те, що відчувала на рівні кінчиків пальців від тієї самої ночі, коли вперше посвітила ліхтариком на груди старого птаха.

— Він сховав книги всередині, — сказала вона. — Не під крилом, а всередині. Він розкрив шов, дістав набивку, поклав папери й закрив. Смолою, якою мажуть тріщини в штукатурці. Він, мабуть, десь знайшов реставратора, який його навчив. Або сам навчився. Смола тримає вологу й не лишає запаху. Жодна перевірка цього не помітить.

— Звідки ви знаєте? — спитав професор.

— Тому що я сама нею користуюся, — призналася Джулія. — Тільки для фресок.

— А що буде, якщо розкрити шов? — спитав Беппе.

— Нічого. Це ж не плоть, — сказала Джулія. — Я розкрию його так, щоб нічого не пошкодити. Займе пів години. Але мені потрібен дозвіл власника.

Вона подивилася на професора.

— Ви його даєте?

— Даю, — відповів професор, і голос його здригнувся. — Без вагань. Якщо Ортензія служить для чогось, крім краси, вона заслуговує, щоб її визволили.

— Тоді так, — сказала К'яра й розгорнула планшет. — Слухайте. Субота. Дванадцята година одна хвилина. Майстри товариства, тридцять сім осіб, виносять лебедів. Усіх, крім Ортензії. Професор дзвонить Фаусто й каже, що згоден залишити Ортензію в залі «до неділі, як жест доброї волі». Фаусто щасливий, бо саме це йому й потрібно. Ми виймаємо решту. Зала вільна. З другої до п'ятої ми її готуємо. У той самий момент Джулія розкриває Ортензію в сусідньому приміщенні, дістає книги, фотографує, робить копії. Томмазо дзвонить за номерами з бухгалтерії: інших клієнтів Фаусто, яких він обманув. Вони приїжджають.

— А потім? — спитала Нонна.

— А потім, — сказала К'яра, — у той момент, коли він вирішить, що все йде ідеально, ми покажемо йому все. Публічно. Щоб ніхто не міг сказати, що не бачив.

— На весіллі? — перепитав Томмазо.

— Перед весіллям, — уточнила К'яра. — За пів години до церемонії, коли всі гості вже сидять у залі. Тому що саме тоді він буде там, особисто. Він же управитель. Він зобов'язаний бути присутній.

— Але ми не зможемо його втримати, — сказав професор. — Він утече.

Настала пауза. Професор, на подив усіх, раптом усміхнувся. Усмішка була рідкісна, тонка, як складка на пергаменті.

— А ось це, синьйоро Бенедетті, — сказав він, — я пропоную доручити мені.

Він відкрив свою шкіряну теку й дістав аркуш паперу, на якому дрібним бісерним почерком було написано кілька абзаців.

— Це додаток до договору, — пояснив він. — Доповнення номер два. Сьогодні вдень я піду до пана Дель Ньєро й попрошу його підписати. Він підпише, бо, як ви справедливо зауважили, він надто люб'язний. Прочитаєте?

К'яра пробігла очима по рядках. Повільно, з кожним рядком здіймаючи брови, вона дійшла до кінця й раптом розреготалася. Голосно, по-справжньому, із закинутою головою, так, як не сміялася вже, мабуть, років п'ять.

— Професоре, — сказала вона, втираючи сльози. — Ви геній.

— Я юрист за освітою, — скромно відповів Кастаньйолі. — Таксидермія, знаєте, другий диплом.

(Відступ про юристів-любителів. У кожній старій організації є людина, яка знає закон краще за всіх її адвокатів. Зазвичай це пенсіонер, що захоплюється чимось дивним. Адвокати, як правило, його бояться.)

О дванадцятій у кімнату тихо зайшов Лоренцо. Він зупинився на порозі, як хлопчисько, якого викликали до директора. Волосся в нього було скуйовджене, сорочка пом'ята, під очима синці, а в руках він тримав букет із тих квітів, які рвуть уздовж дороги: ромашки, волошки й щось фіолетове, колюче.

Усі замовкли.

— Джуліє, — сказав він.

Вона підвелася й підійшла до нього.

— Я хотів сказати, — продовжив він швидко, наче боявся, що рішучість витече. — Я не виправдовуватимуся. Мама помилилася. Я знав, що вона помиляється, і все одно захищав її, бо мені легше захищати, ніж розбиратися. Ти мала рацію. Я не читаю. Я не сперечаюся. Я не кажу «ні». Але я вчуся. Я прочитав договір уголос, це був перший крок. Сьогодні ввечері я поговорю з мамою. Не по телефону. Очі в очі. І не проситиму в неї дозволу.

Він простягнув букет.

— Це тобі. Я нарвав дорогою. Там, здається, одна кропива. Я в цьому не розуміюся.

Джулія взяла букет. Кропива пекла пальці. Вона раптом зрозуміла, що вперше за весь тиждень усміхається широко, з мокрими очима і зовсім не хоче цього приховувати.

— Лоренцо, — сказала вона. — Я більше не бачу тріщин.

— Справді?

— Бачиш, — промовила вона, — я просто зрозуміла, що тріщини — це місце, де все тримається.

Нонна Ассунта голосно висякалася.

— Ну ось, — сказала вона. — Найважче позаду. Зараз вони цілуватимуться, а потім усім треба працювати.

Вони справді поцілувалися, а Беппе при цьому заплакав так голосно, що синьйора Міранда внизу, почувши, вирішила, що в неї знову втекло молоко.

Увечері того ж дня професор Кастаньйолі, як і обіцяв, вирушив до Фаусто Дель Ньєро з папером у теці й чашкою тосканського лимонного лікеру на таці. За годину він повернувся до готелю й поклав на стіл аркуш із двома підписами: своїм і розмашистим, як лебедина шия.

— Він навіть не дочитав, — сказав професор, і в голосі його вперше прозвучало щось схоже на тріумф. — Сказав: «Звичайно, звичайно, професоре, як вам зручно». І ще подякував за жест доброї волі.

— Що там написано? — спитав Беппе.

— Розповім у суботу, — сказав професор. — Це сюрприз.

Джулія подивилася на аркуш, на підпис, на людей навколо столу. Потім на вікно, за яким над озером догоряв захід, червоний, як розпечена мідь.

Завтра. Завтра все вирішиться.

Вона ще не знала, що вирішиться зовсім не те, що вона думає.