Ранок суботи

Лоренцо Гаспаріні встав о п'ятій ранку, бо о п'ятій ранку встають ті, кому треба зробити щось важке, поки совість ще не прокинулася й не почала сперечатися.

Він одягнувся тихо, щоб не розбудити Джулію. Вона спала на боці, підклавши руку під щоку, з напіввідкритим ротом і виразом обличчя, який буває в людей, що вирішили, що все інше почекає. Він постояв над нею хвилину, не дихаючи, як стоять над чимось дуже крихким і дуже дорогоцінним. Потім знайшов на тумбочці свій телефон і вийшов.

Ельвіра сиділа на причалі.

Він знав, що вона там буде. Він учора ввечері написав їй коротке повідомлення: «Мамо, давай зустрінемося вранці на причалі, о шостій. Нам треба поговорити». Відповідь прийшла за хвилину: «Прийду». Без знаків оклику, без «дорогий». Це було так на неї несхоже, що Лоренцо перечитав повідомлення тричі.

Вона сиділа на самому краю, у сірій сукні, поверх якої накинула шаль кольору річкового піску, і дивилася на воду. Спина пряма, руки складені на колінах, перли тьмяні в досвітньому світлі. Лоренцо підійшов і сів поруч, на те саме місце, де два дні тому сиділа Джулія. Між ними залишилася відстань рівно в одну чашку кави.

— Мамо, — сказав він.

— Лоренцо.

Вони помовчали. Озеро лежало перед ними нерухоме, рожеве, як внутрішній бік мушлі. Десь у кущах прокидалися птахи.

— Я знаю про запрошення, — сказав він. — Про сорок людей. Про двісті порцій. Про те, що ти сказала Беппе. Про все.

— Хто тобі… — почала вона й урвала. — Ну звичайно. К'яра.

— Ні. Я сам знайшов. Я читаю документи, мамо. Тепер читаю.

Ельвіра не ворухнулася. Лише пальці, що лежали на колінах, стиснулися трохи сильніше.

— Я хотіла як краще, — сказала вона тихо.

— Я знаю.

— Вони прийшли на похорон твого батька. Усі. Я не могла… не могла, щоб вони не прийшли й на весілля. Це було б неправильно.

— Мамо, — сказав Лоренцо. Він відчував, як усередині тремтить щось величезне, тепле й жахливе, і подумав, що ось так, напевно, почувається гребля в перший день повені. — Мені не потрібно, щоб ти була права. Мені потрібно, щоб ти була поруч. Це різні речі.

— Я завжди поруч.

— Ні. Ти завжди попереду. А це не одне й те саме.

Ельвіра повернула голову. Обличчя в неї було сіре від недосипання, з гострими вилицями, з губами, стиснутими в тонку лінію. Але в очах майнуло щось, чого він не бачив із самого дитинства: розгубленість. Не гнів, не образа, а проста людська розгубленість перед тим, кого вважала дитиною.

— Я не хочу нікого виганяти, — продовжував Лоренцо. — Нехай залишаються. Усі сорок. Ми знайдемо місця. Це твої друзі. Але я хочу, щоб сьогодні, до початку церемонії, ти сама сказала Джулії та всім іншим, що сталося. Що ти написала запрошення. Що це була твоя ініціатива. Що К'яра ні в чому не винна. Тому що, мамо, вона не винна.

— А якщо я не скажу?

— Тоді я скажу сам. Але мені буде дуже шкода.

Вони сиділи в тиші, поки сонце не вийшло з-за гір і не залило воду рідким золотом. Ельвіра дивилася на нього, і він бачив, як усередині неї щось бореться, старе, вперте, виховане роками, з чимось новим, ще не названим.

— Я подумаю, — сказала вона нарешті.

— Добре.

— Це не обіцянка.

— Я знаю.

Вона підвелася, розправила шаль і пішла причалом до берега. Він дивився їй услід і раптом подумав, що вона сильно постаріла. Не за ці два тижні. За чотири роки. Просто раніше він не хотів цього помічати.

(Відступ про матерів і синів. Немає на світі складніших стосунків, ніж ті, де одна людина все життя навчала іншу ходити, а потім ображається, що той пішов не туди. Розв'язується ця образа, як правило, тільки на похоронах або на весіллях. Іноді того самого дня.)

О дванадцятій годині дня бальна зала вілли «Чіньо Б'янко» нагадувала театр перед останнім актом. Триста чотири лебеді стояли на своїх місцях, нерухомі, величні, готові до всього. Біля дверей, у два ряди, шикувалися тридцять сім майстрів товариства в білих бавовняних рукавичках, із візками, обитими м'якою тканиною, як у найкращих музейних службах. Професор Кастаньйолі, урочистий, в оксамиті, стояв біля центральної підставки з годинником у руці, і на його обличчі був такий вираз, з яким капітан дивиться на секундну стрілку перед стартом регати.

Лоренцо стояв поруч із Джулією біля стіни. На ній були джинси, робочий фартух із кишенями й рукавички реставратора. Волосся зібране у вузол, на носі плямка фарби. Вона виглядала так, ніби збиралася не заміж, а на штурм бастіону, і Лоренцо подумав, що ніколи не любив її сильніше.

— Одинадцята п'ятдесят дев'ять, — промовив професор. — Прошу тиші.

Зала завмерла. Нонна Ассунта на складаному стільці біля входу стискала палицю. Томмазо із зошитом записував секунди. Беппе Скуїлаче витирав сльози поварським ковпаком. К'яра, у старому светрі, стояла біля вікна й дивилася на Фаусто Дель Ньєро, який із прилиплою усмішкою стежив за тим, що відбувається, з дверей, склавши руки на животі.

— Дванадцята година, — сказав професор. — Нуль-нуль.

Ніхто не поворухнувся. Майстри стояли, як статуї. Лебеді стояли, як лебеді. Було чути, як десь у глибині вілли цокають годинники.

— Дванадцята година, одна хвилина, — промовив професор Кастаньйолі. І додав найурочистішим голосом, на який був здатний: — Починаємо.

Це була цілком дивовижна вистава.

Тридцять сім майстрів рушили вперед, як єдиний організм. Кожен знав свого лебедя. Кожен брав його обережно, як беруть на руки сплячу дитину, дбайливо, обома руками, підтримуючи шию й крила. Ряди танули, візки ковзали паркетом із ледь чутним шерехом, і лебеді, один за одним, відпливали до дверей, білі, чорні, чорно-білі, один підозріло рожевий, і здавалося, що вся зала повільно, урочисто розгортається й іде геть, як на параді.

Оркестр Святого Фредіано, за знаком Нонни Ассунти, заграв на галявині під вікнами. Спершу тихо, потім дедалі голосніше, і туба раптом набула дивної гармонії з кроками майстрів: бум, бум, бум.

— Ми впораємося за півтори години, — шепнув професор. — Якщо ніхто не впаде.

— Ніхто не впаде, — сказав Лоренцо.

Через двадцять хвилин він сам ніс лебедя. Майстер, широкоплечий літній чоловік на ім'я Гвідо Пічініні, сунув йому в руки чорного птаха, важкого й несподівано теплого на дотик, наче він ще щось пам'ятав, і скомандував: «Тримай під груди. Ось так. Не бійся. Він не клюне». Лоренцо ішов залою навшпиньки, притискаючи до себе птаха, і йому здавалося, що він бере участь у чомусь величезному й безглуздому, у найсмішнішій і найурочистішій церемонії на світі.

До пів на першу в залі залишилися сорок білих лебедів і Ортензія.

Ці сорок професор відібрав заздалегідь. Найкрасивіші, найстаріші, найбільш білі. Джулія, яка напередодні вночі довго ходила між рядами, розглядаючи кожного, сказала вранці: «Гаразд. Нехай залишаються. Але тільки ці». Вона не пояснила чому. Але в її голосі було щось, чого Лоренцо не чув ні в понеділок, ні у вівторок, ні в середу. Усмішка.

Майстри розставляли решту птахів уздовж центрального проходу, по двоє з кожного боку від кожного ряду майбутніх стільців, як почесна варта. Біля входу поставили найбільших, біля вівтаря найвитонченіших. Тісний стрій білих птахів на темному паркеті справляв дивне, майже чарівне враження: ніби хтось подарував залі крила.

Ортензія залишилася в центрі, на підвищенні, трохи позаду вівтаря, і навколо неї зімкнулося коло з ширм, які майстри акуратно поставили «для консервації».

— Консервація, — повторив Фаусто, підходячи до професора. Він, як і раніше, усміхався. — Як дбайливо. Не знаю, як вам дякувати, професоре. Такий жест доброї волі.

— Не варто дякувати, — м'яко сказав Кастаньйолі. — Для нас честь, що Ортензія залишиться під вашим заступництвом.

— Звичайно, звичайно. А ви, — Фаусто повернувся до Беппе, який саме проходив повз із підносом, — ви, здається, збиралися пригостити мене десертом? Я чув, у вас там щось нове.

— Нове, — видихнув Беппе, і в очах його заблищали сльози. — Ходімо, синьйоре управителю. Такого ви ще не куштували. Без горішків, але з душею.

Фаусто, який ніколи не відмовлявся від частування, слухняно рушив за ним у Зимовий сад.

(Відступ про спокуси. Злочинці, як правило, потрапляють не на доказах, а на звичках. Одним заважає любов до грошей, іншим до влади, третім до десерту. Останніх, за статистикою, трапляється напрочуд багато.)

За ширмами Джулія опустилася навколішки перед Ортензією. У руках у неї була маленька шкіряна сумка з інструментами: скальпелі, шпателі, колбочки, пензлі. Лоренцо стояв поруч, тримаючи лампу.

— Світи сюди, — сказала вона тихо. — Нижче. Ось. Зараз.

Вона працювала сорок хвилин. Лоренцо не дихав. Джулія приклала до шва ватний тампон, змочений прозорою рідиною, і пахло від нього чимось солодкуватим і терпким. Смола піддалася не відразу. Вона розм'якла, потемніла й раптом розшарувалася тонкою пластинкою, яку Джулія зняла пінцетом, як знімають пелюстку. Під нею відкрився шов. Справжній, рівний, акуратно зашитий ниткою з найтоншого льону.

— Робота гарна, — пробурмотіла вона. — Той, хто це робив, умів.

Вона підчепила нитку кінчиком скальпеля. Один стібок. Другий. Третій. І ще три. Пір'я на грудях Ортензії розійшлося, як стулки, відкриваючи темний простір усередині, обшитий старою повстю.

— Лоренцо, — прошепотіла Джулія. — Посвіти.

Він підніс лампу. У глибині, між повстю й дерев'яним каркасом, лежали три згортки, обгорнуті в промаслену тканину. Джулія дістала перший. Розгорнула. Усередині виявилися два блокноти: один у синій обкладинці, інший у чорній. Ті самі.

— Ось вони, — видихнув Лоренцо.

— Ось вони, — підтвердила Джулія.

Вона дістала другий згорток: пачка конвертів, частина кремових, із сургучними печатками у вигляді лебедя, частина білих, ділових. Розписки. Квитанції. Документи з підписами десятків людей. Подвійна бухгалтерія в усій її непривабливій красі.

Третій згорток виявився іншим.

Він лежав глибше за решту, біля самого каркаса, і був не промаслений, а обгорнутий потемнілою від часу полотняною ганчіркою, перев'язаною шнурком, на якому застигла червона воскова печатка. Печатка була стара, потріскана, з ледве розрізненими літерами «Р. Ф.».

Джулія завмерла.

— Це не його, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Дивись на віск. Його накладено не за його часів, не цього року. І не за моїх. Йому років двадцять п'ять, може, більше. І на шнурку немає слідів смоли. Це лежало тут із самого початку. Відтоді, як Ортензію набивали.

Вона не стала розкривати печатку. Поклала згорток назад у ганчірку й загорнула в чисту серветку.

— Це віддамо професору, — сказала вона. — Нерозпечатаним. Це його птах.

— А це? — Лоренцо подивився на блокноти.

— Це віднесемо на світло, — сказала Джулія.

Вона підняла голову, і він побачив у її обличчі те, що бачив завжди, коли вона дивилася на фреску, з якої нарешті зняли віковий бруд: чисте, тихе, тріумфуюче здивування.

— Знаєш, що найсмішніше? — прошепотіла вона. — Він сховав свою брехню всередину найкрасивішої речі в залі. А вона, виявляється, зберігала ще одну таємницю.

Лоренцо хотів щось відповісти, але в цей момент почув за ширмами голос Томмазо, придушений і урочистий:

— Джуліє! Лоренцо! Професор каже, що до церемонії залишилося менше п'яти годин! І що потрібно ще розставити стільці! Сто шістдесят і ще сорок, разом двісті! Я порахував! І записав!

Лоренцо засміявся. Просто засміявся, тихо, так, як не сміявся з того самого дня, коли Беппе Скуїлаче зупинив його виделку над креветкою. Джулія подивилася на нього, на його скуйовджене волосся, на лампу в руці, і теж розсміялася.

Вони сиділи навколішках перед старим лебедем, серед ширм, у запаху смоли й повсті, і сміялися з чогось, чого обоє не могли пояснити. А десь за стіною туба фальшиво виводила «Марш Святого Фредіано», і це був найкращий день у його житті, хоча до вечора було ще далеко.