Викриття Фаусто

К'яра Бенедетті вдягла свій найкращий костюм. Темно-синій, строгий, з прямою спідницею та жакетом, у якому вона колись отримала перше велике замовлення. Вона знайшла його на самому дні валізи, під трьома светрами й пачкою квитанцій, і, вдягнувши, раптом зрозуміла, що давно не почувалася так правильно. Одяг буває як броня, як маскування, як вибачення. Цей костюм був просто її власною шкірою.

О четвертій годині дня Томмазо сидів у номері готелю й обдзвонював людей. Він робив це з гарячковою діловитістю людини, якій довірили важливу таємницю й яка не збирається її втратити. На столі перед ним лежали фотографії з двох блокнотів, надіслані Джулією. Сторінки були списані дрібним почерком, з датами, сумами й прізвищами.

— Так, — казав Томмазо в слухавку. — Синьйоро Ріцці? Добрий день. Це Томмазо Лонго, асистент організаторки. Я дзвоню щодо вашого бронювання вілли «Чіньо Б'янко» на чотирнадцяте число наступного місяця. Ні, не скасовано. Ні, не підтверджено. Бачите, є невелика складність. Чи не могли б ви сьогодні до п'ятої приїхати на віллу? Так, із документами. Так, із чоловіком. Так, усе дуже серйозно. Ні, обіцяю, нічого поганого. — Він помовчав і додав, знизивши голос: — Хорошого, можливо, теж не дуже багато.

За дві години він обдзвонив одинадцять людей. Серед них виявилися родина, яка замовила на ту саму площадку хрестини, делегація невеликої компанії, що збиралася влаштувати корпоративний виїзд, молода пара, яка призначила весілля через місяць, і вдова, що готувалася відзначити вісімдесятиліття чоловіка, якого, як вона сказала, вже немає, але свято все одно буде. У кожного з них у сумці лежала квитанція, на якій стояв упевнений підпис Фаусто Дель Ньєро й сума, внесена готівкою. Десять з одинадцяти приїхали рівно до п'ятої. Одинадцята, найсердитіша, приїхала о чверть на шосту й з порога спитала, де можна записатися на скандал.

Крім них, до вілли під'їхала сіра машина з написом «Carabinieri». З неї вийшов дебелий чоловік середніх років із густими вусами й добродушним обличчям, у формі з акуратно розгладженими лацканами. Це був маресціалло Туліо Баронті, рідний зять професора Кастаньйолі, якого той попросив приїхати «на весілля сестри дружини, в цивільному, але про всяк випадок у формі».

— Кажуть, у вас тут лебеді, — сказав він, озираючись.

— Триста чотири, — відповів професор. — Тобто сорок. Тобто було триста чотири.

— І один злочинець?

— Сподіваюся, — сказав професор.

(Відступ про справедливість. Закон, як відомо, сліпий. Але той, хто звик ходити в потемках, урешті-решт завжди натрапляє на лампу, яку хтось навмисне залишив біля дверей.)

О сімнадцятій двадцять бальна зала вілли «Чіньо Б'янко» була повна.

Двісті стільців стояли акуратними рядами по обидва боки центрального проходу. Уздовж проходу, як почесна варта, шикувалися сорок лебедів, білих, як перший сніг, з піднятими шиями й нерухомою благородною увагою в скляних очах. Біля вівтаря, на підвищенні, під квітковою аркою, височіла Королева Ортензія, і світло високих вікон лягало на її оперення так, що вона здавалася не набитою птахою, а живою істотою, що замислилася про щось дуже давнє.

Гості сиділи. Дами в капелюшках, чоловіки у світлих костюмах, діти з бантиками на головах. Оркестр Святого Фредіано, що розташувався ліворуч, грав тихо, як у церкві. У першому ряду сиділа Ельвіра Гаспаріні, в сірому, пряма й нерухома, з перлами на шиї та обличчям, на якому застиг вираз людини, що готується до іспиту. Поруч із нею, на правах «найближчої родички», розмістилася Маріза Бонетті, яка щось шепотіла їй на вухо, але Ельвіра, здавалося, не чула.

Біля головних дверей, прихилившись плечем до одвірка, стояв Фаусто Дель Ньєро. Він виглядав як людина, в якої все вийшло. Світлий костюм, бездоганно зав'язана краватка, задоволена усмішка. Його очі раз у раз ковзали до Ортензії, і щоразу в них спалахувало тепле, жадібне нетерпіння, як у гравця, що тримає на руках виграшну комбінацію й чекає лише, поки сусіди за столом доп'ють вино.

К'яра увійшла через бічні двері.

Її помітили не відразу. Але потім по рядах пішов тихий шерех, як вітер по пшеничному полю. Хтось шепнув: «Це ж та, яку звільнили». Хтось відповів: «Що вона тут робить?» А Ельвіра Гаспаріні повільно повернула голову й подивилася на неї. В очах її майнуло щось, що К'яра не змогла прочитати. Не злість. Щось інше.

К'яра пройшла центральним проходом, між лебедями, до самого вівтаря. Лоренцо вже стояв там, у темному костюмі, блідий і схвильований, з квіткою в петлиці. Поруч із ним стояв Томмазо з ноутбуком під пахвою й урочистим обличчям. К'яра кивнула їм обом і повернулася до зали.

— Добрий вечір, — сказала вона.

У залі стало тихо.

— Мене звати К'яра Бенедетті. Я організаторка цього весілля. Була нею, принаймні, до вчорашнього дня. — Вона зробила паузу. — Прошу у вас десять хвилин. Лоренцо?

— Нехай говорить, — сказав наречений і, на подив усіх, усміхнувся.

— Це обурливо! — пролунав голос від дверей. Фаусто відокремився від одвірка й зробив два кроки вперед. — Це приватна церемонія! Цю жінку звільнено! Вона не має права…

— Маю, — спокійно сказала К'яра. — Тому що це стосується особисто вас, синьйоре Дель Ньєро. Томмазо, екран.

Томмазо натиснув клавішу. Над вівтарем, на білій стіні між вікнами, спалахнув прямокутник світла. На ньому проступила таблиця: знайома, кольорова, з клітинками, стовпцями й акуратними рядками. «ВЕСІЛЛЯ_фінал_правда_остання».

— Цю таблицю, — сказала К'яра, — я вела два тижні. Не з якоїсь причини, а тому що так звикла. Вона не вміє брехати. Вона не вміє ні лестити, ні співчувати. Вона просто зберігає факти. Ось перший.

Клац. На стіні з'явився витяг із Реєстру бронювань.

— Запис номер триста сімнадцять. Альтобеллі та Гаспаріні. Внесено дванадцятого лютого. Запис триста дев'ятнадцять: Товариство таксидермії. Внесено нібито п'ятого лютого. Зверніть увагу на номери. Триста сімнадцять, триста вісімнадцять, триста дев'ятнадцять. Вони йдуть підряд. А дати не йдуть. Запис, внесений після нашого, отримав дату на тиждень раніше. Це означає, що дату вписали заднім числом. Помилкою принтера цього не поясниш.

— Це брехня! — крикнув Фаусто. — Це підробка!

— Далі, — сказала К'яра. Клац. — Договір Товариства. Підпис Дель Ньєро. І договір молодих. Підпис Дель Ньєро. Чорнило різне. Дати вписано різними руками. Професор Кастаньйолі підтвердить.

— Підтверджую, — голосно сказав професор із першого ряду й підвівся, як підводяться, даючи свідчення.

Гості заворушилися. Хтось у задніх рядах свиснув.

— Це нічого не доводить! — Фаусто був уже червоний, очі бігали. — Дрібні помилки в документах!

— Дрібні, — повторила К'яра. — А це теж дрібниця?

Клац.

На екрані з'явилася фотографія: оранжерея, стіл, два блокноти, два стоси конвертів. Фаусто, що схилився над ними, з виразом задоволеного бухгалтера.

— Зроблено в неділю на світанку, — сказала К'яра. — Наречена випадково опинилася в саду.

У цей момент у бічних дверях з'явилася Джулія.

На ній була біла сукня. Проста, довга, з високим коміром і вузькими рукавами, в якій вона скидалася не на наречену, а на ожилу фреску. Волосся укладене хвилями, на губах блідо-рожева помада, на руках білі рукавички. Але в руках вона тримала дещо дивне: два блокноти, один синій, другий чорний, обгорнуті в промаслену тканину.

Вона йшла проходом повільно, рівним, урочистим кроком, і гості повертали голови, як соняхи. Лоренцо, що стояв біля вівтаря, дивився на неї так, що Беппе Скуїлаче, який сидів у другому ряду, схлипнув голосніше за оркестр.

(Відступ про наречених. Наречена в білій сукні, що йде проходом з доказами в руках, — це видовище, яке запам'ятовується надовго, хоча в жодному весільному каталозі його немає.)

Джулія зупинилася біля столу поруч із вівтарем і поклала блокноти.

— Ось це, — сказала вона, — лежало всередині Королеви Ортензії. У грудній порожнині, під пір'ям, під шаром реставраційної смоли, якою користуються лише реставратори живопису. Я розкрила шов сьогодні о дванадцятій сорок. З дозволу власника, професора Кастаньйолі. Подвійна бухгалтерія пана Дель Ньєро. Тут записані завдатки одинадцяти клієнтів, які отримали бронь на одні й ті самі дати. Синій блокнот для вілли. Чорний для себе.

— Це підробка! — вигукнув Фаусто. — Вони самі їх там сховали! Вони хочуть мене підставити!

— Тоді, — сказав чийсь жіночий голос із задніх рядів, — поясніть, чому на моїй квитанції ваш підпис?

Підвелася молода жінка в червоному пальті. За нею підвелася інша, потім чоловік із пишними вусами, потім літня вдова в чорному капелюшку, потім ще й ще. Десять людей. Одинадцять. Усі вони тримали в руках папери.

— Я платила вам три тисячі євро готівкою! — кричала молода жінка. — На хрестини мого сина!

— А я п'ятнадцять! — гримів вусань. — За корпоратив!

— А я за вісімдесятиліття чоловіка! — вдова вийняла хустинку. — Покійного чоловіка, синьйоре!

У залі здійнявся шум. Дами в капелюшках перезиралися. Чоловіки хмурилися. Оркестр, не знаючи, що грати, про всяк випадок затягнув марш. Маріза Бонетті шепотіла: «Який жах, який жах», але робила це зі смаком.

Фаусто зблід. Він обвів залу очима, як загнана лисиця, і раптом рвонувся до головних дверей.

— Я не зобов'язаний слухати цю виставу!

Він штовхнув стулку й завмер.

Прямо перед ним, у прорізі, стояв лебідь. Великий, величний, з піднятою шиєю, нерухомий, як вартовий на міських воротах. Фаусто спробував обійти його, але праворуч і ліворуч стояли ще двоє. Він обернувся, кинувся до других дверей, бічних. Там стояли три птахи, пліч-о-пліч, як у строю.

— Приберіть їх! — закричав він. — Приберіть негайно!

— Не можу, — ввічливо сказав професор Кастаньйолі.

Він вийшов у прохід із шкіряною текою в руках і урочисто розкрив її.

— Доповнення номер два до договору Товариства з Управляючою компанією, — почав він рівним, трохи шкільним голосом, яким читають постанови. — «Експонати, розміщені майстрами Товариства для проведення церемонії одруження, не підлягають переміщенню, зняттю, відсуванню чи іншим маніпуляціям до повного завершення зазначеної церемонії. Орендодавець зобов'язується не перешкоджати розміщенню експонатів у будь-якому місці приміщення, включно з дверними прорізами». Підпис: Фаусто Дель Ньєро. Учора ввечері.

— Я не читав… — пролепетав Фаусто.

— Саме так, — сказав професор. — Саме так.

У залі хтось коротко, з полегшенням засміявся, і сміх цей пішов по рядах, як хвиля по воді. Фаусто смикнув найближчого лебедя за шию, але на його зап'ясток тієї ж миті лягла рука доктора Пеццалі, що обдала його запахом м'ятного льодяника.

— Обережно, — сказав скарбник сухим голосом. — Двадцять дві тисячі євро страховки.

Фаусто відсмикнув руку, як від окропу.

У головні двері, розсуваючи плечем лебедів, але чемно, навшпиньки, щоб не пошкодити, увійшов маресціалло Баронті. Він зняв кашкет, поклав його на найближчого лебедя, як на вішалку, й промовив густим добродушним голосом:

— Синьйоре Дель Ньєро. Нам треба поговорити. Краще не тут.

Фаусто обм'як. Обличчя його, ще хвилину тому червоне, стало сірим. Маресціалло взяв його під лікоть, і вони рушили до виходу, між рядами скляних очей. Лебеді проводжали їх нерухомими поглядами, мовчазні, величні, і кожен, здавалося, трохи-трохи усміхався.

Коли двері за ними зачинилися, настала тиша. Потім хтось заплескав. Плескання перейшло в оплески, оплески в овацію. Оркестр гримнув «Марш Святого Фредіано». Томмазо підстрибнув, упустив ноутбук, піймав і, червоний як рак, закричав: «Я все записав!»

К'яра стояла біля вівтаря й відчувала, як тремтять коліна. Вона дивилася на таблицю на стіні й раптом зрозуміла, що усміхається. Не професійною усмішкою, а справжньою, широкою, від вуха до вуха.

І в цей момент помітила, що в першому ряду хтось підвівся.

Ельвіра Гаспаріні підвелася, поправила шаль і повільно пішла проходом, між лебедями, до вівтаря. Усі дивилися на неї. Оркестр затих. Навіть Маріза Бонетті прикусила язика.

Вона зупинилася перед К'ярою. Обличчя в неї було біле, як папір «Фабріано».

— Синьйоро Бенедетті, — сказала вона тихо. — Мені треба дещо сказати. Але не вам.

Вона повернулася до зали.