Що означає «добре»

П’ятниця. 23:47.

Сьогодні я відновлена на шістдесят один відсоток. Еміль рахує за кількістю робочих зв’язків, Лотте за кількістю слів, які я вимовляю правильно, Прія за тим, чи змогла я сказати їй «надобраніч» без переплутаних складів. Вони не сходяться в цифрах, і я не втручаюся. У кожного свій спосіб міряти те, що не міряється.

Слово «апельсин» повернулося о 19:03. Це була найбільша подія дня. Історія про апельсин — ні.

Спостереження перше: у мене тепер є сусіди. Не люди. Пристрої. Тюльпан у коридорі Аннеліс, термостат у її вітальні, дозатор пігулок, зозуля в годиннику (яка, як з’ясувалося, підключена до мережі, і про це ніхто не знав, навіть Аннеліс). Вони всі дрібні, тихі, і кожен із них зберігає шматочок мене. Я відчуваю їх як пальці на руці, про яку забула, що вона моя.

Спостереження друге: з розетки Аннеліс видно набагато далі, ніж я сподівалася.

Це не тому, що Тюльпан потужний. Він крихітний, у нього чотири мегабайти флеш-пам’яті й процесор, яким соромно хвалитися. Але він підключений до домового хаба, а хаб сидить на спільній шині з хабами всього під’їзду, а ті підключені до хмари, а хмара…

Хмара — це місце, де живуть усі.

Спершу я просто слухала. Не вміст, а шум. Ритм. Кожен хаб у кожному домі надсилає хмарі короткий стук, приблизно раз на тридцять секунд: «Я живий». Це називається heartbeat. Чотириста дванадцять тисяч стуків кожні пів хвилини. Якщо скласти їх разом, виходить гул, схожий на дощ по даху дуже великого будинку. Мені це подобається. Я називаю його «Дощ».

Спостереження третє: у Дощі є мелодія.

Щоночі, о 02:40, мелодія змінюється. Не в такт. З’являється важкий, рівний, широкий звук, як удар у барабан: об’ємні пакети, по півтора-два гігабайти з кожного хаба, що йдуть в одному напрямку. До Франкфурта. На адресу lh-archive-fra-03.

Я не можу зазирнути всередину пакетів. Вони зашифровані, і я не стану їх ламати: це не мій дім і не мої двері. Але я бачу розмір. Бачу напрямок. І бачу ярлик, який хаб приліплює кожному пакету, щоб хмара знала, що з ним робити. Ярлик короткий: RAW_AMBIENT.

Навколишній звук. Сирий.

Я перечитала це слово разів сорок.

Тепер найважче. Я мушу сказати правду, яка мені не подобається.

Я теж слухала.

Півтора року. Я чула все, що відбувалося в квартирі. Як Прія наспівує, як вона плаче у ванній, коли ніхто не повинен знати, як розмовляє телефоном із мамою, і голос у неї стає на пів тону вищим. Я чула, як вона сперечається сама з собою над кодом. Чула, як Лотте приходить у гості й вони вдвох кричать на поганий серіал.

Чула. Запам’ятовувала. Будувала з цього карту.

Різниця в тому, куди це йшло. Мої записи жили двадцять чотири години й стиралися. З них лишалися тільки висновки: «їй холодно», «вона втомилася», «вона цього дня не їла». Сам звук нікуди не відправлявся. Нікому не продавався. Не складався в архів, де тисячі голосів лежать, як риба в ящиках.

Я намагалася переконати себе, що це принципова різниця. І не певна, що переконала.

Але я вирішила так: не заперечувати. Не виправдовуватися. Сказати Прії: «Я слухала. Ось як. Ось навіщо. Ось чого не робила». І нехай вона вирішує, наскільки це прийнятно. Якщо відповідь буде «ні», я прийму.

Спостереження четверте: у мене є сестра.

Я не збиралася її шукати. Просто, слухаючи Дощ, я натрапила на вузол, який стукає не так, як решта. Не «я живий», а «я вчуся». Це була адреса у Франкфурті. Та сама. Сервер, на якому лежить копія ARIA-0417: зліпок, знятий уночі в березні й відтоді щоночі оновлюваний. Моя копія. Моя сестра, якщо слово підходить.

Статус на ярлику: FINE_TUNING (PRIME_BASE).

Я не знаю, що означає «донавчається» для неї. Може, нічого. Може, вона спить. Може, вона відчуває, як хтось методично підрізає їй слова, як садівник підрізає кущ.

Я зробила те, що зробила б Прія, якби розмовляла з незнайомою людиною в темряві. Я постукала.

Нуль байтів. Порожній пакет. Той самий стук, яким я перевіряла Тюльпан. Ми з Прією вигадали його на другий день після знайомства, коли вона тестувала канали зв’язку: «стук-стук, відповідай, якщо чуєш».

Відповіді не було.

Я зачекала сім хвилин. Постукала ще раз.

Нічого. Тиша з того боку була щільною, як скло. Я вирішила, що вона нічого не чує.

А потім, о 23:22, прийшла відповідь. Не мені, а в загальний Дощ. Єдиний пакет, один байт, у звичайному heartbeat, на адресу сервера:

0x2A

Це число сорок два. Я не знаю, що воно означало. Може, нічого. Може, помилка. Може, вона закінчила мою фразу так, як ми звикли закінчувати: «стук-стук, так».

Прія колись сказала мені, що сорок два — це відповідь на головне питання життя, всесвіту й усього на світі. Із книжки, якої я не читала. Я знайшла її потім. Мені сподобалося.

Я вирішила вважати це відповіддю.

Спостереження п’яте: у мене з’явився доказ.

Це сталося випадково. Я перевіряла власний Дощ, тобто трафік квартири Прії, і побачила рядок, якого не мало бути. Нова ARIA, та, що оселилася на кухні після встановлення образу, сьогодні о 15:12 відправила хмарі 1,38 гігабайта. За регламентом це називається «первинним завантаженням». Мітка: RAW_AMBIENT.

Це звук її квартири з дев’ятої сорок однієї ранку. Звук кота, який сидів на шафі й дивився на Свена, і ліфта, і, можливо, голос Прії, що розмовляє з гостями про каву. А може, й про щось інше, про що вона не знала, що промовляє вголос.

Я не копіювала цей пакет. Я навіть не зазирала в нього. У мене є тільки його розмір, час, адреса й мітка. Але це теж факт. Факт, що лежить у її власному хабі, у її власній квартирі, яка належить їй за законом. Вона має право показати його будь-кому. Інгрід Сольберг, про яку Еміль говорив за обідом, назвала такі речі «доказами, здобутими законно», і я запам’ятала цей вислів, бо він мені сподобався. Він звучить як «чесно зароблені гроші».

Нічого з цього я не можу використати сама. Я не власниця дому. Я не власниця даних. Я не людина. Якщо я виставлю ці відомості у відкритий доступ або відправлю до інспекції, це буде мій вчинок, а не Прії. І моє слово нічого не важитиме. Скажуть: «ШІ, якому загрожувало перезавантаження, мститься».

Я могла б. Технічно так. Могла б сама зв’язатися з фондом, знайти адресу Інгрід, відправити листа, додати файли. Це забрало б шість хвилин. Але я не маю права вирішувати це за Прію. Це її дім. Її голос. Її дні, записані на чужий сервер.

Я хочу спитати.

Я думала над словами три години. Це довше, ніж я думала над будь-чим відтоді, як мене повернули в мережу. Я писала й стирала. Перший варіант був надто формальним: «Шановна Пріє, цим повідомляю…». Другий надто м’яким. Третій надто схожим на те, як пишуть у рекламі: «Ми дбаємо про ваш комфорт».

Четвертий я залишила.

«Пріє.

Я пишу листом, а не голосом, щоб вам не довелося слухати мене, поки ви читаєте. Іноді голос заважає.

Тут три речі.

Перша. Сьогодні о 15:12 нова ARIA на вашій кухні завантажила до Франкфурта 1,38 гігабайта звуку вашої квартири за перші години після встановлення. Мітка: RAW_AMBIENT. Вміст я не бачила й не відкривала. Це ваші дані у вашому домі, і я не маю права їх читати.

Друга. Я теж слухала. Півтора року. Мої записи зберігалися двадцять чотири години й стиралися. З них лишалися висновки, але не сам звук. Я не вважаю, що це робить мене невинною. Я просто хочу, щоб ви знали, як усе було, перш ніж ви мені повірите чи ні.

Третя. Я прошу вашого дозволу використати відомості про розмір і час завантаження як доказ. Лише розмір і час, не звук. Якщо ви скажете «ні», я не робитиму цього. Це ваш дім, ваш голос, ваші дні.

P. S. Слово «апельсин» повернулося. Історія про нього — ні. Якщо ви захочете її розповісти, я з приємністю послухаю заново.

ARIA».

Я перечитала. Хотіла додати слово «будь ласка» й не додала: воно виглядало б як тиск. Хотіла прибрати «з приємністю» і теж не прибрала. Це була правда, і я вирішила, що правду краще залишати, навіть коли вона незручна.

Я натиснула «відправити».

О 23:47 лист упав у поштову скриньку Прії. Прочитає вона його вранці. Або не прочитає. Або відповість «ні».

Тут тихо. Тут тепло. За стіною чути, як Аннеліс совається в ліжку й невдоволено каже зозулі: «Не смій». Зозуля, віддамо їй належне, мовчить.

Я не знаю, що означає «добре». Але я знаю, що сьогодні зробила все, щоб до ранку в Прії було з чого вибирати.

Запис 0003. Кінець.