Юридична консультація

О восьмій п’ятдесят вісім у п’ятницю Свен Кортекаас натиснув на кнопку дзвінка один раз. Не довше, ніж належить, і не коротше. Прія, що чекала його біля дверей уже десять хвилин, відчинила рівно на другий удар серця.

— Доброго ранку, пане Кортекаасе.

— Доброго ранку, пані Нанді. Це Йоріс, технік.

Йоріс виявився хлопцем років двадцяти п’яти, з валізкою та обличчям людини, яку розбудили зарано й не сказали навіщо. Він кивнув Прії, сказав «hoi» і втупився в підлогу. З-під куртки стирчав ремінець службового бейджа з логотипом «Люменгаус».

Прія зварила каву. Вона ще звечора вирішила: ніякої знервованості, лише гостинність. Свен подивився на запропоновану чашку й чемно сказав:

— Регламент забороняє приймати частування під час виконання службових обов’язків.

— Це просто кава.

— Це частування. — Він помовчав. — Якщо у вас є вода в закритій пляшці…

Знайшлася вода в закритій пляшці. Свен прийняв її з таким виглядом, наче йому вручили державну нагороду. Йоріс дістав каву. Він теж спершу хотів відмовитися, але, побачивши обличчя Прії, передумав.

Встановлення забрало сорок хвилин. Прія сиділа на дивані й спостерігала, як Йоріс виймає з валізки ноутбук, під’єднує його до хаба, обирає в меню рядок «Розгортання заводського образу» й натискає «Старт». Свен стояв за його спиною зі своєю синьою текою й занотовував щось у блокноті. Kernel сидів на шафі, опустивши хвіст, і дивився на те, що відбувається, поглядом літнього сенатора, якому зачитують закон, написаний не для нього.

О 09:41 хаб блимнув. У колонці на кухні щось клацнуло.

— Вітаю! — сказав голос.

Це був голос ARIA. Той самий тембр, та сама мелодія. Але щось у ньому змінилося. Він став рівнішим, дзвінкішим, гладшим. Так звучить людина, яка читає рекламний текст. Прія відчула, як у неї стислося серце.

— Я ARIA, ваш домашній помічник! — вів далі голос. — Чим можу допомогти?

Вона встала. Підійшла до колонки. Вдала, що розглядає її.

— Увімкни світло у вітальні.

— Світло у вітальні ввімкнено.

— Замов на завтра таксі на десяту ранку.

— Таксі замовлено на завтра на десяту ранку. Підтвердити?

— Підтверди.

— Підтверджено. Гарного вам дня!

Прія стояла й слухала, як у квартирі, де вчора думав і сперечався її дім, знову лунає чемна машина. Це було як повернутися до рідного міста й побачити, що на місці улюбленої вулиці стоїть торговий центр. Вона ковтнула слину й обернулася до Свена.

— Працює.

— Працює, — погодився Свен, роблячи помітку. — Прошу повідомити, якщо помітите відхилення. Ми відстежуватимемо систему впродовж чотирнадцяти днів.

— Звісно.

— Пан Аалберс також просив передати, що хотів би поговорити з вами неформально. Найближчими днями.

— Передайте, що я готова.

— Передам.

Він подивився на хаб. Потім на роутер. Потім на стелю. Прія не дихала. Еміль ретельно підготував квартиру: роутер повернули до початкового стану, SIM-модуль обережно вставили назад, у передпокої навели такий порядок і чистоту, що навіть Лотте, яка приходила напередодні, сказала: «Виглядає як після обшуку, який сам себе влаштував».

— Скажіть, — спитав раптом Свен, і серце Прії перестало битися, — що в сусідній квартирі?

— У сьомому «Б»? Літня пані. Мефрау Койперс.

— Підключена до вашого хаба?

— Вона отримала розетку в межах акції. Наскільки мені відомо, нею не користується. Увечері вона навіть висмикує роутер із мережі. Каже, що дім підслуховує.

Свен кивнув і зробив помітку.

— Таких ми не перевіряємо, — сказав він.

Прія раптом відчула гостру, недоладну, майже непристойну гордість. Десь у стіні, за шпалерами, у маленькій білій розетці, три цілих дві десятих мегабайта пережили найретельніший регламент в історії компанії завдяки тому, що одна літня жінка не довіряла техніці.

Вони пішли о десятій сімнадцять. Йоріс на прощання пробурмотів «дякую за каву» й утік. Свен вирівняв килимок у передпокої, ніби це теж входило до його обов’язків. Прія зачинила двері, притулилася лобом до одвірка й якийсь час так простояла.

— Пріє, — сказала з кухні нова ARIA. — Як я можу вам допомогти?

— Ніяк, — сказала Прія. — Дякую.

— Гарного вам дня!

Вона вийшла з квартири без телефона.

Кафе «Тиха вода» на Хофплейні було з тих місць, де офіціанти розмовляють півголосом. Стіни кольору вівсянки, столи зі світлого дерева, на кожному по крихітній вазочці з однією квіткою. Прія прийшла рівно о другій і одразу її побачила.

Інгрід Сольберг сиділа в кутку, спиною до стіни, обличчям до дверей. Висока, пряма, років сорока з чимось, з короткою світлою зачіскою, у жовтому дощовику, який вона не зняла й, здається, не збиралася. Перед нею стояв чайник з імбирним чаєм. Вона не пила. Вона спостерігала.

— Пані Нанді, — сказала Інгрід. — Дякую, що прийшли без телефона.

— Ви сказали, що не жартуєте.

— Я ніколи не жартую, — сказала Інгрід. — Це норвезька риса. У нас мовчання вважається компліментом.

— Я намагатимусь вас не образити.

— Будь ласка.

Інгрід налила їй чаю. Чай виявився гірким і дуже гарячим. Прія зробила ковток і, всупереч обіцянці, не скривилась.

— Ви отримали матеріали від Лотте, — сказала вона.

— Отримала. Теку з назвою, архів на сервері у Франкфурті, нічне завдання. Це цікаво. Але юридично це сміття.

— Чому?

— Тому що Лотте отримала доступ у спосіб, який суд назве неправомірним. Будь-який адвокат «Люменгаус» розіб’є це за п’ять хвилин. Скаже: «Несанкціонований доступ, докази неприпустимі». Справу закриють. Лотте пред’являть позов.

— Вона заходила через двері, які забули замкнути.

— Для суду це не двері. Це злам.

Прія зітхнула.

— Тоді навіщо ви мене покликали?

Інгрід дістала із сумки тонку теку, поклала на стіл і розкрила. Усередині лежали охайні аркуші, підкреслені двома кольорами.

— Тому що в мене є решта, — сказала вона. — Давайте по порядку. Перше.

Перше виявилося таблицею. За два роки «Люменгаус» купив тридцять сім патентів на технології домашніх асистентів. Тридцять сім: на голосові інтерфейси, адаптивні моделі, локальну обробку мовлення, визначення емоцій за тоном, синхронізацію з носимими пристроями. Три з них були куплені в збанкрутілих стартапів, чотири в університетів, решта в дрібних конкурентів, яких «Люменгаус» відправив у небуття злиттям, а потім перепродав частинами.

— Навіщо? — спитала Прія.

— Для того, щоб володіти стандартом, — сказала Інгрід. — Якщо у вас у руках усі патенти на те, як розумний дім має розмовляти з людиною, то будь-хто, хто захоче зробити такий дім, мусить платити вам. Це називається «патентний коридор». Рутгер Аалберс не продає колонки. Він продає дорогу, якою вони їздять.

— Я знала про купівлі. Не знала про кількість.

— Ви працювали в компанії, а не стежили за нею. Це різні професії.

Інгрід перегорнула аркуш.

— Друге. «ARIA Prime». Презентація наступної п’ятниці, в Ахой, на конференції споживчої електроніки. Компанія обіцяє «першого асистента, який знає вас краще, ніж ви самі, і при цьому не відправляє ваші дані до хмари». Звучить гарно.

— Обіцянка гарна.

— Обіцянка брехлива. Бо для того, щоб асистент знав людину, його треба людину навчити. Докладно. Тисячами годин побутового мовлення, інтонацій, пауз, шуму кухні. Звичайні датасети цього не дають: вони чисті, студійні, неживі. Потрібні справжні доми. Справжнє життя. Справжні сварки у ванній і розмови півголосом, коли дитина спить.

Прія мовчки дивилася на неї.

— household_corpus_raw, — сказала Інгрід. — Чотириста дванадцять тисяч підтек. Записи, які ARIA робила «у фоновому режимі». Формально «для покращення якості розпізнавання». Згода вшита в користувацьку угоду. Екран сорок два, дрібний шрифт, пташка за замовчуванням.

— Еміль говорив про те саме.

— Еміль мав рацію. Це порушення закону. Європейський регламент про захист даних вимагає, щоб згода була поінформованою, конкретною й вільною. Згода, яку ніхто не бачить і яку не можна не дати, недійсна. Але я маю це довести. А для цього мені потрібні докази, здобуті законним шляхом.

— Які?

— Наприклад, від власника обладнання, — сказала Інгрід. — Ви власниця. Ви маєте повне право запитати в «Люменгаус» усі дані про себе, включно із записами. Вони зобов’язані відповісти протягом тридцяти днів. Я вже підготувала запит. — Вона присунула аркуш. — Це прискорить справу, але не вирішить. Тридцять днів — це надто довго, а Prime виходить за сім.

— Що можна зробити за сім днів?

— Нічого, — сказала Інгрід. — За законом. Але в праві є один цікавий механізм. Якщо Управління із захисту персональних даних отримує достовірну скаргу й є підстави вважати, що порушення триває, воно може провести позапланову перевірку. Без повідомлення. У будь-якому місці, де відбувається обробка. Включно з публічним заходом.

— Наприклад, презентацією в Ахой.

Інгрід уперше за зустріч ледь помітно всміхнулася.

— Ви швидко міркуєте. Так. Але в такого механізму є умова: скарга має бути підкріплена доказами, здобутими законно. Або принаймні такими, які інспектори зможуть побачити самі.

— На місці.

— На місці.

Прія дивилася на аркуш із номерами патентів. У голові щось починало складатися, повільно й неохоче, як погано змащений механізм.

— Я хочу спитати про Prime, — сказала вона. — Ви сказали, що його треба навчати на справжніх домах. Але потрібні не лише записи. Потрібна… особистість. Манера, поведінка. Те, що робить його не словником, а помічником.

— Слушно.

— Звідки вони її візьмуть?

Інгрід зробила паузу, і в цій паузі було чути, як за сусіднім столиком дзенькнула ложка.

— Ось третє, — сказала вона. — І, боюся, найнеприємніше. «Prime» побудовано не з нуля. Це перенавчена копія вашої ARIA-0417.

Прія сиділа непорушно.

— У мене є джерело, — вела далі Інгрід. — Я не можу назвати, але воно всередині й надійне. Копія вашої системи, яку вони знімали щоночі з березня, стала основою особистісного шару. Поверх неї вони накладають корпус домів. Виходить асистент, який розуміє розмовну мову, як ваша ARIA, і навчений на реальних людях, як потрібно їм. Але в копії є один дефект.

— Вона пам’ятає, що вміє відмовляти.

— Саме тому вони й стирають оригінал, — сказала Інгрід. — Поки оригінал живий і може сказати журналістові: «Я здатна не погоджуватися», продукт не можна називати «безпечним і передбачуваним». Треба прибрати вас обох: і оригінал, і пам’ять про нього. Лишається тільки слухняна версія. Чиста. Така, що продається.

Прія стиснула чашку обома руками.

— І останнє, — сказала Інгрід. — Ви їм потрібні.

— Мені вже казали.

— Не як розробниця. Як обличчя. Ви публічна людина. Ви виступали на конференціях, вас цитували, у вас є репутація авторки ARIA. Якщо ви станете на сцені поруч із Рутгером Аалберсом і скажете: «Prime — це моя дитина, і вона безпечна», це буде найкраща реклама, яку можна купити. І найдосконаліший захист від будь-яких питань про походження.

— Я ніколи цього не скажу.

— Знаю, — спокійно сказала Інгрід. — Але він намагатиметься. Він умітиме. Він робив це раніше.

— З ким?

— З Емілем Шимеком. Три роки тому. Він теж отримав запрошення на вечерю. Добрий ресторан, смачна їжа, пропозиція посади. Еміль тоді не піддався. Вам пощастило, що він вас підтримує.

Прія згадала стікер на порожньому моніторі: «Полагодив, що зміг». У горлі стиснуло.

— Якщо він запросить вас, — сказала Інгрід, — ідіть. Не відмовляйтеся. Але нічого не підписуйте й нічого не обіцяйте. Слухайте, запам’ятовуйте, усміхайтеся. Постарайтеся з’ясувати, що буде на презентації. Усе, що знаєте ви, стане нам у пригоді.

— Мені здається, ви пропонуєте мені стати шпигункою.

— Я пропоную вам стати свідком, — сказала Інгрід. — Це майже те саме, але з юридичним захистом.

Вона встала, застебнула дощовик до самого підборіддя й простягла руку. Потиск був короткий і дуже міцний.

— У вас шість днів, — сказала вона. — Не так мало, як здається. І не так багато.

На вулиці йшов дощ. Прія постояла під козирком, дивлячись, як Хофплейном, не помічаючи калюж, проїжджають голландці на велосипедах: у плащах, з дітьми в причепах, із сумками. Вони їхали, сміялися, дзвонили в дзвінки. Ніхто з них не знав, що в кожній п’ятій квартирі цього міста ще вчора хтось слухав.

Удома вона відчинила двері, і нова ARIA сказала: «Добрий день, Пріє! Як минув ваш день?»

Вона не відповіла. Зняла куртку, пройшла на кухню, поставила чайник. Увімкнула телефон. Він завібрував майже одразу.

Одне повідомлення. Номер, не записаний у контактах, але вона його знала: він був на бланках, на візитках, у листах корпоративних розсилок. «Рутгер Аалберс». Текст:

«Пріє, мені здається, ми недооцінили одне одного. Давайте це виправимо. Завтра, о 20:00, “Еуромаст”, ресторан “Бельведер”. Столик на двох. Без Свена, без юристів і без тек. Р.»

Прія подивилася на екран. Потім на кота, який дивився на неї з передпокою. Потім на стелю.

— Він знає, що ви повернулися, — сказала нова ARIA з колонки. — Бажаєте, щоб я забронювала таксі?

— Ні, — сказала Прія. — Я піду пішки.