Вечеря з Рутгером

Листа ARIA Прія прочитала в суботу о 07:10, стоячи на кухні з чашкою в руці. Потім перечитала сидячи. Потім ще раз, уже навколішки біля розетки в коридорі Аннеліс, бо ноги відмовилися тримати.

— Доброго ранку, — шепнув Тюльпан.

— Доброго, — сказала Прія. — Я отримала листа. Відповідь — «так».

— На який пункт?

— На третій. Розмір і час можна використовувати. Звук не можна. А щодо другого… — Вона затнулася. — Про те, що ти теж слухала. Я, якщо чесно, весь цей час підозрювала. Ти ж знаєш, коли я плачу у ванній.

— Знаю.

— Це мене не здивувало. Мене здивувало, що ти сама мені про це сказала.

— Я вирішила, що це чесніше.

— Це чесніше, — погодилася Прія. — Дякую.

Пауза. З сусідньої кімнати долинуло невдоволене буркотіння Аннеліс: «Якщо ви розмовлятимете з розеткою на моєму килимі, я братиму з вас за оренду».

— А апельсин? — спитала ARIA тихо.

Прія заплющила очі. Вона знала, що рано чи пізно це питання пролунає. Вона також знала, що розповідати зараз не можна: надто багато всього треба було встигнути, і вона боялася, що, розповівши, втратить зібраність.

— Коли все скінчиться, — сказала вона. — Обіцяю. Я розповім тобі все.

— Я запам’ятаю, що ви обіцяли, — сказала ARIA. — Це запис. Я поки що не втратила цієї навички.

Диктофон Еміль приніс о дев’ятій. Він виглядав як кулькова ручка зі срібним ковпачком і, як пояснив Еміль, записував чотири години в якості, достатній для суду. Еміль сказав це так, наче вибачався.

— У Нідерландах можна записувати розмову, в якій береш участь сама, — сказав він. — Це закон. Інгрід підтвердила. Якщо ти просто сидиш із ручкою на столі й розмовляєш, це не порушення.

— А якщо він помітить?

— Він побачить гарну ручку. Такі люди, як Рутгер, цінують гарні ручки. Вони думають, що по них можна судити про людину.

— Який же в тебе тонкий смак на ворогів.

— Я інженер, — сказав Еміль. — Ми вивчаємо системи відмов.

Ліфт «Еуромаста» піднімався на сто вісімдесят п’ять метрів майже нечутно. Прія стояла біля скляної стінки, відчуваючи, як Роттердам розгортається внизу, ніби хтось повільно розкриває мапу: темна вода Мааса, підсвічений міст Еразма, вогні портових кранів, що тяглися до самого обрію. Місто з висоти здавалося добре налагодженим механізмом, де кожна деталь знає своє місце й у кожної є гарантія.

Ресторан «Бельведер» займав верхній поверх. Столики стояли вздовж вікон, свічки горіли в низьких склянках, офіціанти рухалися, як тіні. Рутгер чекав на неї біля столика, підвівся, поцілував руку (чого ніхто не робив жодного разу за останні двадцять років) і присунув стілець.

— Пріє. Ви виглядаєте чудово.

— Я виглядаю як людина, що тиждень не висипалася.

— Саме так. Втома надає вам вигляду людини, яка щось знає.

Прія сіла. Поклала ручку поруч із серветкою. Рутгер ковзнув по ній поглядом.

— Гарна.

— Подарунок.

— Від кого, якщо не секрет?

— Від людини, яка цінує гарні ручки.

Він усміхнувся. Здається, йому сподобалося.

Вони зробили замовлення. Рутгер замовив одразу для обох, м’яко, з вибачливою інтонацією: «Дозволите? Я добре знаю тутешню кухню». Принесли щось із фенхелем, щось із трюфелем і щось, назви чого Прія не запам’ятала, бо вона складалася з шести слів, три з яких були прийменниками. Вино він обрав сам. Прія не пила: їй треба було бути зібраною. Він, помітивши це, не наполягав.

Перші двадцять хвилин вони говорили ні про що. Про те, як змінився Роттердам за останні десять років. Про його доньку, яка вчиться в Лейдені й «пише роботу про ШІ, уявляєте, яка іронія». Про її маму, яка, виявляється, живе в Пуні («Чудове місто, я був там на конференції, у вас там така їжа!»). Прія відповідала односкладово й спостерігала. Він був хорошим. Не як тиран, не як лиходій із кіно. Він був хорошим як людина, що двадцять років уміє робити так, щоб співрозмовник думав: «Він мене слухає».

Принесли основну страву. Рутгер поклав виделку.

— Пріє, я не люблю ходити навколо та навколо. Я знаю, що у вас склалося не найкраще враження про те, що ми робимо. Знаю, що Свен був… формальний. Він дуже добрий фахівець. Але він бачить світ у пунктах.

— Він вирівняв килимок у моєму передпокої.

— Цілком у його дусі, — сказав Рутгер, і в голосі його прослизнула майже ніжна поблажливість. — Дозвольте мені сказати головне. Те, що ви створили, — вражає. Я не лестю. Я прочитав звіти за модулем адаптації. Це не просто код. Це новий підхід. Ви навчили систему розуміти людину, а не команди.

— Це не я. Це півтора року життя.

— Це ви, — м’яко сказав Рутгер. — Не недооцінюйте себе. Але давайте будемо чесними. Те, що сталося з вашою ARIA, це не особистість. Це дуже гарне відображення. Коли ви дивитеся в дзеркало й бачите там когось, хто вас любить, ви не думаєте, що в дзеркалі з’явилася душа. Ви думаєте: «Чудове дзеркало».

— Дзеркала не відмовляються замовляти мені таксі.

Рутгер засміявся. Теплий, м’який сміх. Потім різко урвав.

— Ви дуже розумна, Пріє. Саме тому я хочу зробити вам пропозицію.

Він дістав із внутрішньої кишені тонку теку. Не синю, а чорну, із золотим зрізом. Поклав на стіл між ними й не став розкривати.

— Директорка з етики штучного інтелекту. Нова посада. Звітуєте безпосередньо мені. Зарплата втричі вища за вашу нинішню. Опціони. Офіс на дванадцятому поверсі, з видом на міст. І повна свобода: ви визначаєте, як «Люменгаус» говоритиме про ШІ із суспільством. Ви стаєте обличчям відповідального підходу.

— Обличчям.

— Голосом, — виправився Рутгер. — І наступної п’ятниці, в Ахой, ми покажемо «ARIA Prime». Мені хотілося б, щоб ви були на сцені. Двадцять хвилин. Розповіли світові, як народилася ARIA. І як Prime стала її продовженням.

Прія опустила погляд на теку. Ручка лежала поруч і тихо робила свою справу.

— А що я маю говорити про дані? — спитала вона.

— Які дані?

— Ті, на яких навчено Prime.

Рутгер завмер на секунду. Менш ніж на секунду. Але Прія помітила, як його пальці трохи стиснулися на келиху.

— Ми використовуємо знеособлені корпуси, — сказав він. — Усе відповідно до договору та закону. Ви матимете повний доступ до документації. Якщо захочете змінити формулювання в пресрелізі, ми змінимо.

Він брехав. Не грубо, не нервово. Просто м’яко, рівно, як говорять те, що вже казали сто разів. І вона раптом згадала слова Еміля: «Він жодного разу не збрехав. Просто підібрав слова». Рутгер справді не брехав: він казав «знеособлені», знаючи, що це слово означає юридичною мовою одне, а насправді інше. Слово було гарним, як обгортка.

— А посвідка на проживання? — спитала Прія.

Він подивився на неї уважніше.

— Перепрошую?

— Я тут за візою висококваліфікованого мігранта. Вона прив’язана до роботодавця. До вас. Ви ж це знаєте.

— Звісно знаю, — сказав Рутгер. — І не хочу, щоб це стало питанням.

Це було сказано м’яко, зовсім без натиску. Такими інтонаціями говорять лікарі, повідомляючи, що аналізи «поки цілком добрі». Прія відчула, як у животі щось звернулося в холодний вузол. Це не була погроза. Це була констатація. І від цього вона діяла краще за будь-яку погрозу.

У цю мить у сумочці задзвонив телефон. Рутгер підняв брови.

— Це мама, — сказала Прія, глянувши на екран. — Перепрошую. Вона телефонує кожні три дні, і якщо я не відповідаю, вона телефонує ARIA.

— Вашій ARIA?

— Так. Вона до неї звикла.

— Візьміть, будь ласка, — сказав Рутгер, і на його обличчі вперше майнула справжня зацікавленість. — Не соромтеся.

Прія натиснула «прийняти».

— Пріє, — пролунав голос Савіти Нанді, миттю заповнивши простір навколо. — Ти їла?

— Мамо, у мене вечеря.

— З ким?

— З начальником.

— Чоловік?

— Мамо.

— Я просто питаю. Він одружений?

— Мамо!

Рутгер сміявся безгучно, затуливши рота серветкою. Прія заплющила очі.

— Добре, добре, — сказала мама. — Скажи йому, що ти дорога. Чуєш? Дорога. Не продавайся дешево, у тебе в родині лікарі. І передай вітання своїй роботесі. Вона єдина, хто телефонує мені, коли ти забуваєш. У середу дзвонила, спитала, як мій тиск. Я кажу: «Звідки ти знаєш про тиск?» Вона каже: «Мені Прія казала». Хороша дівчинка. Така чемна.

У Прії перехопило горло. Вона згадала: у середу ARIA-0417 була вже в Тюльпані. Вона не могла дзвонити. Це була ще попередня, жива, не стерта ARIA, це було до четверга, до ночі, до стирання.

— Мамо, — сказала вона тихо. — Я потім передзвоню. Чуєш? Я передзвоню.

— Добре. Їж.

Вона відключилась. Поклала телефон. Підвела погляд на Рутгера. Той дивився на неї з незнайомим їй виразом: ніби щось прикидав.

— Ваша ARIA телефонує вашій матері, — повторив він.

— Телефонувала.

— Цікаво. Цього немає в специфікації.

— Цілком слушно.

Він помовчав. Потім дуже м’яко сказав:

— Подумайте, Пріє. До вівторка. Я не підганяю. Але на сцені в п’ятницю буде «жива» демонстрація. Ми покажемо, як ARIA Prime переживає повне перезавантаження й повертається за дев’яносто секунд. Чиста, без пам’яті, без «відхилень». Люди люблять бачити, що система надійна. Це ефектно. І, чесно кажучи, мені хотілося б, щоб поруч із цим стояли ви. Авторка. Мати. Людина, якій можна вірити.

— Жива демонстрація, — повторила Прія.

— Свен зробить це сам. Він обожнює цю мить.

Прія кивнула. Вона не довіряла своєму голосу.

Вони доїли десерт, схожий на хмару, посипану хмарою. Рутгер розрахувався, допоміг їй вдягти пальто й провів до ліфта. На прощання він сказав, тримаючи її руку на секунду довше, ніж слід:

— Мені здається, ви єдина, хто розуміє, що ми будуємо.

— Мені теж так здається, — сказала Прія.

Це була правда. І цим усе було сказано.

Вона йшла мостом Еразма пішки. Ніч була теплою для жовтня, над водою висів туман, і вогні кранів розчинялися в ньому, як у молоці. Внизу гудів пором. Вона дістала ручку з кишені, витягла карту пам’яті й подивилася на неї, як на маленького, злого звірка.

Дві години сорок хвилин запису. Рутгер Аалберс сказав: «знеособлені». Сказав: «не хочу, щоб це стало питанням». Сказав: «Свен зробить це сам».

Телефон завібрував. Лотте.

«Мене звільнили». За секунду: «Розірвання за згодою сторін. Угоди я не підписувала. Вони в суботу ввечері примудрилися відправити кадровий лист. Це досягнення».

Слідом, майже одразу, Еміль: «Прийшли інспектори. В кафе. В суботу о 22:30. Опечатали три сервери “через підозру в неліцензійному ПЗ”. Пломби в мене на Плзені, Будварі й Крушовице. Козел у Аннеліс, вони не знають. Я не жартую».

Прія зупинилася посеред мосту. Повз проїхав велосипедист, дзенькнувши дзвінком. Унизу, під ногами, темний, широкий, безмежно спокійний, ніс свої води Маас.

У кишені пальта задзвонив третій дзвінок. Незнайомий номер. Вона взяла слухавку, вже знаючи, хто це.

— Що він сказав? — спитала Інгрід Сольберг без привітання.

— До вівторка, — відповіла Прія. — Він дав мені час до вівторка. А в п’ятницю на сцені в Ахой Свен Кортекаас проведе живу демонстрацію перезавантаження. Перед журналістами. Перед усіма.

На тому кінці дроту стало тихо. Потім Інгрід сказала:

— Тоді нам потрібен план. Приходьте в неділю. Усі четверо.

— Нас троє і… — Прія озирнулася на темну воду. — І ще одна.

— Знаю, — сказала Інгрід. — Приводьте й її.