Повернення батька

Г'ю Ешкрофта виписали через одинадцять днів. Сестри провели їх так, що за весь цей час майже жодного разу не опинилися вдвох в одній кімнаті. Беа їздила до лікарні вранці, Колетт — після обіду. Беа говорила з лікарями, Колетт — із батьком. Беа завела товстий зошит у клітинку й записувала туди назви ліків, дозування, імена медсестер і номери телефонів. Колетт приносила батькові м'ятні льодяники, яких йому не можна було, і читала вголос місцеву газету, усю, від передовиці до оголошень про загублених котів. Вони передавали одна одній машину, як передають естафетну паличку: ключі на гачку біля дверей, записка під ключами. Записки писала Беа. «Бензин залито. Дорогою назад — хліб». Колетт на записки не відповідала, але хліб купувала.

Лікарка, молода жінка з утомленими очима, пояснила їм останнього дня, що в батька афазія. Він розуміє майже все, що йому кажуть, але слова, які він хоче сказати, приходять не ті. Права рука слабка, права нога теж, ходити поки що тільки з ходунками. Мова може повернутися, частково чи майже повністю. Ніхто не знає. Потрібні заняття, терпіння і спокій.

— Спокій, — повторила Беа і записала.

Колетт подивилася на це слово в зошиті, написане акуратним сестриним почерком, і подумала, що спокою в домі на Чепел-лейн не буде. Але вголос цього не сказала.

Батькове ліжко перенесли вниз, до вітальні, яку в родині завжди називали музичною кімнатою. Там стояв старий кабінетний рояль «Бродвуд», який Г'ю настроював раз на місяць, хоча ніхто на ньому не грав відтоді, як померла Джун. Ліжко поставили біля вікна. Рояль відсунули до стіни, і він стояв там, накритий вишитою серветкою, великий і мовчазний, як гість, якому ніяково, що прийшов не вчасно.

Г'ю привезли таксі, спеціальним, із підйомником. Він сидів у кріслі на колесах, укритий пледом. Коли його вкотили в дім, він роззирнувся так, наче перевіряв, чи все на місці, і лівою рукою провів по колесу, як по чомусь новому і не дуже приємному. Потім подивився на доньок, що стояли поруч, по обидва боки, наче їх так поставили навмисно. Ліва половина його обличчя зробила щось складне. Колетт вирішила, що це усмішка. Беа вирішила, що він зараз заплаче. Обидві, мабуть, мали рацію.

— Добре, — сказав Г'ю. Це було одне зі слів, які приходили до нього правильно. — Добре.

Першого вечора він попросив чаю. Тобто показав на чайник і сказав «піаніно», і насупився, і сказав знову: «Піаніно. Ні. Пі… Подай». Колетт засміялася, і Г'ю спершу подивився на неї сердито, а потім теж засміявся, одним боком рота, хрипко. Беа поставила чайник і подумала, що не пам'ятає, коли вони востаннє сміялися на цій кухні втрьох, і одразу згадала, що пам'ятає, і краще б не пам'ятала.

Наступного ранку на холодильнику з'явився графік.

Беа вивела його на аркуші зі свого зошита, під лінійку. Ліворуч години, праворуч справи. 7:00 — підйом, умивання. 8:00 — пігулки (синя, біла, половинка жовтої). 8:30 — сніданок. 10:00 — вправи для руки. 14:00 — пігулки. І так до 22:00, до «відбій». У третій колонці стояло, хто за що відповідає: «Б» чи «К», порівну, чесно, по черзі.

Колетт спустилася о дев'ятій з чимось, прочитала графік, довго стояла перед холодильником з горнятком у руці. Потім узяла зі столу ручку й перекреслила «7:00 — підйом» однією акуратною лінією. Збоку написала своїм розмашистим почерком: «Тато ніколи в житті не вставав о сьомій. О восьмій. І то насилу». Домалювала стрілку. Потім перекреслила «Б» навпроти вечірніх вправ і написала «К», бо ввечері Беа напевно захоче дзвонити Фінові. Потім постояла ще, подумала й дописала внизу: «М'ятні льодяники — можна. Питала в лікарки». Лікарку вона не питала.

Беа побачила виправлення за пів години. Вона не сказала ані слова. Вона дістала телефон і сфотографувала графік. Колетт бачила це з вітальні й не зрозуміла, навіщо, і це нерозуміння чомусь зачепило її більше, ніж зачепив би будь-який докір.

Г'ю спостерігав за обома зі свого ліжка біля вікна. Він бачив більше, ніж вони думали. Люди, які не можуть говорити, часто бачать більше, бо їм більше нічим зайнятися.

О пів на дванадцяту в двері подзвонили.

На порозі стояв високий чоловік років п'ятдесяти у верблюжому пальті, з букетом жовтих хризантем. Обличчя в нього було засмагле, приємне, відкрите. Такі обличчя бувають у ведучих ранкових програм і в людей, що продають будинки біля моря. Він усміхнувся Колетт, яка відчинила двері, так, наче радий був бачити саме її, наче давно на це чекав.

— Ви, мабуть, Колетт, — сказав він. — Віктор Голловей. Я друг вашого батька. Мій батько і ваш — ну, ви, напевно, пам'ятаєте Реджа. Можна?

Колетт посунулася. Реджа Голловея вона пам'ятала туманно: великий, гучний, пахне люлькою, приносив на Різдво апельсини у фользі.

Віктор пройшов до вітальні так, наче бував там часто. Він присів навпочіпки перед ліжком Г'ю, узяв його ліву руку в обидві свої й заговорив голосно, повільно й лагідно, як говорять із дітьми та іноземцями:

— Старий. Ну як ти, га? Налякав ти нас усіх. Налякав.

Г'ю дивився на нього. Колетт бачила, як пальці батькової лівої руки стиснулися на краю пледа. Вона вирішила, що батько радий. Беа, яка стояла у дверях кухні з рушником у руках, вирішила, що ні. Жодна з них не була в цьому певна.

— Жовті, — сказав Віктор, підводячись і простягаючи Колетт хризантеми. — Джун любила жовті, пам'ятаєте? Де у вас ваза — а, я знаю.

Він пройшов на кухню, повз Беа, відчинив нижню шафку ліворуч від раковини й дістав вазу. Ту саму, зелену, з товстого скла. Беа дивилася, як він наливає в неї воду. Вона не знала, чому її так неприємно вразило, що ця людина знає, де в їхньому домі стоїть ваза. Але це її вразило.

— Я заходив до нього щотижня, — сказав Віктор, ставлячи вазу на підвіконня біля ліжка. Він сказав це легко, без натиску, нікому зокрема. — Останні роки зо три. Хтось же мусив.

Слова були сказані м'яко, але впали важко, в обидва боки одразу. Колетт відчула їх десь під ключицею. Беа — у потилиці.

Віктор пробув двадцять хвилин. Він розповів, що дах у Г'ю, між нами кажучи, у жалюгідному стані, але він «тримає руку на пульсі», є надійний покрівельник. Що Сенд-Гітон змінюється, будинки біля моря дорожчають, і треба, звісно, думати про майбутнє, але це не зараз, не зараз. Ідучи, він лишив на столику в передпокої свою візитівку — таку саму, як на холодильнику, — і сказав Беа, дивлячись їй просто в очі з великою теплотою:

— Якщо знадобиться допомога з паперами. З будь-якими паперами. Ваш батько мені як рідний.

Коли за ним зачинилися двері, Колетт сказала:

— Приємний.

— Так, — сказала Беа. — Дуже.

Колетт подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що це означає. Беа вішала рушник на ручку духовки й вирівнювала краї, щоб висіли рівно.

З вітальні долинув звук. Батько намагався щось сказати. Обидві пішли до нього одночасно й одночасно зупинилися у дверях, бо проріз був вузький і вдвох у ньому було не стати. Секунду вони стояли плече до плеча, майже торкаючись, потім Колетт ступила вперед, а Беа за нею.

Г'ю дивився на хризантеми на підвіконні. Він підняв ліву руку й показав пальцем угору, на стелю.

— Дах, — сказав він. Слово прийшло правильне, він сам це зрозумів і повторив його з якимсь упертим полегшенням, як людина, що нарешті знайшла в кишені ключ: — Дах.

— Протікає, так, тату, — сказала Колетт. — Віктор казав. Полагодимо.

Г'ю подивився на неї довгим поглядом і заплющив очі. Беа потім думала, що це було схоже не на згоду, а на втому людини, яку не зрозуміли. Але це вона подумала потім. А тієї хвилини вона просто поправила йому плед і пішла нагору, на горище, перевірити, чи повне відро під протікою. Відро було повне. Беа вилила його в раковину у ванній і довго дивилася, як іде вода, і думала про покрівельника, про якого говорив Віктор, і про те, що дах протікає так, наче його ніхто ніколи не лагодив.