Коментар у комірці C14

Середу Ейдан розпочав із того, що відповів.

Це, звісно, звучить просто. Але для людини, яка якось цілий тиждень не відповідала на лист із темою «Ви виграли м'ясорубку», це було майже подвигом. Він сидів за столом із чашкою води (чайник так і не з'явився в його житті), дивився на червоний трикутник у комірці C14 і відчував, що від наступного руху мишки залежить, якою людиною він виявиться: тією, що розбирається, чи тією, що все ще збирається.

Він навів курсор. Коментар Беати, залишений напередодні ввечері, світився в жовтому квадратику: «Тепер ти теж бачиш».

Ейдан натиснув «Відповісти» й став друкувати. Він написав: «Що я бачу?» Стер. Написав: «Привіт. Це щодо консалтингу?» Стер. Написав: «Добрий день, Беато, сподіваюся, у вас усе добре». Подумав, що це звучить як лист від податкової, і теж стер. Нарешті він написав: «Що це таке?» — і натиснув «Надіслати», не перечитуючи, як людина, що стрибає в холодну воду, поки ще не передумала.

Потім він сів і став чекати, як чекають, коли в старому ліфті зачиняться двері.

Минула година. За вікном проїхав сміттєвоз. У сусідній квартирі хтось довго й вдумливо пилососив. О десятій хвилині на дванадцяту на екрані блимнуло: «Беата Н. відповіла в комірці C14».

Він відкрив. Там було рівно одне слово:

«Не знаю».

Ейдан відкинувся на спинку стільця. «Не знаю» у її виконанні звучало інакше, ніж в інших людей. Інші кажуть «не знаю» й закривають тему. У Беати це було радше «не знаю ще».

Він написав: «А як давно ти це помітила?»

Відповідь прийшла за сорок хвилин, і за ці сорок хвилин Ейдан устиг ухвалити й скасувати кілька рішень. Наприклад, сходити в магазин. Наприклад, зателефонувати мамі. Наприклад, написати Беаті в звичайний чат, де в неї, до речі, не було жодного повідомлення за останні два роки. Він перевірив. Її віконце в месенджері виглядало як кімната, з якої пішли, залишивши ввімкнене світло.

«З червня. Чотири платежі. Договір підписала Рут. Рут не пам'ятає».

Ейдан прочитав двічі. Рут, яка пішла в кадри. Рут, яка залишила горня. Рут, яка, як він пам'ятав, була жінкою приємною й неуважною і якось на день народження подарувала йому книжку про орігамі, хоча він жодного разу не казав, що любить орігамі.

Він написав: «А чому ти нікому не сказала?»

Цього разу Беата відповіла за п'ять хвилин.

«Сказала. Освальду. Він призначив зустріч».

«І?»

«Була зустріч. Зустріч про зустріч. Потім ще одна. Потім тебе підвищили».

Ейдан подивився на це останнє слово. Потім подивився на чорне віконце «Беата Н.» у кутку екрана, яке зараз показувало тільки її значок: маленьке зелене коло, що означало «на місці». Він раптом подумав, що, можливо, шість років вважав цю жінку порожнім місцем, а насправді вона весь цей час сиділа й мовчки спостерігала, як світ навколо неї працює неправильно.

Він написав: «Мені дуже шкода».

Пауза. Цілих десять хвилин.

«Це не твоя провина».

«Але я не звертав уваги».

«Так».

Ейдан не образився. Це було так чесно й так без жодної злості, що він, навпаки, відчув дивне полегшення, ніби з ним уперше за довгий час поговорили серйозно.

Того дня вони листувалися до четвертої години. Виглядало це приблизно так: Ейдан ставив запитання, Беата відповідала за пів години, Ейдан устигав сходити на кухню, повернутися, поставити ще одне запитання, і так далі. Якби хтось заглянув йому через плече, він би побачив неймовірно повільну, але напрочуд ніжну розмову, у якій брали участь двоє людей і тридцять сім червоних трикутників.

До вечора він знав ось що.

Хартвелл Едвайзорі отримало чотири платежі по сто три тисячі євро: у червні, липні, серпні та вересні. Договір, підписаний Рут, називався «Стратегічні консультації з оптимізації операційних потоків» і займав півтори сторінки. Півтори! Ейдан працював з договорами на оренду картриджів, які були довшими. У ньому не було ні термінів, ні результатів, ні навіть опису, що саме мали оптимізувати. Було просто слово «консультації» і підпис.

Адреса фірми була вказана в Ретмайнзі. Беата сходила за нею в обідню перерву, бо не довіряла інтернету. Вона вела до бізнес-центру, де за стійкою сидів молодий чоловік із бейджиком «Джек». Джек сказав, що «Хартвелл» — «у нас там поштова скринька». У них, пояснив він, багато поштових скриньок. Ще там є центр йоги й бюро перекладів, але вони користуються різними кодовими словами.

Ейдан не знав, як реагувати на «кодові слова». Він написав: «А що ти відповіла?» Беата відповіла: «Що я просто повз ішла». «І він повірив?» «Він дав мені печиво».

Ейдан розсміявся. У порожній квартирі цей звук вийшов трохи несподіваним, і він навіть озирнувся, перевіряючи, чи не повернувся Пабло.

Останній платіж був у вересні. Наступний, судячи з договору, мав бути в грудні. І перед ним стояв ще один пункт, який Беата виділила червоним і обвела двічі, перш ніж відправити Ейданові.

Для закриття кварталу всі статті витрат відділу мав затвердити керівник відділу. Особисто. Підписом.

«Попередній керівник?» — спитав Ейдан.

«Не було. Освальд підписував сам. Тепер має підписувати ти».

«Тобто це мій підпис?»

«Це твій підпис».

Ейдан подивився на стелю. Стеля, як зазвичай, була нейтральна. Потім він набрав у комірці, тремтячими, як йому здалося, пальцями: «А якщо я не підпишу?»

Хвилин двадцять на екрані нічого не відбувалося. Потім:

«Тоді спитають чому».

Він перечитав цю фразу кілька разів. У ній не було погрози. Беата взагалі, судячи з усього, не вміла погрожувати. Це було просто холодне, спокійне спостереження, як прогноз погоди: якщо вийдеш без парасолі, змокнеш.

Ейдан закрив ноутбук і зрозумів, що не пам'ятає, чи їв він сьогодні. Чи їв учора, він пам'ятав: омлет. Тепер він спробував пригадати сьогодні. На кухонному столі лежала половина тосту, до якого він торкнувся, ймовірно, ще зранку. Він з'їв її, дивлячись у вікно на мокрі дахи, і вперше в житті відчув, як їжа може бути важкою не за калоріями, а за змістом.

О шостій вечора він вирішив сходити в магазин, бо в нього закінчилися яйця. О пів на сьому він стояв біля каси з однією упаковкою яєць і банкою томатів. Без п'ятнадцяти сім він ішов додому. Без десяти піднявся сходами. О сьомій нуль-нуль на другому поверсі пролунав рівний і точний дзвінок маминого телефонного розкладу.

Ейдан дістав телефон, щоб відповісти, і тут побачив, що на екрані висить ще одне нагадування. Календар. Там значилося: «19:00. Податки без сліз».

Він забув, що записав це. Забув начисто. Але телефон, який він, мабуть, якось випадково налаштував у хвилину слабкості, не забув.

— Мамо, — сказав він у слухавку. — Я передзвоню за годину.

— Ти що, на побаченні? — з надією спитала мама.

— Ні. Я йду на податки.

— Ти що, захворів?

Він натиснув «відбій» і, перш ніж устиг передумати, піднявся на третій поверх.

На майданчику було темно й пахло старими книжками та яблучним пирогом. Двері з табличкою «4» були пофарбовані в синій колір, і поруч висів дзвінок, який, судячи з вигляду, ще бачив Ірландську республіку в пелюшках. Ейдан підняв руку.

Рука зупинилася.

Він стояв і дивився на дзвінок. За дверима чулися тихі голоси. Судячи з усього, хтось уже прийшов. Або ні: може, це радіо. Він постояв тридцять секунд. Хвилину. Він думав про те, що увійти означає зізнатися. А зізнатися означає, що доведеться щось робити. А робити він умів тільки одне: обіцяти, що розбереться.

Він розвернувся і тихо пішов униз.

— Ейдане Фаррелле, — сказав за його спиною дуже спокійний голос. — Ви прийшли, але не увійшли. Це вже три чверті шляху.

Він завмер.

Двері позаду нього відчинилися. На порозі стояла найменша жінка з усіх, кого він будь-коли бачив. Їй було, мабуть, років сімдесят із гаком. Вона була вдягнена в сірий кардиган, круглі окуляри висіли в неї на ланцюжку, а сиве волосся було зібране в акуратний пучок, як у шкільної вчительки, яка все життя підтримувала порядок. В руці вона тримала чашку, з якої йшла пара. Ейдан одразу зрозумів, що чашка ця улюблена й недоторканна.

— Мойра Дулан, — сказала вона. — Господиня. Ваш договір оренди, пункт одинадцять, підпункт «б».

— Даруйте? — сказав Ейдан.

— Ви нічого не читали. Це мило. Заходьте.

— Я, розумієте, не певен, що…

— Пане Фаррелле, — сказала Мойра, і в голосі її не було й краплі докору, одне лише безмежне терпіння. — У мене є чай. Є стілець. Є вісім людей, які бояться рівно того ж, чого боїтеся ви. Я можу запропонувати вам рівно два варіанти: увійти чи піти. Третього немає. Але йдуть, як правило, наступного тижня.

Ейдан подивився на неї. Потім на сходи, що вели вниз, у квартиру, де чекали яйця, томати й єдина сковорідка. Потім знову на неї.

— А можна я… наступної середи?

Мойра кивнула так, ніби він сказав саме те, чого вона й очікувала.

— Звісно, — сказала вона. — Наступної середи. Приносити листи.

— Я принесу.

— І, пане Фаррелле.

— Так?

— Я чула, як ви сміялися сьогодні вдень. Це дуже добрий знак. Люди, які сміються на самоті з податкової, зазвичай доходять до кінця.

Двері тихо зачинилися. Ейдан залишився сам на темному майданчику, з яйцями в одній руці й телефоном, який у цю мить знову завібрував: це мама, видно, не дочекавшись, вирішила передзвонити сама.

Він стояв і слухав, як унизу, в майстерні, Лотта заводить велосипедний насос. Потім дістав телефон. Але перш ніж відповісти мамі, він відкрив робочу пошту, зайшов у таблицю, знайшов комірку C14 і написав останній за цей день коментар:

«Я не підпишу, поки не зрозумію».

Відповідь прийшла так швидко, що Ейдан навіть здригнувся. Мабуть, Беата теж сиділа й дивилася на екран.

«Добре. Тоді нам треба поговорити. Особисто. Тільки не в офісі».

Ейдан прочитав це один раз, і йому здалося, що в слові «особисто» була майже людська теплота.