Одна сковорідка

Пабло виїхав минулої п'ятниці. Він залишив по собі рівно одну річ, і річ ця була сковорідкою.

Він пояснив це так: «Сковорідка вже надто присохла до тебе, аміго. Я не можу розлучати вас». Ейдан тоді стояв посеред порожньої кухні, дивився на білі прямокутники на підлозі, де раніше стояли холодильник і пральна машина, і думав, що в цій фразі, напевно, є якась мудрість. Тільки він іще не знав, яка.

Холодильник належав Пабло. Пральна машина належала Пабло. Чайник, тостер, мікрохвильовка, блендер, пилосос і дошка для прасування, на якій ніхто й ніколи нічого не прасував, але на якій дуже зручно було складати пошту, належали Пабло. Телевізор теж належав Пабло, і це Ейдан переживав найважче, бо разом із телевізором поїхала тиша вечорів, у якій можна було сидіти вдвох і нічого не казати. Тепер тиша залишилася, а вдвох ні.

Пабло полетів до Валенсії, де на нього чекали робота в стартапі, мама, яка готувала паелью щонеділі, і дівчина на ім'я Інес. «Мені тридцять один, — сказав він в аеропорту, обіймаючи Ейдана так міцно, що в того хруснуло в плечі. — Час перестати жити, як студент». Ейдан кивнув. Йому теж було тридцять. Він теж чудово розумів, що час. Просто він досі не отримав розкладу.

У вівторок увечері, наступного дня після підвищення, Ейдан повернувся додому під дощем. Це був звичайний дублінський дощ, дрібний і впертий, схожий на людину, яка не кричить, але й не йде. Ейдан змок так, як мокнуть лише ті, хто купив парасолю й забув її в офісі.

Квартира була на другому поверсі старого цегляного будинку у Фібсборо. Будинок стояв на вулиці, де сто років тому жили залізничники, а тепер жили всі, хто не міг дозволити собі жити ближче до центру. Внизу, на першому поверсі, пахло машинним мастилом і свіжою гумою. Там була велосипедна майстерня. Над майстернею жив Ейдан. Над Ейданом жила господиня.

Він увімкнув світло, поставив пакет із продуктами на стіл і відчинив єдині дверцята єдиної шафи, де зберігалося все його кулінарне життя. Там лежала сковорідка.

Сковорідка була важка, чорна і дуже стара. Пабло купив її на блошиному ринку за п'ять євро. Він називав її «Бабуся» й стверджував, що на ній можна приготувати все, якщо з повагою ставитися до вогню. Ейдан до вогню ставився з повагою, але, мабуть, недостатньо взаємною.

За вихідні й понеділок він приготував на ній три вечері. П'ятнична вечеря не рахувалася: її принесла із найближчої забігайлівки жалість до себе. Вечеря номер один, у суботу: макарони з маслом. Він відварив їх у каструлі, якої теж не було, тож він відварив їх у сковорідці. Вечеря номер два, в неділю: макарони з маслом і сиром, теж у сковорідці, але вже з ознаками скромного оптимізму. Вечеря номер три, в понеділок: тост з яйцем. Яйце він смажив на сковорідці, а тост теж на сковорідці, бо тостера не було, і вийшло щось, що можна було назвати тостом лише з глибокого людського співчуття.

Був вівторок, і попереду була вечеря номер чотири. Ейдан дістав з пакета упаковку яєць, пучок зеленої цибулі, який він купив у нападі надії, і пакетик сиру. Він подивився на них і раптом упіймав себе на тому, що розмовляє зі сковорідкою.

— Отже, — сказав він. — Сьогодні в нас буде омлет. Я дивився відео. Там усе просто. Яйця, сир, цибуля. Ти впораєшся, я впораюся.

Сковорідка не відповіла. Це була її найкраща риса.

Він розбив яйця. Одне з них виявилося гнилим, і Ейдан, зітхнувши, викинув його, потім ще два про всяк випадок, потім згадав, що яєць і так усього шість. Він збив три, що лишилися, виделкою, вилив усе на сковорідку, посипав сиром і став чекати.

Омлет поводився незбагненно. Краї в нього підгоріли, а середина лишилася рідкою, ніби ці дві частини не були знайомі одна з одною. Ейдан спробував перевернути його лопаткою, але лопатки не було, бо лопатка теж належала Пабло. Він узяв виделку й спробував перевернути його виделкою. Омлет склався навпіл, потім ще раз, потім перетворився на щось, що не мало назви ні англійською, ні ірландською.

— Гаразд, — сказав Ейдан. — Яєчня-бовтанка. Так і було задумано.

Він з'їв це просто зі сковорідки, стоячи, бо стіл усе ще був завалений поштою і квитанціями, які Ейдан роками відкладав «на потім». Смак був, як у чесної спроби.

Телефон завібрував. Це було відеоповідомлення від Пабло.

— Аміго! — Пабло сидів на балконі у Валенсії, і позаду нього світило таке сонце, що Ейдан мимоволі примружився. — Я тут подумав: у тебе ж тепер напевно нічого немає. Скажи мені чесно, ти їв що-небудь, крім макаронів?

Ейдан подивився на сковорідку. Сковорідка подивилася на нього.

— Я сьогодні зробив омлет, — сказав він у камеру.

— Брешеш, — задоволено сказав Пабло.

— Майже омлет.

— Ну ось. Це вже прогрес. Слухай, а що в тебе на роботі? Ти вчора писав про якесь підвищення.

Ейдан хотів розповісти все. Про дзвінок, про Мартена, про горня на підвіконні. Про рядок «Консалтинг» і про те, що Беата вчора написала йому три слова, від яких у нього тепер постійно поколює в потилиці. Але він подивився на світле, задоволене обличчя Пабло, який прожив з ним п'ять років і жодного разу не змусив почуватися гірше, ніж він є, і сказав:

— Усе добре. Просто багато роботи.

— Ну й чудово, — сказав Пабло. — А податки ти нарешті здав?

Ейдан не відповів.

— Ейдане.

— Я розберуся.

— Ейдане, — повторив Пабло й зітхнув так, як зітхають люди, які люблять тебе безповоротно. — Це вже третій рік. Слухай, купи хоча б чайник. Ти не уявляєш, як багато в житті можна розв'язати горням гарячого чаю.

Він усміхнувся, помахав рукою й зник, а на екрані лишилися тільки відображення лампи і власне обличчя Ейдана.

Треба розповісти про податки. Це важливо, бо саме з них, як із зерна, виростає вся решта розповіді.

Тричі в житті Ейдан намагався розібратися в податках.

Вперше це було шість років тому, коли він щойно влаштувався на роботу. Він сів за ноутбук, увімкнув відео «Податки за двадцять хвилин» і дослухав до дев'ятої хвилини. На дев'ятій хвилині ведучий сказав слово «відрахування», і в голові в Ейдана щось м'яко клацнуло, як вимикач у сусідній кімнаті. Він закрив відео й сказав собі, що повернеться.

Вдруге він купив книжку. Вона називалася «Податки для людей, яким нудно», і це була, загалом, чесна назва. Він дочитав до третього розділу й виявив, що використав книжку як підставку для горня. Тепер вона лежала під ліжком, і на обкладинці лишився круглий коричневий слід, як печатка.

Утретє, минулої осені, він відкрив сайт податкової служби, увійшов в особистий кабінет і побачив там свої дані. Усе було на місці: ім'я, номер, навіть фотографія, якої він не пам'ятав. Він натиснув кнопку «Подати декларацію», і сайт чемно запитав, чи хоче він продовжити. Ейдан не хотів. Він закрив вкладку так акуратно, ніби вона могла прокинутися.

Листи від податкової надходили весь цей час. Він складав їх на прасувальну дошку. Тепер, коли дошки не стало, він поклав їх на стіл.

Він дивився на цю стопку й уперше за довгий час подумав: може, все-таки пора.

У двері постукали.

Ейдан здригнувся. До нього взагалі ніхто не стукав. Пабло дзвонив, мама писала, а сусіди зазвичай спілкувалися з ним за допомогою записок: «Прохання не гуркотіти». Він підійшов до дверей і відчинив їх.

На порозі стояла дівчина в робочому комбінезоні, з кишені якого стирчав розвідний ключ. Волосся в неї було світле, зібране в такий пучок, що тримається на олівці, а на щоці темніла пляма машинного мастила, яку вона, мабуть, давно перестала помічати. Вона тримала в руках сковорідку. Точніше, вона тримала в руках накривку від сковорідки.

— Привіт, — сказала вона з легким акцентом, і в цьому «привіт» відчувалася північна стриманість. — Я Лотта. Я знизу. Майстерня.

— Ейдан, — сказав Ейдан. — Я зверху. Квартира.

Вони помовчали. Тиша була чемною.

— Ось, — Лотта простягнула йому накривку. — Це, здається, ваше. Я знайшла її в смітнику. Там іще лежало ось це.

Вона дістала з кишені комбінезона міксер. Маленький, білий, із присохлим до вінчика шматочком чогось давно засохлого.

— Це Пабло, — сказав Ейдан. — Він, напевно, викинув помилково.

— Я так і подумала, — сказала Лотта. — Гарний міксер. Я його почистила.

Ейдан узяв накривку й міксер і не знав, що сказати. Він раптом відчув, що зовсім не готовий приймати подарунки від людей, яких знає менше хвилини.

— Дякую, — нарешті промовив він. — Я, мабуть, не… я взагалі не вмію готувати.

Лотта подивилася повз нього, на кухню, на сковорідку, на упаковку яєць і на те, що лишилося від омлету.

— Бачу, — сказала вона без тіні насмішки, просто констатуючи факт. — Слухайте, у вас запах. Горіле. Це нормально?

— Це був омлет.

— А. — Лотта кивнула з такою повагою, ніби він щойно пояснив їй щось важливе про свою культуру. — Тоді зрозуміло.

Вона вже зібралася йти, але раптом обернулася.

— Ви знаєте, що у вас на дверях висить оголошення?

— Яке оголошення?

Він вийшов на майданчик і подивився. На внутрішньому боці його дверей, на рівні очей, хтось приклеїв аркуш паперу. Ейдан був певен, що ніколи не бачив його раніше. Папір був жовтий, трохи вицвілий, у кутку стояв чіткий слід скотчу. Текст було надруковано на друкарській машинці. Саме на машинці: літери вийшли різної глибини, і між словами лишилися проміжки, ніби хтось набирав їх зі значним зусиллям волі.

«ПОДАТКИ БЕЗ СЛІЗ. Для тих, хто боїться. Середа, 19:00, квартира 4. Перше заняття безкоштовне. Приносити: листи. Не приносити: виправдання».

Унизу, дрібним акуратним почерком, ішов дописаний від руки постскриптум: «Ейдане Фаррелле, це про вас. М. Дулан».

— А, це Мойра, — сказала Лотта. — Господиня. Вона вішає таке всім новим мешканцям. Або старим, якщо вони довго не сплачують податки. Вона колишня бухгалтерка.

— Звідки вона знає про податки? — пошепки спитав Ейдан.

— Вона знає все, — просто відповіла Лотта. — Я один раз купила в магазині не той хліб, і вона сказала, що це позначиться на моєму настрої. І знаєте, позначилося.

Ейдан хотів зірвати оголошення. Він навіть простяг до нього руку. Він уже уявляв, як зімне папір і викине в бак разом із міксером. Але рука чомусь зупинилася.

Він згадав стопку листів на столі. Згадав сковорідку. Згадав слова Пабло: «Ти не уявляєш, як багато в житті можна розв'язати горням гарячого чаю».

— Ви підете? — спитала Лотта.

— Я не знаю, — чесно сказав Ейдан. — Я взагалі людина, яка не ходить. Я зазвичай розбираюся потім.

— Ну, — сказала Лотта, спускаючись сходами, — це «потім» виглядає дуже втомленим.

Вона пішла. Двері внизу грюкнули, і з майстерні долинув легкий дзвін: хтось увімкнув радіо.

Ейдан повернувся до квартири й сів за стіл. Він довго дивився на листи. Потім обережно взяв найвищий. Він був розпечатаний. Усередині лежав аркуш, на якому великими літерами було написано слово «НАГАДУВАННЯ». Він прочитав його цілком. Потім прочитав іще раз. Потім, сам не вірячи, дістав із шухляди ручку й написав на звороті: «Середа. 19:00».

Так було здійснено найсміливіший вчинок за шість років його дорослого життя.

А нагорі, прямо над його стелею, ледь чутно скрипнув стілець. Хтось дуже маленький і дуже задоволений відсунувся від столу й сказав у порожнечу:

— Ну нарешті.