Нарада про нараду

У четвер зранку Ейдан отримав запрошення, і воно називалося так: «Підготовка до обговорення підготовки до квартального огляду ОС (попередня)».

Слово «попередня» стояло в дужках і виглядало самотнім. Ейдан із хвилину дивився на нього, як дивляться на останнього пасажира у вагоні метро, коли всі решта вже вийшли. Потім натиснув «Прийняти». Це був єдиний відомий йому спосіб існувати в цій компанії: сказати «так» і потім з'ясовувати, чому.

Офіс «Мерривейл Системс» розташовувався на четвертому поверсі скляної коробки на березі Гранд-Каналу. Якби будівля вміла говорити, вона б сказала: «Ми сучасні». Якби Ейдан умів говорити чесно, він би відповів: «Я знаю, але в вас холодно». Кондиціонери працювали з такою старанністю, що люди в переговорних ходили в куртках, а біля кавомашини на першому поверсі склалася тиха традиція: стояти поруч і гріти руки об паперові склянки.

Ейдан приходив сюди двічі на тиждень, у вівторок і четвер. Решту часу він працював із дому. Удома було дві переваги: можна було не вдягати штани й можна було не дивитися людям в очі. Але недоліки він почав усвідомлювати тільки зараз: удома не чуєш, як за стіною перемовляються про важливе.

Він вдягнув єдиний піджак, який міг би зійти за піджак тімліда, якщо не придивлятися, і вийшов із дому під усе тим самим дощем. Парасолю цього разу взяв. Через двадцять хвилин шляху під вітром парасоля вивернулася навиворіт і перетворилася на чорну квітку, яку Ейдан ніс решту дороги, як букет для людини, яку не кохає.

Переговорну назвали «Шеклтон», на честь, як говорила табличка, великого полярного дослідника. Ейдан вважав, що полярного дослідника тут слід було зробити покровителем лише одного: терпіння.

Освальд уже чекав. Він стояв біля білої дошки, і вигляд у нього був радісно-зосереджений, як у дитини, що зібрала складний конструктор і тепер готова пояснити, навіщо.

— Ейдане! — сказав він. — Сідай. Ми сьогодні розв'яжемо дуже важливе питання.

На дошці було намальовано три кола. Кола з'єднувалися стрілками. Над ними було написано: «Зустріч 1», «Зустріч 2» і «Зустріч 3». З третього кола виходила ще одна стрілка, що йшла за край дошки, і по краю було дописано: «???».

— Це, — сказав Освальд, показуючи на дошку, — наша дорожня карта.

— Дорожня карта чого? — обережно спитав Ейдан.

— Підготовки, — сказав Освальд із такою спокійною гідністю, що Ейдан відчув себе винним за запитання. — До обговорення. Обговорення квартального огляду. Розумієш, Ейдане, у такій справі головне не поспішати. Якщо ми діятимемо поквапливо, ми проґавимо нюанси.

— Які нюанси?

— Ось у цьому й уся принада, — усміхнувся Освальд. — Поки не обговоримо, не дізнаємося.

Ейдан кивнув. За шість років роботи в цій компанії він навчився одного безпомилкового кивка, який означає «я зрозумів» і водночас «я нічого не зрозумів, але вам про це знати необов'язково». Освальд відповів таким самим кивком. Вони трохи посиділи разом, задоволені одне одним, як двоє людей, що обмінялися фальшивими грошима.

Потім Ейдан глибоко вдихнув, бо пригадав слова: «Я не підпишу, поки не зрозумію».

— Освальде, — сказав він, — можна одне запитання? За бюджетом відділу. Там є стаття «Консалтинг». Чотириста дванадцять тисяч. Я хотів спитати, що це.

Освальд завмер на секунду. Ейдан у цю секунду вперше побачив, як на обличчі начальника майнуло щось справжнє. Не переляк і не злість, а радше розгубленість людини, якій у найтепліший день нагадали, що десь є зима.

Потім обличчя його повернулося до звичного, лагідного стану.

— Чудове запитання, — сказав він. — Чудове. Давай поставимо його в порядок денний. Я думаю… — він узяв маркер, — ось сюди. У «паркування».

У кутку дошки справді було намальоване прямокутне поле з написом «ПАРКУВАННЯ». Там уже стояло шість питань. Ейдан прочитав верхнє: «Мета відділу?», потім наступне: «Критерії успіху?» і останнє: «Хто така Рут?»

Освальд дописав: «Консалтинг (Е.Ф.)».

— Ось бачиш, — сказав він задоволено. — Тепер це не загубиться.

Ейдан хотів сказати, що саме цього він і боїться: що воно не загубиться, а залишиться в цьому паркуванні назавжди, поруч із «метою відділу». Але промовчав.

Нарада тривала сорок хвилин. За цей час було ухвалено одну важливу домовленість: «наступного вівторка зустрітися ще раз, щоб визначити порядок денний зустрічі потому». Ейдан вийшов з переговорної з легким головним болем і дивним відчуттям, що його щойно чемно випровадили з кімнати, в якій він перебував.

У коридорі він зупинився біля вікна й подивився на канал. Над водою кружляли чайки. Вони виглядали такими діловими й цілеспрямованими, що йому захотілося підійти й спитати, як вони це роблять.

— Ейдане Фаррелле, — промовив голос за його спиною.

Теплий, низький, із ледь вловимою нідерландською м'якістю в приголосних. Ейдан обернувся.

Мартен Вандерхаген стояв у трьох кроках від нього й усміхався. Він був іще кращий, ніж на екрані. На ньому був темно-синій костюм, у якому не було жодного зайвого руху, і такі чисті черевики, ніби надворі не лив дощ, а світило сонце. У руці він тримав філіжанку еспресо, і цей еспресо був єдиною річчю на поверсі, що виглядала гарячою.

— Мартене, — сказав Ейдан. — Добрий день.

— Просто Мартен. Я в Дубліні у справах, вирішив зайти, подивитися, як у вас справи. Як перший день у новій ролі?

— Це вже четвертий.

— Ах так, звісно, — засміявся Мартен. — Час у новій ролі йде інакше. Скоро помітиш. Ходімо, я пригощу тебе кавою.

Вони спустилися на кухню. Мартен сам натиснув потрібні кнопки на кавомашині, сам дістав із шафи дві чашки, сам присунув одну Ейданові й усе це робив так просто й невимушено, що Ейдан розгубився: він, звиклий, що директорів не буває на кухнях, раптом зрозумів, що директор на кухні поводиться точнісінько як людина, що почувається господарем усюди.

— Ну, — сказав Мартен, сідаючи на край столу. — Розкажи мені, що думаєш про відділ.

Ейдан обхопив чашку обома руками. Він намагався не дивитися на Мартена надто прямо. Він взагалі погано дивився людям в очі: у нього це виходило на третій секунді, після чого погляд сам кудись ковзав, як із мокрої плитки.

— Мені подобається, — сказав він. — Тут… цікаво. Я поки розбираюся. Ось хотів спитати. У бюджеті в нас є стаття «Консалтинг». Я поки не розумію, звідки вона.

Він вимовив це дуже швидко, на одному диханні, щоб не встигнути передумати.

Мартен подивився на нього. Не одразу відповів. Просто дивився, і в його погляді було щось таке тепле й спокійне, що Ейдан навіть на мить подумав: може, все гаразд. Може, він марно напридумував собі всякого.

— О, — сказав Мартен. — Це мій маленький проєкт.

— Ваш?

— Регіональний. Інноваційний. Ми пробуємо нетрадиційні форми консультування для невеликих підрозділів. — Він зробив ковток еспресо. — Це все погоджено на самому верху. Ти, напевно, бачив, там договір підписано. Рут підписувала, вона була дуже акуратна.

— Так, але там… немає результатів.

— Звісно, немає, — Мартен усміхнувся. — Інновації результатів не дають одразу. Вони дають потенціал. Ти ж розумієш.

Ейдан не розумів. Але кивнув.

— Не хвилюйся, — сказав Мартен і поклав руку йому на плече. Рука була легка й тепла. — Після закриття кварталу ми сядемо й усе докладно обговоримо. Я приготую тобі брифінг. Ти молодець, що цікавишся. Це свідчить про зрілість. Багато хто боїться ставити запитання.

Ейдан зрозумів, що його похвалили. І що від цього йому чомусь незатишно. Ніби його погладили по голові й у ту ж мить акуратно зачинили двері.

— А як тобі працюється з Беатою? — спитав Мартен між іншим. — Вона у вас така тиха, так?

— Так, — сказав Ейдан. — Тиха. Дуже… Ми майже не спілкуємося.

Він не знав, чому сказав це. Слова вилетіли самі. Мабуть, це був той самий інстинкт, який змушує людину ховати на дно кишені те, що вона вважає цінним. У ту мить йому здалося, що про Беату не можна говорити правду. Не тому, що Мартен щось сказав чи зробив. Просто повітря навколо цього питання стало трохи тоншим.

— Ну, це навіть добре, — сказав Мартен. — Тихі співробітники найнадійніші.

Він допив каву, сполоснув чашку (сам!), поставив її в сушарку й потиснув Ейданові руку.

— Радий, що ми поговорили. Дзвони, якщо що. І підпиши квартальний звіт вчасно, добре? Не хочу, щоб тобі потім довелося пояснюватися.

Він пішов. Крізь скляну стіну кухні Ейдан бачив, як він іде коридором, киваючи співробітникам. Кожен, до кого він звертався, розквітав, як квітка, до якої повернулося сонце.

Ейдан залишився сам із охололою кавою. Постояв хвилину. Потім раптом відчув, що в лівій кишені піджака лежить щось зайве.

Він дістав це щось. Маленький жовтий квадратик паперу, складений учетверо. Ейдан розгорнув.

Почерк був акуратний і дуже дрібний, як у людини, яка економить папір і слова:

«Не кажи йому про мене».

Він підняв голову. У коридорі, біля протилежної стіни, на секунду майнула спина. Вузькі плечі, темна в'язана кофта, пучок на потилиці, з якого стирчав олівець. Жінка йшла швидко й не оглядалася. Вона дійшла до кінця коридору й завернула за ріг. Так Ейдан ще раз побачив Беату Новак: як завжди, спиною.

Він стояв із запискою в руці й відчував водночас три речі: полегшення, що встиг промовчати; страх, бо вона, мабуть, чула всю розмову; і зовсім недоречну гордість за те, що вгадав.

Решта дня минула як у тумані. Він повернувся додому, зварив на сковорідці гречку (вечеря номер шість: на цьому етапі він почав вести лік не тому, що пишався, а тому, що боявся забути, у який момент усе покотилося). Гречка вийшла на диво їстівною. Ейдан навіть з'їв усю порцію й вимив сковорідку, хоча, по правді, не вимив, а просто сердито потер.

Потім він відкрив ноутбук і написав у таблиці останній за день коментар: «Записку отримано. Зрозумів. Що далі?»

Відповідь прийшла не одразу. Він устиг почистити зуби, посидіти на ліжку й подивитися на стіну. Нарешті екран сіпнувся.

«Не зараз. Треба дещо перевірити. За тиждень».

Ейдан зітхнув. Йому хотілося сказати, що в нього немає тижня. У нього навіть був би тиждень, але весь він був розписаний на тривогу.

Він збирався закрити таблицю, коли його погляд зачепився за дрібний рядок унизу вікна. Там завжди показувалося, хто останнім редагував файл. Зазвичай писали: «Беата Н.» або «Ейдан Ф.».

Зараз там було написано: «Остання зміна: сьогодні, 03:12, Анонімний пінгвін».

Ейдан не одразу зрозумів, що це означає. Потім згадав: у їхній системі всі, хто заходить без входу, отримують випадкове ім'я. Анонімний пінгвін. Анонімний тапір. Анонімний кальмар. Це було мило й смішно, але ось що було зовсім не смішно: о третій годині дванадцять хвилин уночі у файлі відділу хтось був.

Не Беата, вона б увійшла під своїм іменем. Не він, він спав. І не Освальд, який о третій годині ночі, найімовірніше, бачив уві сні зустріч.

Він відкрив історію змін. Анонімний пінгвін не змінював ні цифр, ні формул. Він не залишив жодного сліду, крім переглядів: він відкрив вкладку «Проводки» і вкладку «Нотатки Б.». Затримався на ній одинадцять хвилин.

Ейдан повільно закрив ноутбук. На стелі, у світлі вуличного ліхтаря, тремтіла тінь дощу, ніби хтось дуже уважно слухав.

Хтось уже дивився на цей файл до нього. І цей хтось читав нотатки Беати.