Дерек Пірс

Флоренс не спала майже всю ніч. Її колишня кімната під дахом стала маминою швейною: де колись висіли постери, тепер стояла машинка «Зінгер» і кошик клаптів. Лежати тут було як спати в музеї власного дитинства, з якого вже винесли головний експонат.

О третій ночі вона відкрила голосові повідомлення. Останнє від мами — двадцять дев'ятого квітня. Флоренс знала кожну його паузу.

«Фло, сонечко, це мама. Нічого термінового. Просто… коли приїдеш улітку, я хочу з тобою поговорити. Про тата. І про себе. Є речі, які я мала розповісти вам давно, а все не знаходила слів. Не хвилюйся. Люблю тебе».

Вона не подзвонила того тижня. Виставка в Глазго, весільна зйомка в Інвернессі, ще щось. Улітку не приїхала. А в серпні мама померла в саду між трояндами, з секатором у руці, так і не знайшовши слів.

Про це повідомлення Флоренс нікому не розповідала. Вона носила ці тридцять вісім секунд як камінь у кишені — і відчувала його вагу щоразу, коли хтось вимовляв слово «продаж».

О дев'ятій рівно біля хвіртки зупинився сріблястий «Лексус».

Дерек Пірс виявився саме таким, яким вона його уявляла, і від цього було ще неприємніше. Під шістдесят, засмага, сиве волосся, зачесане назад з тим недбалим старанням, що дорого коштує. Усмішка вмикалася на порозі й не вимикалася до від'їзду.

— Діти Маргарет, — він узяв руку Кетрін обома долонями. — Флоренс, ти ж була отакою, коли я приходив сюди на різдвяний глінтвейн. Твоя мама так тобою пишалася.

Флоренс не пам'ятала жодного Різдва з Дереком Пірсом.

Він пройшов у вітальню без запрошення й сів у мамине квітчасте крісло. Кетрін напружилася, але змовчала.

— Не забиратиму багато часу. Навесні ваша мама зверталася до мене щодо можливого продажу. Ми обговорили умови з «Ешфорд Гоумз». Вона була зацікавлена.

— Зацікавлена — не те саме, що погодилася, — сказала Кетрін.

— Абсолютно правильно. — Усмішка стала ще теплішою. — Тому пропозиція в силі. Чотириста двадцять, оплата за тридцять днів, без ремонтів і показів. Можете навіть коробки лишити — покупця вміст не цікавить.

— Не цікавить, — сказала Флоренс, — бо він знесе будинок.

Дерек подивився на неї довше, ніж на решту.

— Фундамент сідає, дах треба міняти, проводка з шістдесятих. Будь-який інший покупець вимагатиме знижки. Ваша мама це розуміла.

— Найджелу ви казали, що маєте документи, — сказала Кетрін. — Можна подивитися?

— Звісно. — Він не поліз у теку. — Привезу копії наступного разу. Там лише листування, попередні розрахунки.

Флоренс побачила, як Найджел глянув на Кетрін, а Кетрін — на закриту теку.

Дерек підвівся.

— Можна до вбиральні? Я знаю дорогу.

Він знав дорогу. Флоренс, сама не розуміючи навіщо, вийшла слідом, наче щось забула на кухні. Вбиральня була праворуч. Дерек пішов ліворуч.

Він зупинився перед дверима татового кабінету — прочиненими, бо Кетрін уранці міряла там стіл. Постояв секунду, дві, дивлячись крізь щілину. Флоренс бачила його профіль: усмішки не було. Замість неї — холодне, зосереджене обличчя людини, яка перевіряє, чи річ досі на своєму місці.

Потім він обернувся й побачив її.

— Ох, — усмішка повернулася миттєво. — Старість. Завжди плутаю ці двері. Маргарет із мене сміялася.

Коли він зачинився у вбиральні, Флоренс штовхнула двері кабінету. Усе як за тата: важкий дубовий стіл, полиці з книжками про мости — тато все життя був інженером-будівельником, — шахова дошка з незакінченою партією, яку мама сім років не наважувалася прибрати. А в кутку біля вікна — сіра металева картотека на три шухляди, стара, армійського зразка, з маленькою замковою щілиною вгорі.

Саме туди, Флоренс була певна, щойно дивився Дерек Пірс.

Коли «Лексус» від'їхав, Кетрін стояла біля вікна, схрестивши руки.

— Він так і не показав документів.

— Він знав, де татів кабінет, — сказала Флоренс. — І дивився на картотеку. Так, наче щось перевіряв.

— Фло, не починай, — пирхнув Найджел. — Людина переплутала двері.

— Людина, яка «завжди плутає двері», пройшла до них, як до себе додому.

Вона могла б на цьому зупинитися. Але камінь у кишені раптом став занадто важким.

— Мама дзвонила мені у квітні, — сказала Флоренс, і голос зрадив її на другому слові. — Залишила повідомлення. Сказала, що хоче щось розповісти. Про тата. І про себе. Що мала розповісти нам давно.

Кетрін повільно обернулася від вікна. Найджел завмер з коробкою в руках.

— І ти мовчала? — прошепотіла Кетрін.

— Я думала, що встигну спитати.

Ніхто не відповів. Над їхніми головами, на горищі, тихо рипнула стара дошка — просто вітер у шпарині даху. Але всі троє підвели очі одночасно, наче будинок нарешті вирішив відповісти замість мами.