Коробки для благодійності

До полудня Кетрін списала три аркуші. Рівні колонки, підкреслені заголовки: «Вітальня», «Спальня мами», «Кабінет тата». Біля кожної речі — літера: П — продати, Д — віддати, Л — лишити. Літери «Л» майже не було.

— Ти хоч щось собі візьмеш? — спитав Найджел, тримаючи мамину порцелянову пастушку, якої в дитинстві боявся навіть торкнутися.

— Мені нікуди це ставити. У мене квартира на сорок метрів.

Він поклав пастушку в коробку «Д» і почувався злочинцем.

Найджел знав, що сестри про нього думають. І найгірше — вони мали на це причини. Не ті, які уявляли, але мали.

Про борг у «Кросфілд Кредит» не знав ніхто. Одинадцять тисяч фунтів, що почалися з ремонту фургона для його маленької столярні, а закінчилися тим, що він позичав, аби закрити попередню позику. Про фургон мама знала — це вона дала йому тоді дві тисячі й сказала: «Повернеш, коли зможеш, синку. Або не повернеш. Я не рахую». Про решту він збирався розповісти на Різдво. Потім — на її день народження. Потім розповідати стало нікому.

Коли через три дні після того, як маму знайшли в саду — серце, швидко, вона навіть не встигла злякатися, — подзвонив Дерек Пірс, Найджел почув у його голосі не співчуття, а порятунок. Будинок на Орчард-лейн, сказав Дерек, коштує добрих чотириста п'ятдесят. Поділити на трьох — по сто п'ятдесят кожному. Найджел тоді сидів у фургоні біля майстерні й уперше за рік дихав на повні груди.

Тепер, посеред вітальні, де мама щовечора розв'язувала кросворди у квітчастому кріслі, це полегшення кисло в ньому, перетворюючись на сором.

— Найдже, — Кетрін стояла у дверях з телефоном. — Твій рієлтор надіслав мені листа. «Як ми вже обговорювали з вашим братом, маю зацікавленого покупця, готового діяти швидко. Пропозиція дійсна до кінця місяця». Що саме ви обговорювали?

— Нічого конкретного. Є забудовник, «Ешфорд Гоумз», скуповує ділянки на цій вулиці під нові котеджі.

— Під котеджі. Тобто будинок знесуть.

Найджел хотів сказати, що це просто будинок. Цегла, черепиця, ринва, яку тато латав щоосені. Але погляд упав на одвірок кухні, де олівцем були позначені їхні зрости: «Кет, 6 р.», «Найдж, 4 р.», «Фло, 1 р.» — і десятки рисочок вище, аж до «Найдж, 16 р.», коли він перестав дозволяти себе міряти. Мама двічі перефарбовувала кухню. Цей шматок дерева вона не чіпала ніколи.

Він промовчав.

— Він пропонує чотириста двадцять, — продовжила Кетрін. — Нижче ринку. І за вісімнадцять днів. Навіщо така поспішність?

— Буває, покупець швидкий.

— Буває, коли хтось знає те, чого не знаєш ти.

Найджел згадав, що його сестра двадцять років працює аудиторкою. Вона бачила брехню в цифрах так само, як він бачив тріщину в дошці.

Згори спустилася Флоренс — запорошена, з павутинням у волоссі й коробкою фотоальбомів у руках.

— Там ціле горище старого одягу. І оце. — Вона поставила коробку на стіл. — Альбоми, підписані маминою рукою за роками. Там усе наше дитинство. Крім одного. Корінці пронумеровані — і номера два немає. Сімдесят третій — сімдесят п'ятий.

— Може, загубився, — сказала Кетрін.

— Мама нічого не губила. Вона зберігала чеки з супермаркету за дев'яносто шостий рік. Я щойно їх бачила.

Повисла тиша. Один альбом — дрібниця. Але від цієї дрібниці Найджелові чомусь пройшов холодок по спині.

Телефон у кишені завібрував. Дерек.

Найджел вийшов у сад, де мамині троянди вже починали дичавіти, і прийняв дзвінок.

— Найджеле, друже. Тримаєтеся?

— Тримаємося. Слухай, сестри не в захваті від поспіху. Кетрін хоче спершу розібрати будинок.

У слухавці на мить стало тихо. Потім голос повернувся — теплий, м'який і трохи надто рівний.

— Звісно, розумію. Але ти маєш знати одну річ, щоб потім не було непорозумінь. Ми з твоєю мамою мали домовленість. Ще з весни. Вона сама хотіла продати будинок саме цьому покупцеві. Я заїду завтра о дев'ятій і все поясню.

— Яку домовленість? Мама ніколи не казала, що хоче продавати.

— Маргарет була дуже приватною жінкою, — лагідно сказав Дерек. — Ти ж знаєш. Вона багато чого не розповідала своїм дітям.

Зв'язок урвався.

Найджел стояв серед троянд і дивився на вікно кухні, де сестри схилилися над альбомами. Уперше за три тижні він думав не про гроші. Він думав про те, що зовсім не знав власної матері — і що людина, яка, здається, знала її краще, приїде сюди завтра зранку.