Утрачений куплет

Волтер Фенн почав.

Він співав, зігнувшись, тримаючись за плече Марти, — старим, хрипким, надтріснутим басом, і голос його над стернею звучав не так, як із ґанку. Тихіше. Голіше. Тут не було стін, від яких звук міг відбитися, не було сходів, не було церкви за спиною. Тільки поле, темне небо й чорне коло. «Раз — зерно», — беззвучно сказали губи Оллі Кобба поруч із Марою, і Мара відчула, як його маленька рука стиснула її пальці.

Другим вступив Пітер Голт. Третім — Генрі Кобб. Канон пішов угору.

І поле відповіло.

Не голосом — іще ні. Стерня, яка весь вечір потріскувала, раптом зашурхотіла по-справжньому, вся одразу, від краю до краю, як шурхотить вода, коли в неї кидають жменю піску. Полукіпки хитнулися. Останній нескошений сніп біля краю кола нахилився до центру — повільно, як людина, що прислухається. І земля в колі — чорна, волога, блискуча під місяцем — здригнулася. Мара бачила це. Вона дихала. Як дихають груди того, хто спить.

Четвертий. П'ятий. Чоловіки скінчилися. Марта Фенн, шоста, — альт, і голос у неї зривався. Бетті Гловер, сьома, — крізь сльози, не відводячи очей від близнюків. Гелен Бранд, восьма.

Гелен співала й дивилася на Тільду. І Мара бачила, як Тільда, що стояла поруч, підвела голову й подивилася на матір у відповідь, — і жодна з них не відвела очей.

Дев'ятий, десятий, одинадцятий. Місіс Пелл — ложечка в склянці — без ліхтаря, з порожніми руками. Дванадцята — Еліс Кобб. Пізніше, ніж треба. Як завжди.

Дванадцять сходинок. Містер Данмор стояв перед хором із піднятою рукою, і рука його не тремтіла.

Тринадцятий вступив.

І цього разу його побачили всі.

* * *

Посеред кола, над чорною землею, біля самого останнього снопа, стояла дівчинка.

Мара потім не могла сказати, з чого вона була. З місячного світла? З пилу, піднятого стернею? З повітря, що тремтіло над землею, як над гарячою дорогою? Вона була майже прозора — крізь неї видніли сніп і стерня за ним, — і водночас цілком виразна, до найменшої дрібниці. Худенька. Років одинадцяти. У темній сукні до кісточок, у фартушку, з косою, заплетеною надто туго, — як у Тільди. Боса на одну ногу. На іншій — старий шкіряний черевик із ремінцем. Без пряжки.

Вона стояла, піднявши обличчя до місяця, і співала. Тонко, ясно, без дихання. Угору.

І тепер слова чули всі.

— Міс, — співала Ханна Аске, і голос її підіймався над полем, над хором, над дітьми, над стернею, аж до пагорбів, — міс, а коли додому?

Бетті Гловер скрикнула й затулила рота долонею. Сайрус Гловер опустив голову. Еліс Кобб співала свій дванадцятий рядок і плакала, не витираючи обличчя. Дванадцятеро людей стояли в ряд біля краю кола, співали й чули — всі, кожне слово, — те, що сто сорок років удавали, що не чують. Те, що співали їхні діди й прадіди. Те, про що мовчала вся долина.

«Міс, а коли додому?»

А потім канон почав згортатися.

Так годилося. Так було завжди. Еліс Кобб замовкла першою. Потім місіс Пелл. Голоси відходили по одному, у зворотному порядку, вниз, і Мара бачила, як кожен, замовкаючи, ніби гасне — опускає плечі, відводить очі. Вісім. Сім. Гелен Бранд замовкла — і затулила обличчя руками. Шість, п'ять. Чотири, три, два.

Волтер Фенн проспівав останній рядок і замовк.

Містер Данмор опустив руку.

І Ханна лишилася нагорі. Сама. На запитанні. Її остання нота висіла над полем — тонка, висока, як нитка, натягнута до краю. Вона висіла й не обривалася. Вона чекала. Сто сорок років вона висіла так кожних жнив, і щоразу ніхто не відповідав, і нота обривалася, і Ханна лишалася.

Поле під нею заворушилося сильніше. Стерня довкола кола лягла — вся, разом, плазом, до центру, як трава під вітром. Земля в колі зітхнула глибоко, важко. І звідкись знизу, з-під стерні, з-під усього поля одразу, піднявся звук — низький, глухий, схожий на гул далекого натовпу. Ще не слова. Але майже.

Містер Данмор обернувся до Мари. Уперше за всю ніч у його обличчі був страх.

Мара ступила крок уперед. До самого краю чорного кола.

«Не стій на краю. Іди до кінця».

І заспівала.

* * *

Голос у неї був звичайний. Не гарний, не сильний — учительський голос, яким співають із дітьми на уроці «Братика Якова». Він здригнувся на першому слові. Але не обірвався.

— Тринадцять — Ханна Аске, — співала Мара на мотив лічилки, просто в ту ноту, де висіла Ханна, підхоплюючи її, як підхоплюють чашку, що падає. — Ні хреста їй, ані казки.

І дев'ятеро дітей за її спиною — підхопили.

Дев'ять тонких, нерівних, дитячих голосів. Спершу врізнобій — Оллі раніше, близнюки пізніше, — потім разом. Піппа Вейн на спині в брата — гучніше за всіх, дзвінко, так, як вона співала на уроці, коли зніяковіла. «Поле взяли, доньку відспівали…»

Хор на іншому боці кола застиг. Дванадцятеро людей дивилися, як їхні діти співають те, за що їхніх прадідів шмагали. Генрі Кобб зробив рух — ступити, зупинити, — і не ступив. Гелен Бранд відняла руки від обличчя.

— Дванадцятеро в ряд того тижня стали, — співали діти.

І тут Мара перестала співати й сказала. Не проспівала — сказала, гучно, виразно, через чорне коло, дивлячись в обличчя дванадцятьом, — сказала так, як читають список учнів на початку уроку:

— Рідлі. Гловер. Кобб. Фенн. Ланг. Вейн. Голт. Бранд. Пелл. — Вона зупинилася. Дев'ять прізвищ. Дванадцять місць. — Томас Рідлі. Сайрус і Бетті Гловер. Генрі й Еліс Кобб. Волтер і Марта Фенн. Джоан Ланг. Сара Вейн. Пітер Голт. Гелен Бранд. Агнес Пелл. — Дванадцять. Вона перевела подих. — І Езра Данмор, який це вигадав. І Осрік Данмор, який сорок років тримав руку.

Над полем стояла тиша. Навіть гул з-під землі стих. Ніби поле прислухалося — не до Ханни, а до людей. Уперше за сто сорок років — до людей.

— Це ми, — сказала Мара. — Ми її туди поставили. Ми всі, хто тут живе й їсть цей хліб. І ми її відпускаємо.

Вона повернулася до дітей.

— Доспіваєш — піде додому, — заспівали діти.

І Мара повела їх униз.

* * *

Шість тактів. Сходинка за сходинкою. Від тієї ноти, де висіла Ханна, — вниз, за каноном, тільки не обриваючись, а сходячи. Тринадцять. Дванадцять. Мара співала, і діти співали за нею, — і після першого ж такту до них приєднався ще один голос.

Тонкий. Ясний. Дитячий. Без дихання.

Ханна пішла вниз.

Мара бачила її — дівчинку посеред кола, над чорною землею, — бачила, як вона опустила обличчя від місяця й подивилася на них. На дітей. На Мару. І як вона співала разом із ними, — непевно, ніби вперше, ніби не знала, що так можна, — вниз. Одинадцять. Десять.

На іншому боці кола Гелен Бранд раптом заспівала теж. Униз. Разом із ними. Хрипкуватим теплим голосом, восьмим, — але не вгору, як сто сорок років співав її рід, а вниз. Потім — Еліс Кобб, крізь сльози. Потім, на подив Мари, — Агнес Пелл. Ложечка в склянці. Потім Марта Фенн. Потім Сара Вейн. Бетті Гловер. Вони співали вниз — по одному, як вступали в канон, — тільки тепер не нагору, на гачок, а вниз, додому. Дев'ять. Вісім. Сім.

Шість. П'ять. Чотири. Три.

Дві.

І одна — остання, найнижча. Та, з якої все починалося. «Раз — зерно».

Її треба було взяти. Її завжди брала одна людина.

Волтер Фенн, зігнутий, тримаючись за плече дружини, — плакав. Мара бачила його обличчя в світлі ліхтаря: мокре, старе, розгублене, як у дитини. Він розтулив рота — і не зміг. Голос не йшов.

І тоді з темряви, з-за спини Мари, низько, тепло, трохи непевно — вступив інший голос. Той самий, який вона впізнала з першої ноти три ночі тому.

Джорі співав останню ноту. Ту, з якої починав його батько. Ту, якою сто сорок років починався канон, — а тепер він нею закінчувався.

Додому.

* * *

Нота скінчилася. Ханна доспівала її разом з усіма — і замовкла. Не обірвалася. Замовкла, як замовкають, коли пісню закінчено.

Вона стояла посеред кола й дивилася на Мару. Потім усміхнулася — по-дитячому, на весь рот, — і сказала, не проспівала, а сказала звичайним голосом:

— Дякую, міс.

Потім подивилася на дев'ятьох дітей за спиною Мари.

— Я за ними наглядала, — сказала Ханна. — Усі ці роки. Коли вони на вигоні гралися. Щоб не падали в криницю й не хворіли. — Вона подумала. — Тепер ви наглядайте.

І повернулася, і пішла. Не вгору, не вниз — просто пішла, стернею, босоніж, повз Мару, повз дітей, повз Ільзу й Джорі, — до руїн ферми Аске. До порожнього отвору дверей у напівзруйнованій стіні. На порозі вона зупинилася, обернулася ще раз, махнула рукою — так, як махають діти, йдучи зі школи, — і ступила всередину.

І її не стало.

* * *

А потім поле заговорило.

Воно заговорило знизу, з-під стерні, звідусіль одразу, — тисячею сухих шелестких голосів. Не криком. Пошепки. Імена. Одне за одним, повільно, виразно, як читають на цвинтарі написи на каменях. «Рідлі. Томас Рідлі. Метью Рідлі. Джон Рідлі. Гловер. Сайрус Гловер. Ебенезер Гловер…» Усі, хто співав. Усі, хто мовчав. Усі, хто брав частку. Сто сорок років імен.

Люди в полі слухали. Бетті Гловер опустилася на коліна в стерню. Генрі Кобб затулив обличчя. Місіс Пелл стояла нерухомо й слухала, як поле називає її матір і її бабу, — і губи її ворушилися, повторюючи. Ніхто не тікав. Ніхто не кричав. Це був не напад. Це було — Мара зрозуміла це з раптовою ясністю — свідчення. Поле сто сорок років мовчало про те, що бачило. І тепер просто казало правду. Уголос.

«Аске. Томас Аске. Ханна Аске».

І тоді містер Данмор заспівав.

Мара не одразу зрозуміла, що це він. Голос був незнайомий — сильний, глибокий, по-справжньому гарний, голос, якого ніхто в Ешен-Голлоу ніколи не чув. Він вирвався з горла Данмора, як вода з прорваної греблі, — перший рядок сьомої пісні. «Раз — зерно». Початок канону. Угору. Данмор стояв на краю чорного кола, розкинувши руки, і співав, — намагаючись почати все спочатку, підняти пісню нагору, покликати Ханну назад, змусити поле знову слухати її, а не людей.

«Той, хто тримає руку, не співає. Якщо голос Данмора пролунає над полем, поле впізнає, чия це пісня».

Шепіт стих. Разом. Уся стерня, весь гул, уся тисяча голосів — замовкли. Поле прислухалося.

А потім сказало — не пошепки, гучно, звідусіль, так що здригнулися ліхтарі в руках хористів:

«ДАНМОР».

І голос пішов із його горла.

Мара бачила це. Усі бачили. Данмор співав — рот був розтулений, груди підіймалися, руки розкинуті, — але звуку не було. Голос витік із нього, як вода з тріснутого глечика, і пішов униз, у чорну землю кола, — і земля його прийняла. Данмор схопився за горло. Спробував крикнути. Нічого. Ані звуку. Тільки повітря, сипле, порожнє, як зітхання старої фісгармонії.

Він ступив крок — у коло, на чорну землю, до того місця, де щойно стояла Ханна, — і впав на коліна.

Земля під ним змінювалася. Мара бачила, як чорнота сходить із неї — повільно, від країв до центру, — і під нею проступає звичайний ґрунт. Бурий, сухий, грудкуватий. Такий самий, як скрізь на полі. Останній нескошений сніп біля краю кола випростався. Просто сніп. Ячмінь.

І над полем — уперше за сто сорок років, уперше за весь час, що Мара прожила в Ешен-Голлоу, — пронісся вітер. Звичайний, осінній, холодний, із пагорбів. Він пройшов стернею, скуйовдив волосся дітям, гойднув ліхтарі, шарпнув край сірої шалі на плечах Ільзи — і пішов далі, вниз долиною, ворушачи все, до чого міг дотягтися.

У тиші, що настала потім, хтось заговорив. Хрипко, непевно, ніби пробуючи голос на смак після довгої хвороби.

— Ханно, — сказала Ільза Роуен. І засміялася — гучно, непристойно, крізь сльози. — Ханно. Я можу. Я говорю.