Світанок без хору

До світанку з поля ніхто не пішов.

Ніхто про це не домовлявся. Просто, коли вітер стих і Ільза перестала сміятися, виявилося, що йти нікуди, — тобто хати, звісно, були на місці, і ліжка, і двері, — але піти в хату зараз було б так само неможливо, як піти з похорону посеред служби. Люди стояли на стерні, хто де, з ліхтарями й без, і не дивилися одне на одного. Потім Бетті Гловер, що стояла на колінах, підвелася й пішла через коло — просто через буру землю, де щойно була чорнота, — до близнюків. Обійняла обох одразу, стиснула так, що Сейді пискнула. І ніби це був дозвіл — пішли інші.

Генрі Кобб підняв Оллі на руки, хоча Оллі був уже великий. Нелл Рідлі сама підбігла до батька. Рубі Ланг стояла поруч із Марою, доки Джоан Ланг не підійшла й не присіла перед нею навпочіпки й не сказала щось тихо, — і Рубі кивнула й узяла матір за руку. Сара Вейн забрала в Арчі сонну Піппу. Пітер Голт і старий Еймос, який прийшов зі стежки зі своїм ліхтарем, стояли обабіч Бена, і Бен дивився то на одного, то на іншого.

Гелен Бранд підійшла до Тільди останньою. Зупинилася за крок. Тільда дивилася на неї.

— Ти співала вниз, — сказала Тільда. — Я чула. Ти перша з дорослих.

Гелен не відповіла. Опустилася на коліна в стерню, просто в робочій спідниці, і Тільда ступила до неї, і вони довго стояли так, обнявшись, — мати на колінах і донька, — і не казали ні слова.

Містер Данмор сидів на землі посеред колишнього кола. Його ніхто не чіпав. Ніхто до нього не підходив. Він сидів згорблений, тримаючись рукою за горло, і дивився перед собою — на стерню, на останній сніп, на руїни ферми Аске, — і рот його іноді розтулявся, ніби він хотів щось сказати. Звуку не було.

Місіс Пелл підійшла не до нього. Вона підійшла до Ільзи.

Ільза сиділа на уламку стіни, закутана в сіру шаль, і Джорі стояв поруч. Місіс Пелл зупинилася перед ними. Руки її висіли вздовж тіла — порожні, без таці, без ключів, без ліхтаря. Вона дивилася на Ільзу, і обличчя в неї було таке, якого Мара ще жодного разу в неї не бачила: без усмішки. Зовсім. Ні ввічливої, ні нерухомої, ні будь-якої.

— Я носила тобі обід, — сказала місіс Пелл. — Шість років. Щодня. Я думала… — Голос зірвався. — Я думала, це доброта.

Ільза довго дивилася на неї. Потім зняла з плечей сіру шаль, склала її — кутик до кутика, як вона лежала на дитячому стільці, — і простягла місіс Пелл.

— Віднесіть це на її могилу, — сказала вона хрипко. — Коли буде могила.

* * *

Коли розвиднілося, Мара порахувала.

Дев'ятеро дітей. Дванадцятеро хористів. Еймос. Джорі. Ільза. Данмор. Вона сама. Усі, хто був на полі, — стояли, сиділи, обіймалися, мовчали. І більше нікого. Жодного зайвого. Сонце піднялося над пагорбами, червоне, холодне, і лягло на стерню, і стерня була просто стернею — жовтою, колючою, мокрою від роси. Снопи в полукіпках. Бура земля посередині. Вітер.

Поле було тихе. Але це була інша тиша — не та, натягнута, як нитка, до якої Мара звикла за шість тижнів. Звичайна ранкова тиша осіннього поля, в якій кричать граки, шурхотить миша, і десь далеко, за пагорбами, гавкає собака.

Уперше за сто сорок років поле мовчало тому, що йому не було чого сказати.

* * *

Міст біля млина виявився цілим. Його ніколи не розмивало — Сара Вейн зізналася в цьому сама, в четвер уранці, стоячи біля віконця пошти й дивлячись у підлогу: містер Данмор звелів їй так казати й повісити на дорозі табличку «Проїзд закрито», яку він сам і написав. Дерек на своєму автобусі приїхав у п'ятницю. Нічого в нього не ламалося. Йому просто подзвонили й сказали, що до Ешен-Голлоу до кінця місяця їхати нема чого.

Телефон біля третього надгробка ліворуч упіймав зв'язок із першого разу. Мара подзвонила до поліції Стоунбриджа. Потім — тітці Лін, яка не зрозуміла ані слова, але заплакала й сказала, що приїде на Різдво.

Поліція приїхала в понеділок — дві машини, четверо людей у формі й жінка в цивільному, яка довго розмовляла з Ільзою в класі, за зачиненими дверима. Потім розмовляла з Марою. Потім — із місіс Пелл, яка прийшла сама, в капелюшку й рукавичках, і сказала з порога: «Це я носила обід. І це я замикала двері. Запишіть». І її записали.

Містера Данмора повезли у вівторок. Він не опирався. Він не сказав ані слова — він не міг, — і не написав ані слова, хоча йому давали папір. Усе село стояло на вигоні й дивилося, як він сідає в машину: прямий, сивий, у темному костюмі, з акуратно зав'язаною краваткою. Він не подивився ні на кого. Тільки перш ніж сісти, він підняв руку — за звичкою, тим самим коротким жестом, яким сорок років підіймав її перед хором, — і рука повисла в повітрі, і ніхто не заспівав. Він опустив її. Дверцята зачинилися. Машина пішла нагору, дорогою, до кам'яного стовпчика, і зникла за поворотом.

Жінка в цивільному сказала Марі, що йому буде пред'явлено обвинувачення в незаконному позбавленні волі, і що «решту», як вона висловилася, — доведеться пояснювати довго. Мара сказала, що розуміє. Решті ніхто б і не повірив. Та й не треба було. Того, що можна було довести, вистачало.

* * *

Землю посеред Тихого поля розкопували обережно, з людьми з міста, з пензликами й ситом. На глибині двох футів знайшли те, що Мара й очікувала знайти, — і те, чого вона не очікувала: маленький шкіряний черевик, майже зотлілий, із ремінцем без пряжки. Пряжку приніс Джорі. Він знайшов її в стерні, там само, де вони бачили її в ніч у полі, — вона лежала на поверхні, ніби її поклали, щоб він знайшов.

Ханну Аске поховали в середині жовтня, на цвинтарі, біля задньої стіни, поруч із її батьком, — його камінь знайшли під плющем. Прийшло все село. Співали діти — не сьому пісню, а лічилку, до кінця, всі шість останніх рядків, — а дорослі стояли й слухали. Місіс Пелл поклала на свіжу землю сіру шаль, складену кутик до кутика. Ільза поклала апельсин.

На камені — його замовили в Стоунбриджі, за гроші, які зібрали дванадцять родин, — написали:

«Ханна Аске. 1875–1886.

Найкраща в класі з лічби».

А в церковному притворі, на старій дерев'яній дошці із золотими літерами, під дванадцятьма іменами, Сара Вейн акуратно зішкребла темну фарбу з порожнього рядка. Під фарбою, коли її зняли, проступили літери — вицвілі, старі, ледве помітні. Їх підновили золотом. Не як ім'я співачки. Просто як ім'я.

* * *

Багато чого в Ешен-Голлоу не змінилося. Яйця так само приходили вранці в кошику на ґанку — дванадцять, рівно дюжина. Піппа Вейн так само плакала перші пів години. Бен Голт так само рахував ворон.

Багато чого змінилося. Еймос Брек зняв зі стіни фотографію «Хор Ешен-Голлоу, 1961» і приніс до школи, і пів години розповідав дітям, хто де стоїть, на ім'я, — і жодного разу не збився. Ненсі Бранд уперше за шість років винесли в садок, у кріслі, на сонце, і вона сиділа там до вечора й дивилася на поле. Еліс Кобб поїхала до міста, до коледжу, — з маленькою валізою й великим полегшенням. Хор не співав. Ніхто не вирішував, що він більше не співатиме, — просто в жовтні, коли раніше починали співанки до Різдва, ніхто не прийшов. І ніхто нікого не покликав.

Ільза лишилася до листопада. Вона вела уроки разом із Марою — сміялася гучно, непристойно, і приносила дітям апельсини. Потім поїхала. Не до сестри — до матері, яка шість років тому отримала від містера Данмора листа, ніби донька поїхала працювати за кордон, і шість років чекала листівки.

Джорі зробив Марі нові двері. Дубові, із замком, який замикався тільки зсередини. Ключ від нього був один, і Джорі віддав його їй у руки, і затримав її пальці у своїх трохи довше, ніж треба було, щоб передати ключ. Вона не забрала руки.

— Лишаєшся? — спитав він.

— Лишаюся, — сказала Мара. Їй було двадцять п'ять, у неї був борг за навчання до тридцяти восьми, дев'ятеро учнів і одні двері, що замикалися тільки зсередини. — Тут усе звучить двічі. Мені подобається.

На великій перерві діти гралися на вигоні в квача. Тільда стояла в центрі кола й рахувала:

— …одинадцять — у ряд, дванадцять — мовчать. Тринадцять — Ханна Аске…

І дораховувала до кінця. Усі шість рядків. І тільки потім усі розбігалися, верещачи, — і ніхто більше не сміявся «ха-ха» на тринадцятій лічбі.

Мара стояла на ґанку з чашкою чаю й рахувала голоси. Дев'ять. Рівно дев'ять. Жодного зайвого.

* * *

У грудні, розбираючи з новим парафіяльним писарем — ним стала Гелен Бранд — папери в будинку містера Данмора, Мара знайшла в шухляді його столу зошит. Старий, у шкіряній палітурці, списаний дрібним кутастим почерком. На першій сторінці стояло: «Е. Данмор. Дорожня книга».

Це був список. Долини, села, дати. Сім рядків. Навпроти кожного — одне й те саме слово, виведене ретельно, як позначка в журналі: «Поставлено».

«Ешен-Голлоу. 1886. Поставлено».

Цей рядок був перекреслений — свіжим чорнилом, тонкою рівною лінією. Мара не знала, ким. Може, самим Осріком, тієї ночі, коли він зрозумів, що все скінчено. А може, ніким.

Решту шість перекреслено не було.

Вона переписала назви до свого блокнота — під шістьма рядками лічилки, під шістьма тактами нот, — і довго сиділа, дивлячись на них. Везер-Крос. Блекмір. Голловей-Енд. Іще три. Шість долин, про які вона ніколи не чула. Шість хорів, які, можливо, досі кожних жнив підіймають когось нагору, на тринадцяту сходинку, і лишають там.

А за тиждень, в останній день перед різдвяними канікулами, Сара Вейн принесла їй листа.

Конверт був звичайний, білий. Марка — незнайома, з відбитком поштового відділення, назву якого Мара прочитала двічі, ворушачи губами. Везер-Крос. Зворотної адреси не було. Усередині лежав один аркушик, складений навпіл, і на ньому — один рядок, незнайомим почерком, квапливим, похилим, ніби писали в темряві:

«Кажуть, ви вмієте рахувати».