Сім годин

Перша пісня скінчилася о сьомій двадцять. Мара знала її тепер напам'ять — «Ворота», так називала її Нелл, — і знала, що хор після неї піде до церкви на сорок хвилин, пити чай із термосів і чекати наступного удару дзвона. Так і було. Ліхтарі лишилися на сходах, дванадцять маленьких вогників у сутінках, а люди пішли всередину. Вигін спорожнів.

Село притихло так, як Мара ще ніколи його не чула. Жодного собаки. Жодних грюкнутих дверей. У вікнах світилося — в тих, хто не співав, у старих, у матерів із немовлятами, — але за фіранками ніхто не рухався. Ешен-Голлоу сиділо біля вікон і чекало.

О восьмій ударив дзвін. Друга пісня — «Межа». Мара дивилася не на ґанок, а вище — на маленьке вікно ризниці під дзвіницею. Вікно було темне всю першу пісню. А на другу, на третьому куплеті, в ньому майнула тінь. Широка, висока. Майнула й зникла.

Мара видихнула. Джорі.

* * *

О дев'ятій, під час третьої пісні, вона вийшла.

Вона вдяглася в темне, поклала до кишені блокнот із нотами й сірникову коробку з клаптиком журналу, — сама не знаючи навіщо, на щастя, — і спустилася чотирнадцятьма сходинками, рахуючи. Вийшла через задні двері класу. Пішла задвірками, повз городи, вздовж живоплоту. Вікна хат дивилися на вигін, а не на городи, — вона пройшла непоміченою, як тієї ночі з Джорі. Тільки біля останнього паркану, біля хати Еймоса Брека, їй здалося, що фіранка на кухні ворухнулася. Але вона не зупинилася.

Стежка від пагорба вела вниз, до руїн. Ніч була темна, безмісячна — місяць мав зійти тільки до півночі, — і Мара йшла майже навпомацки, тримаючись за каміння. Коли під ногами захрустіла стерня, вона зрозуміла, що вийшла до поля.

Руїни ферми Аске чорніли на краю. Пів стіни, порожній отвір вікна, фундамент у кропиві. Мара сіла на уламок стіни, там, де сиділа з Джорі в ніч туману, і подивилася на поле.

Воно змінилося.

Зранку тут стояв ячмінь. Тепер — аж до цвинтарної стіни — тяглася стерня, світла, колюча, рівними рядами. Снопи стояли в полукіпках, як маленькі солом'яні курені. А посередині, там, де було чорне коло, — Мара бачила це навіть у темряві, бо там було темніше, ніж довкола, — посередині стояв останній нескошений сніп. Один. Біля самого краю чорноти. Його не зжали. Його лишали на ніч.

І поле не мовчало.

Не співало, не шепотіло — ще ні. Але стерня тихенько потріскувала. Сухо, дрібно, всюди, ніби по полю бігали миші. Або ніби хтось дуже великий, що лежав під ним, ворушився вві сні, і кожен його вдих ворушив кожну соломинку. З церковного ґанку долинала третя пісня, і на кожній її паузі потріскування ставало гучнішим.

«Це не врожай, міс Келлер. Це земля прокидається».

Мара сиділа, обхопивши коліна, і рахувала удари дзвона.

* * *

Об одинадцятій, після п'ятої пісні, стежкою від цвинтаря прийшов Джорі.

Він ішов повільно, і не сам. Він майже ніс когось, обхопивши за плечі, — невисоку постать, закутану в ковдру. Мара схопилася й кинулася назустріч. Джорі зупинився, важко дихаючи.

— Ось, — сказав він. — Ось вона.

Ільзі Роуен було років тридцять п'ять, але виглядала вона старшою — худа, бліда до прозорості, з коротко, нерівно обстриженим волоссям. Ніби хтось стриг її садовими ножицями, дбайливо й невміло. На ній була нічна сорочка, а поверх, крім ковдри, — сіра шаль. Та сама, зрозуміла Мара. З дитячого стільця біля органа.

Але очі в Ільзи були живі. Темні, уважні, дуже ясні. Вони подивилися на Мару — згори вниз, знизу вгору, — і в них майнуло щось схоже на сміх. «Вона сміялася, — казала Тільда. — Гучно».

— Вона йшла сама, — сказав Джорі. — Майже всю дорогу. Я тільки на сходах. Там ґрати були на дверях, зсередини. Ключ підійшов. Агнес їх усі на одному кільці тримає.

— Там добре було? — спитала Мара в Ільзи. Дурне запитання, але іншого вона не знайшла.

Ільза знизала плечима. Потім простягла руку — долонею вгору — і поворушила пальцями. Мара не одразу зрозуміла. Потім дістала блокнот і олівець.

Ільза присіла на камінь, поклала блокнот на коліно й написала — швидко, похило, тим самим почерком, що в листі, тільки непевніше, ніби рука відвикла:

«Ти знаєш кінець?»

— Знаю, — сказала Мара. — Від Ненсі Бранд. І ще — знайшла, як униз.

Ільза заплющила очі. Потім розплющила й написала:

«Я не знала. Я стояла на краю й не знала. Вона брала в мене потроху, щоб я не плакала. Вона не хотіла поганого».

— Я знаю, — сказала Мара. — Вона мені сказала.

Ільза подивилася на неї довгим поглядом. Потім написала ще один рядок і підкреслила його двічі:

«Не стій на краю. Іди до кінця».

* * *

Опівночі, коли вдарив дзвін на шосту пісню, над городами заблимали вогники.

Спершу один — біля хати Брандів, — три короткі спалахи. Потім інший, далі, біля Гловерів. Потім одразу кілька. Вогники поповзли через городи, ровами, вздовж живоплотів — маленькі, тьмяні, дитячі кишенькові ліхтарики, прикриті долонями. Мара рахувала. Один. Два. П'ять. Дев'ять.

Вони вийшли на стежку біля руїн вервечкою, тримаючись одне за одного, як ходять діти на екскурсії. Попереду — Тільда, з ліхтариком у зубах, щоб руки були вільні. За нею — Бен Голт. Близнюки Гловери, тримаючись за руки, в піжамах під куртками. Нелл Рідлі. Рубі Ланг. Оллі Кобб, який, побачивши Мару, насамперед сунув їй у руку яблуко. Арчі Вейн — із Піппою на спині, сонною, що уткнулася обличчям йому в шию.

— Усі, — сказала Тільда, вийнявши ліхтарик із рота. — Дев'ятеро. Ніхто не бачив.

Але хтось бачив.

На стежці, позаду них, за двадцять кроків, гойдався ще один вогник. Великий, дорослий, гасовий. Він рухався повільно, нерівно, — як ходять старі, — і Мара похолола. Діти обернулися. Піппа прокинулася й заплакала.

Ліхтар піднявся. Під ним стояв Еймос Брек. У пальті поверх нічної сорочки, в гумових чоботях, без капелюха. Він дивився на дітей, на Мару, на Джорі, на Ільзу, закутану в шаль. Дивився довго. І обличчя в нього було — Мара не одразу зрозуміла, яке. Розгублене. Як у людини, що дивиться на фотографію на своїй стіні й не може згадати, хто це.

— Містере Брек… — почала Мара.

— Тихше, — сказав Еймос. Голос у нього був хрипкий, але цілком тверезий. — Тихше, вчителько. — Він подивився на поле. На чорне коло. На останній сніп. Потім знову на дітей. — Бена, внучатого мого, нема в ліжку. Сестра прибігла. Я пішов шукати. — Він помовчав. — Гловери теж шукають, чуєте? Біля цвинтаря.

Мара прислухалася. З боку цвинтаря справді долинали голоси, далекі, стривожені. Хтось кликав: «Семе! Сейді!»

— Я повартую, — сказав Еймос. — Тут, на стежці. Скажу — тут нікого. Скажу — я тут із дев'ятої стою, ніхто не проходив.

— Чому? — спитала Мара.

Старий довго не відповідав. Потім підняв ліхтар вище, подивився на неї своїми дуже світлими очима — і в очах цих на секунду щось піднялося. Як риба, що б'ється під кригою, — і раптом пробила кригу.

— Другий бас, — сказав він тихо. — Одразу за Волтеровим батьком. Шістдесят років. — І губи в нього затремтіли. — Я пам'ятаю, вчителько. Зараз пам'ятаю. Не знаю, чи надовго. Іди. Поки пам'ятаю.

Він повернувся до них спиною й став упоперек стежки з ліхтарем, як вартовий.

* * *

Шоста пісня скінчилася. І дзвін не вдарив.

Натомість із церковного ґанку долинув спів — знову, без паузи, без дзвону. Шоста пісня ще раз, спочатку, але тепер звук рухався. Віддалявся від церкви. Огинав цвинтар. Наближався.

— Вони йдуть сюди, — прошепотіла Тільда. — На сьому вони завжди йдуть на поле. До самого кола. Бабуся казала.

Дванадцять вогнів показалися з-за цвинтарної стіни. Хор ішов стернею, вервечкою, межею, — повільно, в ногу, з ліхтарями в руках, і співав. Попереду — містер Данмор, без ліхтаря, з піднятою рукою. За ним — Волтер Фенн, зігнутий, спираючись на плече Марти. Місіс Пелл. Гелен Бранд. Еліс Кобб у кінці, остання, — Мара бачила, як тремтить її ліхтар.

Вони йшли до чорного кола. І не бачили — ще не бачили — тих, хто стояв на іншому його боці, біля руїн, у темряві.

— Зараз, — сказала Мара. — Ходімо.

Вони вийшли з-за стіни руїн усі разом. Мара — попереду. За нею дев'ятеро дітей, тримаючись за руки ланцюжком. Джорі — з Ільзою, обіймаючи її за плечі. Вони пішли стернею назустріч хору, до чорного кола, і діти ввімкнули ліхтарики — всі дев'ять, — і підняли їх над головою.

Хор побачив.

Пісня обірвалася не одразу — спершу замовкла Еліс, потім Бетті Гловер, потім решта, — неструнко, як тоді, на репетиції, коли Ханна пішла вниз. Дванадцять ліхтарів застигли. Бетті Гловер закричала — коротко, страшно: «Семе! Сейді!» — і рвонулася вперед, і Сайрус схопив її за руку. Генрі Кобб ступив до Оллі. Місіс Пелл побачила Ільзу — побачила сіру шаль, — і її ліхтар вислизнув із пальців і впав на стерню. Стерня не зайнялася. Ліхтар згас.

Дві групи стояли по різні боки чорного кола. Між ними — двадцять кроків голої землі й останній нескошений сніп.

— Стояти, — сказав містер Данмор.

Він не підвищив голосу. Він сказав це так само рівно, як казав «Еліс, друга доля». Але всі дванадцятеро застигли, ніби їх прибили цвяхами до стерні.

— Ніхто не виходить із ряду, — сказав він, не обертаючись до хору. Він дивився через коло на Мару. — До сьомої — чотири хвилини. Хто вийде — буде порожня сходинка. Як у п'ятдесят восьмому. Бетті, ти хочеш, щоб Сем і Сейді чули, що було в п'ятдесят восьмому? — Бетті Гловер схлипнула й завмерла. — Станьте. На місця.

Вони стали. Повільно, незграбно, дивлячись на своїх дітей через чорне коло, — стали в ряд уздовж його краю. Дванадцятеро. Обличчям до Мари. Гелен Бранд — восьма — дивилася на Тільду, і губи в неї ворушилися, але вона не рушала з місця.

— Міс Келлер, — сказав містер Данмор. — Ви ведете дітей на смерть. Відведіть їх додому. Зараз. І станьте самі. Ще не пізно.

— Я веду їх додому, — сказала Мара. Голос у неї не тремтів — вона сама здивувалася. — І її теж. Додому.

Містер Данмор дивився на неї. Потім — на Ільзу. На Джорі. На дев'ять ліхтариків, піднятих над головами. Щось пройшло по його обличчю — тінь, миттєва, як від птаха, що пролетів перед місяцем.

Місяць якраз зійшов. Низький, жовтий, над пагорбами. Як ліхтар, забутий на сходах.

І дзвін ударив. Один раз. Сам собою — бо всі, хто міг дзвонити, стояли тут, на полі.

Перша ночі.

Містер Данмор підняв руку.