Ханна

У понеділок автобус не прийшов.

Мара знала, що він не прийде, — Сара Вейн сказала їй, — і все одно о сьомій ранку вийшла до кам'яного стовпчика на горі дороги й простояла там сорок хвилин, дивлячись на порожній поворот. Нагорі дув вітер. Тут, на гребені, він був справжній — холодний, вересневий, із запахом дощу, що десь ішов, але не тут. Мара стояла в цьому вітрі, як у воді, і дихала. Унизу, в долині, ячмінь стояв нерухомо. Подекуди по краях полів уже жовтіла стерня — Гловер і Рідлі косили від п'ятниці, — але Тихе поле за церквою було неторкане. Його жали останнім. У середу.

Вона повернулася до школи о восьмій, і діти вже чекали на ґанку.

Уроки йшли як звичайно. Вона пояснювала дроби — половина, чверть, — розрізаючи на дошці намальований пиріг, і Оллі Кобб спитав, чи можна справжній, і всі засміялися. Вона читала вголос казку про мірошника та його трьох синів. Піппа Вейн не плакала. Рубі Ланг намалювала коня й подарувала їй. Бен Голт рахував ворон. Тільда сиділа за першою партою, склавши руки, і дивилася на Мару, і в очах у неї було запитання, якого вона не ставила.

Було дуже важко. Мара не знала, що буде так важко. Стояти перед дев'ятьма дітьми й пояснювати дроби, знаючи, що їхні батьки за два дні вийдуть на ґанок із ліхтарями. Знаючи, що містер Данмор сказав: «Ви ж знаєте, хто у вашому класі рахує голоси». Знаючи, що якщо вона нічого не зробить — або зробить не те — Ханна піде до Тільди.

На великій перерві діти вибігли на вигін. Мара лишилася в класі сама.

Вона сиділа за вчительським столом і перевіряла зошити — тобто тримала перед собою зошит Нелл Рідлі й не бачила в ньому жодного рядка. Сонце стояло високо, било у високі вікна, і на підлозі лежали довгі світлі прямокутники, і в них повільно плавав пил. З вигону долинали крики, сміх. Хтось затягнув лічилку: «Раз — зерно, і два — зерно…»

У кутку зітхнула фісгармонія.

Мара підвела голову. Фісгармонія стояла в кутку, під стосом карт, — як завжди. Ніхто до неї не підходив. Педалі були нерухомі. Але вона зітхнула — довго, сипло, як зітхає старий інструмент, коли в міхах ворухнеться повітря, — і на одну секунду в класі пролунала нота. Одна. Висока.

А потім голос.

Не з фісгармонії. Не з вікна. Не з поля. Тут. У класі. Зовсім поруч, біля першої парти, — там, де сиділа Тільда, — тонкий, ясний дитячий голос сказав, не проспівав, а саме сказав, звичайним людським голосом, трохи жалібно, як кажуть діти, що довго чекали й утомилися чекати:

— Міс, а коли додому?

Мара не закричала. Це було перше, що вона потім згадувала, — що вона не закричала й не схопилася. Вона сиділа цілком нерухомо, тримаючи в руках зошит Нелл Рідлі, і дивилася на порожню першу парту, залиту сонцем. Там нікого не було. Зовсім нікого. Тільки пил плавав у сонячному прямокутнику — і в одному місці, над самою партою, плавав інакше. Повільніше. Ніби хтось дихав.

Слова. Вона розібрала слова. Усі три. «А коли додому?» І ще одне, перед ними, якого не було в листі Ільзи.

«Міс».

Ханна називала її «міс». Як називають учительку.

— Міс Грей обіцяла, — сказав голос. Тепер трохи далі, біля вікна. — Вона сказала: почекай, Ханно, я прийду. Я чекала. Я весь час співаю, поки чекаю. А вони замовкають. Весь час замовкають, а я сама нагорі. Мені холодно нагорі. — Пауза. — Ви ж нова міс? Ви прийшли?

Мара розтулила рота й не змогла нічого сказати. Горло стислося так, ніби його стягли мотузкою.

Їй не було страшно. Ось що було найдивніше. Вона чекала — всі ці тижні — що коли вона розбере слова, це буде страшно. Як у фільмах. Мертва дівчинка, голос з-під землі, холодні пальці на шиї. А це було не страшно. Це було — як стояти на вокзалі й бачити дитину, яка загубила маму й уже не плаче, а тільки питає в кожного перехожого, дуже ввічливо, чи не бачили вони її. Сто сорок років. У кожного перехожого.

У голосі не було злості. Ані краплі. Тільки чекання — таке довге, що воно стало звичкою, як дихання.

— Ханно, — сказала Мара. Голос у неї був хрипкий, чужий. — Ханно, я тебе чую.

Пил біля вікна завмер.

— Ви чуєте, — повторив голос, здивовано, недовірливо, ніби йому сто років не відповідали. І, мабуть, так воно й було. — Ви справді чуєте. Міс Роуен теж чула. Але вона не знала, як додому. Вона стояла й плакала. Я хотіла, щоб вона не плакала, і взяла трішечки. Щоб їй було тихіше. — Пауза. — Це погано було?

— Ти не знала, — сказала Мара.

— Я не знала, — погодився голос. — Міс, а ви знаєте, як додому?

На вигоні діти дорахували до дванадцяти. «Тринадцять — Ха…» — і сміх, і вереск, і тупіт. І голос біля вікна раптом — Мара почула це так ясно, що серце смикнулося, — голос засміявся разом із ними. Тоненько. «Ха-ха». Як вони. Сто сорок років вона чула цей сміх на вигоні — і, мабуть, думала, що це гра. Що вони кличуть її гратися.

— Я знаю, — сказала Мара. — Здається, знаю. Мені треба ще трохи часу. До жнив. Ти почекаєш?

Тиша. Пил у сонячному світлі повільно осідав.

— Я завжди чекаю, — сказав голос. Не ображено. Просто як факт. — Тільки ви пообіцяйте. Міс Грей обіцяла.

— Я обіцяю, — сказала Мара.

Фісгармонія в кутку зітхнула ще раз — коротко, ніби хтось зачепив педаль, — і все. У класі стало порожньо. Не тихо — тихо було й раніше, — а саме порожньо, так, як стає порожньо в кімнаті, з якої вийшла людина.

Мара сиділа, доки не скінчилася перерва.

* * *

Тепер вона розуміла. Розуміла те, що знала й раніше, але знала головою, як знають правило з підручника, — а тепер знала всім тілом.

Поле мовчить не тому, що воно вдоволене. Не тому, що Ханна його заколисала, як казав Езра Данмор. Поле мовчить тому, що хор не дає Ханні закінчити. Кожних жнив, кожної репетиції дванадцять людей підіймають її нагору — на тринадцяту сходинку, на запитання — і лишають там. І замовкають. І йдуть. І ставлять ліхтарі на сходи до наступного разу. А вона лишається нагорі, сама, із запитанням, на яке ніхто не відповідає. І поки вона питає — поле слухає її. Тільки її. І тому мовчить.

Це не колискова. Це гачок. Дитина, підвішена на гачок запитання, — щоб земля весь час прислухалася й не говорила сама.

«Пісня ніколи не змінюється. Це не традиція. Це попередження, поставлене на повтор».

Мара записала цю фразу в блокнот, сама не знаючи, звідки вона взялася. Потім закреслила слово «попередження» й написала зверху: «запитання». Потім закреслила й це й лишила як було.

* * *

Після уроків, коли діти розійшлися, вона вийшла на ґанок і побачила місіс Пелл.

Місіс Пелл ішла через вигін до церкви з тацею в руках. Тацю було накрито лляною серветкою — тією самою, під якою першого вечора лежав хліб, — і з-під серветки стирчав носик маленького чайника. Місіс Пелл ішла обережно, дивлячись під ноги, щоб не розхлюпати, і не помітила Мари. Вона обійшла церкву, але не ввійшла до неї, а звернула за ріг — до задньої стіни, туди, де біля цвинтаря стояв маленький кам'яний будиночок із ґратами на вікнах, про який Мара знала тільки, що це «стара богадільня» і що там «давно ніхто не живе».

Місіс Пелл відімкнула двері богадільні своїм ключем — у неї були ключі від усього — і ввійшла. Двері зачинилися.

«Агнес носить їй обід щодня».

Мара простояла на ґанку, доки місіс Пелл не вийшла — за двадцять хвилин, із тією самою тацею, порожньою, — і не замкнула двері, і не пішла через вигін до своєї хати. У вікні богадільні, за ґратами, на другому поверсі, на секунду майнуло щось світле. Обличчя? Фіранка? Мара не була певна.

Вона повернулася до класу, сіла за фісгармонію й розгорнула блокнот на чистій сторінці. Накреслила п'ять ліній. Нот вона не писала зі школи, але руки пам'ятали. Вона записала сьому пісню — дванадцять сходинок угору, так, як пам'ятала, — і тринадцяту ноту, високу, на якій Ханна питає. А потім, повільно, натискаючи на педалі, добираючи звук за звуком, стала шукати дорогу вниз.

Не нову мелодію. Її ж рядок — тільки у зворотний бік. Сходинка за сходинкою, як канон згортається, — але не обриваючись, а сходячи. Тринадцять. Дванадцять. Одинадцять. І так до першої ноти, з якої починає Волтер Фенн. Додому.

Це забрало весь вечір. Коли стемніло й о десятій ударив дзвін, у неї на сторінці був записаний рядок — шість тактів, — що починався там, де обривалася Ханна, і закінчувався там, де починався хор. Мара зіграла його один раз, дуже тихо, майже без повітря в міхах.

Фісгармонія зітхнула їй у відповідь. Хоча Мара вже зняла ноги з педалей.