Данмор

Він прийшов сам, у неділю, о третій дня.

Мара сиділа в класі за вчительським столом і вдавала, що готує уроки на понеділок. Насправді вона вдвадцяте перечитувала лист Ільзи й шість рядків Ненсі Бранд, і рахувала дні, і щоразу виходило три. Уранці вона не пішла до церкви, і місіс Пелл не постукала. Це було гірше, ніж якби постукала.

Двері класу відчинилися без стуку. Містер Данмор увійшов, зняв капелюха, акуратно повісив його на гачок для дитячих курток — найнижчий, йому довелося нахилитися — і роззирнувся, як роззираються в кімнаті, де давно не були.

— Сорок дев'ять років тому я сидів ось тут, — сказав він, кладучи долоню на першу парту, на Тільдину. — Учителькою тоді була міс Ферн. Вона була дуже сувора й дуже негарна, і я був у неї закоханий. — Він усміхнувся. — Ви дозволите?

Він сів за парту. Йому було тісно, коліна впиралися в стільницю, але він сидів рівно, склавши руки, як старанний учень, і дивився на Мару знизу вгору. І це було так безглуздо й так страшно, що Мара не одразу знайшла голос.

— Чого ви хочете, містере Данмор?

— Поговорити чесно. — Він подивився на лист Ільзи, що лежав на столі, і Мара не стала його ховати. — Бачу, ви знайшли Ільзин лист. Я так і думав, що вона щось залишить. Вона була розумниця. Ви на неї схожі.

— Де вона?

— Ми до цього дійдемо. — Він поправив манжету. — Спершу я хочу, щоб ви зрозуміли. Не пробачили — розумію, що прощення не в моїй владі, — а зрозуміли. Можна?

Мара мовчала. Він сприйняв це як згоду.

— Міс Келлер, ви думаєте, ми чудовиська. Двісті людей, які сто сорок років тримають дитину в землі. Я розумію. Якщо дивитися з міста — так і є. Але ж ви вже не з міста. Ви їли пиріг Агнес. Ви бачили, як Бетті Гловер няньчить немовля. Ви знаєте, що в Арчі Вейна шуми в серці. Ви знаєте цих людей. Скажіть — вони чудовиська?

— Вони брешуть.

— Вони бояться. Це різні речі. — Голос його був рівний, учительський. — Ви чули Еймоса. П'ятдесят восьмий рік. Одна ніч, коли хор співав одинадцятьма, — і поле шепотіло до ранку, і ячмінь згнив, і три родини поїхали тієї зими, бо їм не було чого їсти. Одна ніч, міс Келлер. Одна порожня сходинка. А ви пропонуєте — що? Відпустити її зовсім?

— Я нічого не пропоную.

— Ви думаєте про це. Я бачу. — Він трохи нахилився вперед. — Ненсі Бранд розповіла вам про відповідь. «Доспівати вниз». Знаєте, що буде, якщо доспівати? Поле скаже. Уголос. На всю долину. Дванадцять імен — і не тільки дванадцять. Усіх, хто сто сорок років співав, і мовчав, і брав свою частку. Усі імена. Ви справді хочете, щоб Тільда Бранд стояла в ніч жнив на вигоні й чула, як земля називає її матір? Її бабусю? Її саму, бо вона спадкоємиця частки? Ви хочете, щоб Нелл Рідлі почула своє ім'я з-під землі?

Мара відчула, як холонуть пальці.

— А що буде потім, ніхто не знає, — вів він далі тихо. — Мій прадід думав — земля візьме своє. Усю долину. Ми не знаємо. І я не хочу дізнаватися, міс Келлер. Сорок років я тримаю цю руку піднятою, і жодна дитина в Ешен-Голлоу за сорок років не померла. Агнес вам розповіла. Це правда.

— А Ханна?

Він помовчав.

— Ханна втомилася, — сказав він. І вперше за всю розмову в голосі його щось здригнулося — ледь помітно, як здригнулася тоді його рука на репетиції. — Це правда, і я цього не приховую. Її голос слабшає. Поле під нею ворушиться. Ви бачите, як рано достиг ячмінь. Це не врожай, міс Келлер, це земля прокидається. Якщо цих жнив ніхто її не змінить — я не знаю, скільки вона протримається. Може, до ранку. Може, ні.

— Змінить, — повторила Мара. — Ви хочете, щоб я стала на її місце.

— Я хочу, щоб ви її відпустили, — сказав містер Данмор, і це прозвучало майже ніжно. — Ви ж цього хочете? Щоб вона пішла додому? Вона піде. Щойно хтось підхопить її рядок — вона піде. Їй більше не буде холодно. Сто сорок років — і нарешті відпочинок. А ви…

— А я лишуся в землі.

— Ви лишитеся в пісні. — Він виправив її м'яко, як виправляють помилку в диктанті. — Це не те саме. Ви будете частиною Ешен-Голлоу. Назавжди. У вас ніколи більше не буде самотності, міс Келлер. Подумайте про це. Двісті людей знатимуть ваше ім'я. Їхні діти знатимуть. Їхні онуки. Кожних жнив вони виходитимуть на ґанок і співатимуть — для вас. З вами. — Він кивнув у бік церкви. — Ви бачили дошку в притворі. Рядок під дванадцятьма іменами. Він для того, хто співає тринадцятим. Коли ви станете — там буде ваше ім'я. Золотом. Уперше за сто сорок років когось буде вписано на це місце.

— А ім'я Ханни? — спитала Мара. — Воно там було? Під фарбою?

Містер Данмор подивився на неї довгим поглядом.

— Ханни не було, міс Келлер, — сказав він. — Так вирішили.

Годинники в його будинку, мабуть, цокали зараз у такт. Тут, у класі, було тихо. Тільки за вікном, на вигоні, кричали ворони, яких рахував Бен Голт.

— Журнал, — сказала Мара. — Ви мені його дали навмисно.

— Навмисно. — Він не став заперечувати. — Я хотів подивитися, чи станете ви читати назад. Більшість людей не читають назад. Їм цікаве тільки те, що починається з їхнього імені. Ільза прочитала. Ви прочитали. — Він ледь усміхнувся. — Міс Грей теж читала назад, знаєте. Вона єдина з усіх помітила, що в жовтневому списку на одну дитину менше. Решта не рахували.

— Що з нею сталося?

— Поїхала. По-справжньому. До Стоунбриджа, потім далі. Мій прадід був не настільки… — він дібрав слово, — послідовний, як я. Він її відпустив. Вона нікому нічого не сказала. Хто б їй повірив?

— Ільза, — сказала Мара. — Де Ільза?

Він повільно підвівся з-за парти, розправив плечі. Знову став високим.

— Ільза відмовилася, — сказав він. — Як ви зараз. І Ханна пішла за нею, як ходить за всіма, хто її чує. У ніч жнив. Ільза не доспівала її додому — вона не знала кінця, Ненсі їй не розповіла, побоялася. І не стала на її місце. Стояла на краю чорного кола й не йшла ні туди, ні сюди. — Він узяв із гачка капелюха. — Ханна дитина, міс Келлер. Якщо їй не дають того, про що вона просить, вона бере те, до чого може дотягнутися. Вона взяла в Ільзи голос. А сама лишилася співати.

— Вона жива?

— Жива. Про неї дбають. Агнес носить їй обід щодня. Їй не боляче й не страшно. Вона просто мовчить. — Він надів капелюха. — І я скажу вам ще одну річ, яку ви, мабуть, хочете почути. Якщо ви станете в середу — Ханна піде. Зовсім. І відпустить усе, що тримає. Ільза заговорить. Ви врятуєте їх обох.

Він підійшов до дверей. Зупинився.

— А якщо ніхто не стане, міс Келлер, — сказав він, не обертаючись, — Ханна цих жнив піде до того, хто її чує. До вас. Або, якщо ви стоятимете на краю, як Ільза, — до інших. Діти чують найкраще. Ви ж знаєте, хто у вашому класі рахує голоси.

Тільда, подумала Мара. Він говорить про Тільду.

— Чому ви самі не співаєте? — спитала вона йому в спину. Це було не те запитання, яке треба було поставити, але воно вирвалося саме. — Сорок років — і жодного слова. Навіть гімни.

Містер Данмор обернувся. В його обличчі було щось — не подив, ні, — радше повага. Як до учня, що несподівано поставив правильне запитання.

— Той, хто тримає руку, не співає, — сказав він. — Так казав мій прадід. Той, хто тримає пісню, не мусить у неї входити. Якщо голос Данмора пролунає над полем, поле впізнає, чия це пісня. — Він ледь підняв капелюха. — До середи, міс Келлер. І пробачте Агнес за двері. Вона перестаралася. Вона дуже за вас боялася.

Двері зачинилися. Мара сиділа за вчительським столом, і вперше за весь час їй не хотілося нічого рахувати. Їй хотілося, щоб хтось порахував за неї.

* * *

Увечері, на репетиції, вона не підходила до вікна. Але чула. Сім пісень. Канон. Дванадцять сходинок.

Першою сходинкою — замість хрипкого старого басу Волтера Фенна — вступив інший голос. Молодий. Низький, теплий, трохи непевний, ніби людина давно не розтуляла рота для співу й сама дивувалася звуку, що з неї виходить. Голос був гарний. По-справжньому гарний. Мара впізнала його з першої ж ноти.

У Джорі був голос. Був завжди.

Тринадцятий вступив, піднявся нагору, доспівав і обірвався. Мара сиділа на кухні в темряві й не плакала. Вона думала про те, що Джорі вчора вночі сказав «я з тобою», а сьогодні стоїть на сходах першим голосом. І що він не винен. Що він, можливо, стоїть там за те саме, за що Гелен Бранд плакала біля хвіртки: щоб Ханна не пішла до дитини.

І що вона, Мара, єдина в цьому селі, хто ще не вирішив, за що він стоятиме.