Ввічлива відмова

До п'ятниці Мара спитала ще трьох, і всі троє відповіли їй те саме.

Генрі Кобб, зважуючи їй сир, сказав, не підводячи очей від терезів: «Дванадцять, міс. Завжди дванадцять, ще від дідів». Сара Вейн, передаючи через хвіртку лист — перший лист, який Мара отримала в Ешен-Голлоу, нагадування з банку про борг, — сказала: «Долина, люба. Тут усе звучить двічі». А Томас Рідлі, господар «Снопа», коли Мара зайшла до нього ввечері випити сидру й ніби мимохідь згадала сьому пісню, протер шинквас, хоча той був зовсім сухий, і сказав: «Вам би з містером Данмором поговорити. Він у нас по історії».

Ніхто не здивувався запитанню. Ось що було дивно. Ніхто не перепитав: «Тринадцять? Як це?» Ніхто не засміявся. Усі троє відповідали так, наче запитання було їм знайоме, наче вони давно чекали, що хтось його поставить, і приготували відповідь, — і відповідь була гладенька й ввічлива, як добре обструганий брусок, і так само, як брусок, не давала зачепитися.

Містер Данмор запросив її сам. У п'ятницю ввечері в її поштовій скриньці лежала записка на щільному кремовому папері, все тим самим гарним почерком: «Міс Келлер, чи не зробите мені честь випити зі мною чаю в суботу, о четвертій? Радо розповім вам про нашу парафію. О. Д.» Мара прочитала її тричі. Їй хотілося думати, що місіс Пелл розповіла йому про розмову за сніданком і що він хоче все пояснити. Їй хотілося цього так сильно, що вона сама собі не повірила.

* * *

Будинок містера Данмора стояв за церквою, біля самого цвинтаря, — високий, вузький, із сірого каменю, з садом, у якому не було жодного бур'яну. Всередині пахло воском і старим папером. У вітальні цокав годинник, кілька штук, і цокали вони не врізнобій, а точно в такт, тож здавалося, ніби цокає один величезний годинник, захований у стінах.

Він налив їй чаю зі срібного чайника, підсунув тарілку з тонким бісквітним печивом і почав розповідати.

Він розповідав три години. Пізніше, згадуючи той вечір, Мара не могла не захоплюватися тим, як він це робив. Він розповів їй про нормандську купіль у церкві й про те, як її ховали від солдатів під час якоїсь війни. Про те, як у вісімнадцятому столітті місцевий вікарій посварився з єпископом і тридцять років правив службу в клуні. Про те, що прізвище Рідлі записане в парафіяльних книгах із тисяча шістсот дев'ятого року, а Гловери прийшли пізніше, «всього лиш» у сімнадцятому столітті. Він розповів про ґрунт — про те, що він тут важкий, глинистий, і що долина колись була болотом, і що перші поселенці осушували її сорок років. Він розповів про ячмінь, про те, чому тут сіють саме його, і про те, що останній сніп в Ешен-Голлоу завжди жнуть на тому самому полі, за церквою, і називають його «Тихе поле».

Він говорив добре: неголосно, точно, із сухим гумором. Він був, Мара не могла цього не визнати, цікавою людиною. І весь час, поки він говорив, вона чекала, коли він дійде до хору, — а він не доходив.

— А хор? — спитала вона нарешті, коли годинники вибили шосту і він зробив паузу, щоб підлити їй чаю. — Звідки ці пісні? Їх хтось написав?

— Ах, хор. — Він усміхнувся, як усміхаються дитині, що поставила запитання, на яке немає відповіді, — терпляче й ніжно. — Ці пісні дуже старі, міс Келлер. Їх співали завжди. Я співаю їх — тобто диригую ними — сорок років, мій батько диригував до мене, його батько до нього. Ніхто з нас не замислювався, хто їх написав. Це все одно що питати, хто вигадав жнива.

— Але чому сім пісень? Чому о сьомій годині?

— Бо так було завжди. — Він поставив чайник. — Бачите, міс Келлер, у місті заведено все пояснювати. Це добра звичка, я її поважаю. Але традиції не пояснюють. Їх бережуть. Пояснення — це, коли дозволите, такий спосіб позбутися речі: пояснив, зрозумів, відклав. А в нас немає зайвих речей, щоб їх відкладати.

Це було сказано так м'яко й так розумно, що Мара відчула, як червоніє, — ніби прийшла в гості й спитала, скільки коштували меблі.

— Вибачте, — сказала вона. — Я не хотіла…

— Вам нема за що вибачатися. Ви вчителька. Вам належить ставити запитання. — Він відпив чаю. — А ви, міс Келлер? Розкажіть про себе. Звідки ви? Батьки живі?

І вона розповіла. Вона потім не могла зрозуміти, як так вийшло. Вона розповіла йому про маму, і про дев'ятнадцять днів, і про тітку, яка надсилає листівки на Різдво. Про борг за навчання й про те, що виплачуватиме його до тридцяти восьми. Про чоловіка, який пішов у березні й забрав кавоварку, — і містер Данмор засміявся, коротко й щиро, і сказав: «Варвар». Вона розповіла більше, ніж розповідала будь-кому за останні два роки, а він слухав, кивав, підливав чай, і годинники в стінах цокали в такт.

Тільки коли вона вже стояла в передпокої, вдягаючи пальто, він сказав, подаючи їй шарф:

— У долині звуки обманюють, міс Келлер. Особливо вночі. Особливо коли людина втомилася й щойно переїхала. Я б не надавав цьому значення.

Вона підвела на нього очі. Він дивився на неї згори, ввічливо й доброзичливо.

— Чому? — спитала вона.

— Нічому, — сказав містер Данмор і відчинив перед нею двері. — Нічому, міс Келлер. Дякую, що прийшли. Дітям дуже пощастило.

Вона йшла додому повз цвинтар і тільки біля шкільної хвіртки зрозуміла, що за три години він не поставив їй жодного запитання про хор — і жодного разу не спитав, про що саме вона говорить. Він просто знав.

* * *

У неділю після служби її наздогнав Джорі.

Він ішов за нею від церкви до самої школи, на відстані, і наздогнав тільки біля хвіртки, наче не хотів, щоб бачили, що він її наздоганяє. Він був у чистій сорочці, без тирси, і виглядав від цього молодшим і розгубленішим.

— Ти була в Данмора, — сказав він. Не спитав.

— Тут усі все знають, так?

— Тут усі все бачать. Це не одне й те саме. — Він глянув на церкву, потім на неї. — Маро. Слухай. Я скажу тобі одну річ, а ти не питай чому.

— Добре.

— Не рахуй того, що тобі не потрібно.

Він сказав це тихо й швидко й одразу відвернувся, ніби сказав зайве. Але Мара встигла побачити його обличчя, — і обличчя це було не обличчям людини, яка дає добру пораду новенькій, — а обличчям людини, яка сама колись порахувала й відтоді пам'ятає результат. Вона впізнала цей вираз. Вона бачила його в дзеркалі в ті дев'ятнадцять днів.

— Джорі, — сказала вона. — Скільки їх?

— Дванадцять, — сказав він. — Їх дванадцятеро, Маро.

І пішов, не озираючись, через вигін, до будинку Феннів.

* * *

У понеділок, на великій перерві, діти гралися на вигоні в квача.

Мара стояла біля шкільного ґанку з чашкою чаю й дивилася, як вони стають у коло, щоб вибрати, хто водитиме. Тільда Бранд, як найстарша, стояла в центрі й тицяла пальцем у кожного по черзі, рахуючи. Це була лічилка, і Мара, яка виросла в місті, де лічилки були інші, прислухалася.

— Раз — зерно, і два — зерно, — виспівувала Тільда, і палець її йшов по колу, — три — в криниці темно. Чотири — межа, п'ять — сніп, шість — свіча, сім — гріб…

Піппа Вейн хихикнула на слові «гріб», і Арчі шикнув на неї.

— Вісім — дзвін, а дев'ять — дим, десять — стали над ним. Одинадцять — у ряд. Дванадцять — мовчать.

Палець Тільди зупинився на Бенові Голті.

— Тринадцять — Ха…

І всі засміялися. Усі одразу, як за командою, — «ха-ха!» — і кинулися врозтіч, верещачи, а Бен Голт, на якому зупинився палець, лишився водити, хоча лічилку не було дораховано, і погнався за близнюками, і гра пішла. Тільда не побігла. Вона лишилася стояти в центрі порожнього кола й дивилася на свій палець так, ніби він щойно зробив щось, чого вона не чекала.

Після перерви, на уроці каліграфії, коли діти схилилися над зошитами, Мара почула, як Тільда, не підводячи голови, пошепки повторює лічилку — знову й знову, до дванадцяти. «Одинадцять — у ряд. Дванадцять — мовчать». І щоразу, доходячи до тринадцяти, зупиняється, ніби натикається на стіну, і починає спочатку.

— Тільдо, — тихо покликала Мара, підійшовши до її парти. — А як там далі? Після «тринадцять»?

Тільда підвела голову. Очі в неї були світлі й дуже серйозні.

— Там далі немає, міс, — сказала вона. — Там усі сміються й тікають. Так годиться.

— А хто тебе навчив?

— Усі знають, — сказала Тільда. А потім, помовчавши, ще тихіше, так тихо, що Мара ледве розчула: — Бабуся каже, раніше було далі. Тільки бабуся стара. Вона багато чого каже.

Мара повернулася до вчительського столу, розгорнула блокнот і записала лічилку цілком, від «раз — зерно» до «тринадцять — Ха». Останнє слово вона підкреслила. Не «ха», як сміх. «Ха» з великої літери, як початок імені, — бо Тільда, вона була певна, вимовила його саме так.