Лічба

Тиждень минув так, як, мабуть, і мусить минати перший тиждень на новому місці: швидко й повільно водночас. Мара дізналася, що Піппа Вейн плаче тільки вранці й тільки перші пів години, а потім стає найвеселішою дитиною в класі. Що Бен Голт не дивиться у вікно, а рахує ворон на церковному даху й записує їх на останній сторінці зошита, стовпчиками, по днях. Що близнюки Гловери вміють розмовляти, не розтуляючи рота, і роблять це на всіх уроках. Що яйця від Феннів приходять щоранку в кошику на ґанку, теплі, і що кошик треба лишати на тому самому місці, інакше наступного дня яєць не буде. Що в крамниці Кобба їй відмовляються давати решту, а потім Оллі Кобб приносить цю решту до школи в паперовому кульочку й кладе їй на стіл разом із яблуком.

Вона дізналася, що село встає о п'ятій, лягає о дев'ятій і що о дев'ятій п'ятнадцять в Ешен-Голлоу не світиться жодне вікно, крім вікна в «Снопі» та її власного.

І вона дізналася, що хор співає не тільки по четвергах.

У середу ввечері, коли вона перевіряла зошити, з церковного ґанку долинув спів — неголосний, без дзвону, без ліхтарів. Мара підійшла до вікна. На сходах стояли троє: місіс Пелл, Еліс Кобб і хтось третій, у темряві не розгледіти. Вони співали одну й ту саму фразу, знову й знову, ніби розучували. Потім замовкли й розійшлися. Мара спитала про це вранці в Нелл Рідлі — та завжди все знала, бо до «Снопа» приходили всі, — і Нелл пояснила з поважністю десятирічної людини, якій довірили дорослу таємницю:

— Це вони репетирують. Раніше ж жнива. Цього року рано почали. Тато каже, зовсім рано, ніколи так рано не було.

— А чому рано?

Нелл знизала плечима.

— Містер Данмор так сказав.

* * *

У четвер Мара не вмикала світла.

Вона повечеряла в сутінках, помила тарілку, присунула стілець до вікна й сіла, поклавши на коліна блокнот і олівець. Вона почувалася трохи по-дурному, як людина, що сіла вартувати зубну фею, і казала собі, що це просто цікавість — професійна, можна сказати, цікавість учительки до місцевої культури. Вона могла б використати це на уроках. Народна пісня. Фольклор. Діти розповіли б, що знають.

О десятій ударив дзвін.

Хор вийшов, як і минулого разу, по одному й став на сходах у два ряди обличчям до полів. Ліхтарі стали на сходи. Мара порахувала ліхтарі — дванадцять — і перегорнула блокнот, щоб рахувати інше.

Вона вже знала їх усіх на ім'я. Знала, де хто стоїть, бо в неділю, на службі, вони стояли в тому самому порядку: у верхньому ряду жінки, в нижньому — чоловіки, а Еліс Кобб, наймолодша, скраю, біля колони. Вона знала їхні голоси. Голос місіс Пелл, високий і трохи деренчливий, як ложечка в склянці. Глибокий бас Волтера Фенна. Голос Еліс, світлий і непевний, що весь час трохи запізнювався. Голос Сари Вейн, листоноші, м'який і плаский, без вібрато. Вона сиділа й подумки розкладала голоси по обличчях, як розкладають пасьянс.

Перші шість пісень минули швидко, без зупинок, одна за одною. Це була, зрозуміла Мара, скорочена репетиція — в ніч жнив, як сказала Нелл, вони співатимуть по пісні на годину, з десятої вечора до четвертої ранку, по одній, із паузою, а зараз проганяли все підряд. Мелодії були схожі, але не однакові. Слова — вона починала їх розрізняти — були прості й незрозумілі водночас: щось про межу, про сніп, про криницю, про те, що «зерно лягло, і ти лягай». Вона записувала уривки.

Сьома пісня почалася інакше.

Містер Данмор підняв руку й затримав її в повітрі довше, ніж зазвичай. А потім, замість того щоб вступити всім разом, хор почав по одному. Спершу один голос — Волтер Фенн, низько, повільно, один рядок. Потім до нього приєднався другий, із другим рядком, а перший вів своє. Потім третій. Це був канон, зрозуміла Мара, — як «Братик Яків» у школі, коли кожен ряд вступає по черзі, — тільки повільний, важкий, і голоси не повторювали одне одного, а складалися, як каміння в стіну.

І це було щастя. Бо так їх можна було порахувати.

Вона загинала пальці. Перший — Волтер. Другий — Пітер Голт, коваль, низько й хрипко. Третій — Генрі Кобб. Четвертий — Сайрус Гловер. П'ятий — Томас Рідлі. Чоловіки скінчилися, вступили жінки. Шостий — Марта Фенн, альт. Сьомий — Бетті Гловер. Восьмий — Гелен Бранд. Дев'ятий — Джоан Ланг. Десятий — Сара Вейн, плаский м'який голос. Одинадцятий — місіс Пелл, ложечка в склянці. Дванадцятий — Еліс Кобб, як завжди, трохи пізніше, ніж треба.

Дванадцять. Мара перевела подих.

І тоді вступив тринадцятий.

Він увійшов у пісню точно у свій такт, ані на частку секунди не запізнившись, — тонкий, високий, цілковито ясний голос, без дихання й без зусилля, як звук, що його видає мокрий палець, коли провести ним по краю склянки. Дитячий. Він співав тринадцятий рядок, і рядок цей був інший, не такий, як у решти, — Мара не розібрала слів, але почула, що мелодія в нього піднімається там, де в усіх опускається, ніби він ставить запитання. Голос тримався всередині хору, щільно, як нитка в тканині, і все ж окремо. Він ішов не з ґанку. Мара виразно чула це: всі дванадцять голосів ішли зі сходів, а тринадцятий — звідкись із-за церкви, звідти, де починалися поля. Ніби хтось стояв у ячмені, в темряві, і співав разом з усіма.

Вона глянула на ґанок. Дванадцять ліхтарів. Дванадцять облич, освітлених знизу. Містер Данмор із піднятою рукою. Ніхто не обернувся. Ніхто не поворухнувся. Вони співали, дивлячись просто перед собою, на поля, і обличчя в них були спокійні й зосереджені, як у людей, що роблять звичну роботу.

А потім канон почав згортатися. Голоси відходили у зворотному порядку, по одному. Еліс Кобб замовкла першою. Потім місіс Пелл. Потім Сара Вейн. Мара рахувала, стискаючи олівець так, що він хруснув. Одинадцять. Десять. Дев'ять. Вісім, сім, шість — жінок не стало. П'ять, чотири, три, два — чоловіки. Один — Волтер Фенн, низько, повільно, останній рядок.

Волтер замовк. Містер Данмор опустив руку.

І тринадцятий голос доспівав. Сам, у цілковитій тиші, в якій навіть вітер ущух, — один склад, довгий, тонкий, що підіймався вгору, як запитання, на яке ніхто не збирається відповідати. І обірвався.

На ґанку хтось кахикнув. Хор розібрав ліхтарі й пішов до церкви.

Мара сиділа в темряві з блокнотом на колінах. Потім увімкнула настільну лампу, повернувши її до стіни, і подивилася, що записала. Вона записала: «13». Цифру було обведено кілька разів, так сильно, що папір прорвався. Нижче стояло: «12 імен», і це теж було обведено.

Вона лягла й довго не спала, і їй було не страшно — це вона відзначила з подивом, — а радше ніяково, як буває, коли бачиш те, чого не мав бачити, і не знаєш, чи казати господарям. Тринадцять голосів. Дванадцять імен. Має бути просте пояснення. Хтось тринадцятий, хто стоїть не на ґанку, — може, старий, який уже не може підніматися сходами, може, дитина, яку ще не вписали на дошку. Уранці вона спитає, і їй пояснять, і вона посміється з себе.

Уранці місіс Пелл прийшла з яйцями.

Вона завжди приносила їх сама, хоча кошик лишала Марта Фенн, — заходила на хвильку, «подивитися, як ви тут». Мара налила їй чаю. Вони поговорили про погоду, про те, що Піппа Вейн перестала плакати, про пиріг, який місіс Пелл збиралася спекти до суботи. А потім Мара сказала, легко, ніби між іншим:

— Я вчора слухала хор. Це було прекрасно. Особливо сьома пісня, де вступають по черзі.

Обличчя місіс Пелл засяяло.

— Справді? Ох, я така рада. Ми так стараємося.

— Я навіть порахувала голоси, — сказала Мара й усміхнулася, щоб було зрозуміло, що це жарт. — Мені здалося, що їх тринадцять.

Місіс Пелл далі всміхалася. Усмішка лишилася рівно такою, якою була, — ані на міліметр не зсунулася, не здригнулася, — тільки очі перестали в ній брати участь. Вони дивилися на Мару уважно й порожньо, як дивляться на поштову марку, перевіряючи, чи не підробка.

— Ох, ви рахували! — сказала місіс Пелл. — Як мило. Ні-ні, люба, нас дванадцятеро, ви ж бачили дошку. Це, мабуть, Еліс. У неї голос двоїться, вона молоденька, не вміє його ще тримати. Містер Данмор усе з нею б'ється. — Вона взяла чашку обома руками. — Ще чаю? Ні, ні, сидіть, я сама.

Вона сама налила собі чаю, хоча чай у неї ще був, і випила його дуже швидко, і підвелася, і сказала, що їй пора — пиріг, Кобб, стільки справ. Біля дверей вона обернулася, натягаючи рукавички.

— І, люба, — сказала вона. — По четвергах краще засмикуйте штори. Світло з вікна, знаєте, заважає співакам. Вони збиваються.

— Я не вмикала світла, — сказала Мара.

Місіс Пелл подивилася на неї. Рукавичку було натягнуто наполовину.

— Засмикуйте все одно, — сказала вона дуже м'яко й пішла, лишивши на столі кошик для яєць, по який раніше ніколи не забувала повернутися.