Дванадцять імен

У неділю місіс Пелл повела її до церкви.

Мара не ходила до церкви від маминого похорону й збиралася сказати про це, ввічливо й твердо, але місіс Пелл постукала о пів на десяту, в капелюшку й рукавичках, із запасною парою рукавичок для Мари — «у вас же, мабуть, немає, міські їх не носять», — і відмовити виявилося неможливо, як неможливо відмовитися від парасольки, яку тобі вже розкрили над головою.

Церква була маленька й холодна, з побіленими стінами й дерев'яними лавами, відполірованими так само, як парти в школі. Мару посадили в третій ряд, поруч із місіс Пелл, і все село, заходячи, дивилося на неї — не прямо, а так, як дивляться на нову річ у знайомій кімнаті: мигцем, схвально, не зупиняючись. Їй кивали. Їй усміхалися. Жінка з немовлям на руках — Гловер, зрозуміла Мара, двісті шоста душа, — нахилилася до неї через прохід і сказала пошепки: «Ми так раді». Старий у задньому ряду підняв капелюха.

Вона не почула жодного слова проповіді. Вона дивилася на людей і намагалася вгадати, хто з них стояв у четвер на ґанку з ліхтарем. Це виявилося легко. Хор сидів окремо, на двох лавах біля стіни, праворуч від вівтаря, і співав гімни — звичайні недільні гімни, які Мара пам'ятала з дитинства, — трохи гучніше за інших і дуже злагоджено. Вона їх порахувала. Дванадцять: шестеро на одній лаві, шестеро на іншій. Місіс Пелл, перепросивши, пересіла до них перед другим гімном.

Високий чоловік, який у четвер стояв перед хором без ліхтаря, сидів попереду всіх, на окремому стільці. Він був сивий, дуже прямий, у темному костюмі, і не співав — лише трохи повертав голову, коли вступали баси, ніби перевіряв їх на слух. Після служби він підійшов до Мари на ґанку, відрекомендувався — Осрік Данмор, парафіяльний писар, «і трохи регент, коли більше нікому» — і потиснув їй руку сухою прохолодною долонею.

— Сподіваюся, ви в нас приживетеся, міс Келлер, — сказав він. — Діти зачекалися.

— Дякую за журнал, — сказала Мара. — Ви так гарно все вписали.

— Мені це було приємно.

Вона подумала, що зараз спитає про дату. Але містер Данмор уже повертався до когось іншого, і місіс Пелл уже брала її під руку, і Мара знову нічого не спитала.

Перш ніж піти, вона затрималася в притворі. Там, на стіні біля дверей, висіла дерев'яна дошка, темна від часу, із золотими літерами — такі бувають у старих церквах, зі списками полеглих на війні чи настоятелів парафії. Угорі було написано: «ХОР ЕШЕН-ГОЛЛОУ. Поіменно». А нижче — імена, дванадцять рядків, свіжим золотом, явно підновленим цього року:

Агнес Пелл.

Марта Фенн.

Волтер Фенн.

Гелен Бранд.

Сайрус Гловер.

Бетті Гловер.

Генрі Кобб.

Еліс Кобб.

Пітер Голт.

Сара Вейн.

Томас Рідлі.

Джоан Ланг.

Мара прочитала їх двічі, за звичкою, ворушачи губами. Дванадцять. Під останнім ім'ям на дошці лишалося місце ще для одного рядка — гладеньке, темне, трохи темніше за решту дерева, ніби його колись замалювали, а потім замалювали ще раз. Вона простягнула руку й торкнулася цього місця пальцем. Фарба була стара, суха й трохи липка, як буває від часу.

— Міс Келлер? — гукнула з вулиці місіс Пелл. — Ви йдете? Я поставила пиріг.

* * *

У понеділок почалися заняття.

Учнів було дев'ятеро, і всі прийшли рано, і всі були вимиті до рожевих вух. Близнюки Гловери, Сем і Сейді, восьми років, трималися за руки й відпустили одне одного лише тоді, коли Мара посадила їх поруч. Оллі Кобб, сім років, син крамаря, приніс їй яблуко й поклав на стіл, не кажучи ні слова, як кладуть пожертву. Нелл Рідлі, десять, донька господаря «Снопа», спитала, чи правда, що в місті є будинки на двадцять поверхів, і не повірила відповіді. Бен Голт, одинадцять, сидів за задньою партою й дивився у вікно. Піппа Вейн, шість, наймолодша, плакала перші пів години, потім перестала й заснула. Її брат Арчі, дев'ять, тихо сказав, що вона завжди так. Рубі Ланг, десять, малювала на полях зошита коней.

І була Тільда Бранд.

Тільді було дванадцять, вона була найстарша, і вона сиділа за першою партою, склавши руки, і дивилася на Мару так, як дивляться на задачу, відповідь до якої ще не зійшлася. У неї було пряме світле волосся, заплетене надто туго, і звичка постукувати пальцем по краю парти — Мара не одразу зрозуміла, що Тільда щось рахує. На перерві, коли решта вибігла на вигін, Тільда лишилася й підійшла до вчительського столу.

— Міс, — сказала вона. — А ви будете вчити нас рахувати?

— Буду, — сказала Мара. — Це називається арифметика. Але ти, мабуть, уже вмієш.

— До ста вмію, — сказала Тільда. — Навіть до тисячі. Я питаю — до скількох ви будете нас учити.

Мара не знайшлася, що відповісти, і засміялася, і Тільда ввічливо всміхнулася у відповідь — не тому, що їй було смішно, а тому, що так годилося, — і пішла на вигін.

У вівторок прийшов тесля.

Одне з високих вікон у класі не відчинялося — рама розбухла від вогкості й намертво стала в отворі, — і місіс Пелл сказала, що «пришле Джорі». Джорі виявився високим молодиком років двадцяти семи, з тирсою у волоссі й скринькою інструментів, яку він поставив на підлогу так обережно, наче там спали цуценята. Він прийшов після уроків, коли діти вже розійшлися, привітався, не дивлячись, і одразу поліз на підвіконня.

— Ви Фенн, — сказала Мара. — Син Марти й Волтера.

Він обернувся з підвіконня, здивований.

— Швидко ви.

— Я бачила дошку в церкві. З іменами хору.

— А. — Він знову повернувся до рами. — Ну так. Тут усі чиїсь. Ви звикнете. За місяць знатимете, в кого яка корова.

— А ви? Ви не співаєте?

Стамеска зупинилася. На секунду — Мара потім, перебираючи все це в пам'яті, була певна, що рівно на секунду, — Джорі завмер на підвіконні, спиною до неї, і в класі стало дуже тихо.

— Не співаю, — сказав він. — Батько співає. Я іноді дзвоню замість нього, коли в нього спину ломить. На дзвіниці. — Стамеска рушила далі. — Голосу немає, — додав він, хоча вона не питала.

Раму він полагодив за годину. Вікно відчинилося легко, з тихим зітханням, і до класу ввійшло повітря з полів — тепле, що пахло сухою соломою й чимось іще, солодкуватим, як підгнилі яблука в льоху. Джорі зачинив вікно майже одразу.

— Протяг, — сказав він. — Дітей продує.

Він зібрав інструменти, і Мара, не знаючи, як йому подякувати, запропонувала чаю, і він, на її подив, погодився. Вони пили чай нагорі, на її кухні, і розмова пішла легше: він спитав, звідки вона, і вона сказала; він спитав, чи не буде їй тут нудно після міста, і вона сказала, що в місті їй було нудніше, і сама здивувалася, що це правда. Він розповів, що їхав звідси на три роки, до училища, а потім повернувся, бо батькові потрібна була допомога. Він розповідав смішно, сухо, не всміхаючись, і Мара сміялася.

— Можна спитати про хор? — сказала вона, коли чай скінчився.

Він поставив кухоль.

— Спитати можна.

— У четвер, коли вони співали. В самому кінці. Мені здалося, що хтось доспівав — уже після всіх. Один голос. Тоненький такий.

— Долина, — сказав Джорі. — Тут луна. Тут усе звучить двічі.

Він сказав це легко, але дивився при цьому в кухоль, і Мара помітила, що він сказав рівно те саме, що в понеділок сказала місіс Пелл, коли Мара обережно спитала її про те саме біля хвіртки, — «Долина така, люба. Тут усе звучить двічі». Тими самими словами. З тією самою інтонацією. Ніби це була відповідь, яку в селі вивчили давно й напам'ять.

— Дякую за вікно, — сказала Мара.

— Нема за що. — Він підвівся, взяв скриньку. Біля дверей зупинився. — Міс Келлер.

— Мара.

— Маро. — Він помовчав. — Вікна тут старі. Їх краще зайвий раз не відчиняти. Особливо у вересні.

Він пішов, а Мара ще довго сиділа на кухні, дивлячись на два порожні кухлі. Потім спустилася до класу й розгорнула журнал на сторінці, де гарним старомодним почерком було виведено її ім'я. Вона порахувала рядки списку учнів. Дев'ять. Порахувала ще раз. А потім, сама не знаючи навіщо, перегорнула сторінку назад — на минулий рік, на позаминулий, — і побачила, що сторінок за останні шість років у журналі немає. Не вирвані, ні. Просто журнал починався одразу з її імені, а попередні записи, судячи з корінця, закінчувалися дуже давно — так давно, що чорнило там було брунатне, як стара кров.

Вона закрила журнал і сказала собі, що в колишньої вчительки, мабуть, був свій.

У четвер знову був хор. Мара вирішила, що цього разу рахуватиме не ліхтарі.