Автобус до Ешен-Голлоу

Автобус до Ешен-Голлоу ходив раз на день, і водій, висаджуючи Мару біля кам'яного стовпчика з облупленою табличкою, сказав, що назад поїде завтра о сьомій ранку, а потім аж у понеділок, бо на вихідних туди ніхто не їздить, а звідти — тим паче.

— Ви ж учителька? — спитав він, подаючи їй другу валізу, ту, в якої заїдала блискавка.

Мара сказала, що так, учителька, і всміхнулася, бо їй досі подобалося це слово. Їй було двадцять п'ять, і півтора року після університету вона називала себе різними словами: «тимчасово шукаю», «допомагаю в бібліотеці», «підміняю». Слово «вчителька» було нове й тверде, як черевики, що ще не розносилися.

— Ну, — сказав водій, дивлячись не на неї, а кудись понад її плечем, на дорогу, що бігла вниз, у долину. — Їм давно потрібна була вчителька.

Він зачинив двері, й автобус розвернувся на п'ятачку біля стовпчика так акуратно, ніби робив це щодня все життя, — що, мабуть, так і було. Мара дивилася, як він піднімається назад схилом, доки не стих мотор, і тоді стало чути все інше: вітер у живоплоті, далеку вівцю, дзижчання чогось у траві. Кінець серпня. Пахло сіном і трохи димом.

Вона порахувала валізи — дві, — потім сумку на плечі, потім сходинки автобуса, яких уже не було. Це була давня звичка, ще з тих часів, коли хворіла мама: рахувати те, що можна порахувати, коли все інше порахувати не можна. Чотири сходинки до маминої квартири на третьому поверсі, тридцять дві пігулки в пачці, дев'ятнадцять днів від останньої доброї розмови до похорону. Цифри не допомагали, але вони принаймні стояли на місці.

Долина лежала внизу, кругла й неглибока, наче долоня, складена пригорщею. Звідси, згори, Ешен-Голлоу було видно все одразу: дзвіницю, сірі дахи, зелений вигін посередині, а довкола, аж до самих пагорбів, — поля. Поля були жовті, світлі, майже білі у вечірньому сонці, й нерухомі, хоча Мара виразно чула вітер. Вона подумала, що, мабуть, вітер не спускається в долину, і що це, певно, добре для врожаю.

Її зустріли на півдорозі вниз. Жінка в синьому кардигані йшла дорогою назустріч із візком для покупок, порожнім і підстрибуючим на камінні, і махала рукою ще здалеку.

— Міс Келлер! — гукнула вона так, ніби вони були знайомі багато років. — Я так і знала, що Дерек висадить вас нагорі. Він ніколи не спускається. Давайте сюди ваші валізи, давайте, давайте.

Її звали місіс Агнес Пелл, і вона була, як сама пояснила дорогою, «всім потроху»: доглядала за школою, тримала ключі від церкви, по середах пекла для крамниці Кобба, а по четвергах співала.

— Співала? — спитала Мара.

— У хорі, — сказала місіс Пелл і всміхнулася так, ніби це пояснювало все. — Ви почуєте. Сьогодні якраз четвер.

Валізи поїхали у візку, підстрибуючи. Місіс Пелл говорила без упину, і Мара дізналася, що в селі двісті шість душ, якщо рахувати немовля в Гловерів, а Мара, звісно, рахувала, — що в школі дев'ятеро учнів, від шести до дванадцяти років, — що колишня вчителька поїхала до сестри і що відтоді дітей возили до сусіднього містечка, а це сорок хвилин в один бік, і хіба ж це життя для дитини. Що крамниця зачиняється о п'ятій, а паб «Сніп», здається, не зачиняється ніколи. Що телефон ловить тільки на церковному пагорбі, «біля третього надгробка ліворуч, Метью Рідлі, царство йому небесне, він би сміявся». Що яйця Мара отримуватиме від Феннів, а молоко від Гловерів, і що гроші ніхто не візьме, навіть не пробуйте.

— Це дуже люб'язно, — сказала Мара.

— Це просто село, — сказала місіс Пелл.

Школа стояла на краю вигону, навпроти церкви, — довгий кам'яний будинок із високими вікнами, дзвіночком над дверима й лавкою біля стіни. Квартира вчительки була нагорі: дві кімнати й кухня, чотирнадцять сходинок, Мара порахувала. Вікна дивилися просто на вигін, на церковний ґанок і далі, за церкву, на поля.

У квартирі було приготовано все. На ліжку лежала стьобана ковдра з візерунком із колосків, на столі стояв хліб під лляною серветкою, ще теплий, банка смородинового варення, масло в синій маслянці, глечик із польовими квітами. У шафі висіли порожні плічка, рівно по одних на кожну її річ, — так, принаймні, їй здалося потім, коли вона розвісила одяг і плічок не лишилося жодних зайвих. Підлога була вимита. Пахло воском.

— Ви наче чекали на мене, — сказала Мара, і це прозвучало не так вдячно, як їй хотілося, — трохи здивовано.

— Звісно, чекали, — відповіла місіс Пелл. — Ми ж знали, що ви приїдете.

Потім вона показала їй класну кімнату внизу. Дев'ять парт, відполірованих багатьма ліктями, дошка, глобус із вицвілим океаном, грубка. На вчительському столі лежав журнал, грубий, у брунатній коленкоровій палітурці, і місіс Пелл розгорнула його, щоб Мара побачила: на першій чистій сторінці акуратним старомодним почерком уже було виведено: «Учитель — міс М. Келлер». Нижче — список учнів, дев'ять прізвищ, кожне з нового рядка.

— Хто це писав? — спитала Мара.

— Містер Данмор. Він у нас веде книги. І хор. — Місіс Пелл провела пальцем по рядку з її ім'ям, ніжно, як по щоці дитини. — Гарна в нього рука, правда?

Рука була гарна. Мара глянула на дату в кутку сторінки: чотирнадцяте серпня. Свою відповідь на оголошення — те саме, пришпилене кнопкою до дошки в учительській агенції, де вона третій місяць підміняла, «Сільська школа, житло надається, платня вища за середню», — вона надіслала сімнадцятого. Вона запам'ятала, бо сімнадцятого був мамин день народження.

Вона хотіла спитати, але місіс Пелл уже закривала журнал і говорила про грубку — як її розпалювати, де лежать дрова, — і мить минула. Мара подумала, що, мабуть, помилилася. Або що містер Данмор, людина, яка веде книги, просто поставив дату, коли журнал почато. Це було розумно. Майже все на світі було розумним, якщо трохи почекати.

Місіс Пелл пішла, коли почало смеркати, пообіцявши зайти зранку, і Мара лишилася сама. Вона з'їла дві скибки хліба з варенням стоячи біля вікна, бо не могла від того вікна відійти. Над полями лежало останнє світло, мідне й густе. На вигоні нікого не було. У церкві горіло світло.

Вона думала про те, що їй двадцять п'ять і що в неї борг за навчання, який вона виплачуватиме до тридцяти восьми, якщо нічого не станеться. Що в неї нікого немає, крім тітки в іншій країні, яка надсилає листівки на Різдво. Що остання людина, з якою вона жила, пішла в березні й забрала із собою кавоварку, і що вона досі не вирішила, що з цього образливіше. Що тут, у цій квартирі з колосками на ковдрі, ніхто нічого про неї не знає, і вона може бути ким завгодно. Наприклад, учителькою.

Рівно о десятій ударив дзвін — один раз, низько й коротко, — і Мара здригнулася.

З церкви вийшли люди. Вона побачила їхні силуети на тлі освітлених дверей: вони виходили по одному, неквапно, і ставали на сходах ґанку у два ряди, обличчям не до вигону, а в бік полів. У декого були ліхтарі. Ліхтарі поставили на сходи, й обличчя знизу осяялися жовтим — Мара впізнала синій кардиган місіс Пелл. Перед хором став високий чоловік без ліхтаря й підняв руку.

І вони заспівали.

Мара потім багато разів намагалася описати собі той перший раз і не могла. Пісня була стара, це було чути одразу — не зі слів, слів вона не розбирала, а з того, як ішла мелодія: повільно, без прикрас, ніби борозною. Голоси сходилися й розходилися, низькі й високі, чоловічі й жіночі, і між ними, в паузах, чути було, як мовчать поля. Це було найдивніше. Вона ніколи не думала, що поле може мовчати так виразно, наче у відповідь.

Їй стало тепло й спокійно, вперше за багато місяців. Вона подумала: ось. Ось чому люди лишаються в таких місцях. Ось чому вони не їдуть, навіть коли автобус ходить раз на день. У них є це, а в неї раніше не було, а тепер, може, буде. Вона сіла на підвіконня, підібгавши коліна, і притулилася скронею до холодного скла.

Пісня скінчилася. Високий чоловік опустив руку. Голоси обірвалися всі разом, одночасно, чисто, як відрізані. І в цій чистій тиші, за частку секунди, коли все вже скінчилося, ще один голос — тонкий, високий, майже без дихання — доспівав останній склад. Один. Сам собою. Як дитина, яка не знала, що пісня вже закінчилася, і не зрозуміла, чому всі замовкли.

На ґанку ніхто не обернувся.

Мара сиділа не рухаючись. Хор постояв ще трохи, потім узяв ліхтарі й по одному пішов назад до церкви. Світло в дверях згасло. На вигоні знову нікого не було.

Вона сказала собі, що це луна. Долина кругла, як чаша; звук відбився від пагорбів і повернувся. Це було розумно. Вона лягла спати під ковдрою з колосками й довго не могла заснути, і весь час, доки не заснула, рахувала. Дванадцять ліхтарів, вона була майже певна. Дванадцять ліхтарів на сходах. Дванадцять облич, освітлених знизу.

Луна, сказала вона собі ще раз. Луна не буває тоншою за голос, який її відкинув.