Ремонт на ходу

О третій сорок у двері машинної зали почали різати.

Мірела почула це раніше, ніж побачила: тонкий, злий вереск плазмового різака по металу, що йшов крізь Гул, як голка крізь тканину. Потім на дверях, біля самого замка, з'явилася світна цятка. Червона, потім помаранчева, потім біла. Цятка поповзла вниз.

— Коло, — сказав Вольф від дверей. — Людей сорок. Різак ремонтний, із сьомої палуби. Хвилин двадцять, не більше.

— Мені потрібно сорок.

— Двадцять, Осей.

Вона не стала сперечатися. Віддала руків'я Другого Нуньєсу — «Тримай на сімдесяти одному, не більше, чуєш, ні на десяту більше» — і полізла під настил.

Секція «Д». Та сама, де Каель знайшов зошит Орвелла. Мірела лізла сюди вдруге за тиждень, а до того — вісімнадцять років ні разу, відтоді як у коліні з'явилися штифти. Тепер коліно не згиналося зовсім, і їй довелося повзти на ліктях, волочачи хвору ногу, як мішок. Танвір повз слідом, штовхаючи перед собою ящик з інструментами, і не казав ані слова. Для Танвіра це було майже подвигом.

Обвідна труба Третього. Червоний штурвал ручного перепуску. Порожня бляшана коробка з клеймом «Т. О.», досі прикручена до труби. Мірела на секунду торкнулася її пальцями. Потім поповзла далі, углиб, туди, куди не дивився ніхто.

Опора Третього маршового була величезною — сплетіння балок завтовшки з людину, що йшло вниз, крізь дев'яту палубу, до корми. І на ній, на висоті ліктя, був шрам. Мірела присвітила ліхтарем і побачила його цілком: довга тріщина в металі, заварена, перезаварена, стягнута скобами, знову тріснута. Десятки шарів зварювання, різних років, різних рук. Одні шви — акуратні, як вишивка. Інші — грубі, поспішні. Деякі підписані. «Д. К., рік 112». «Ф. Ламбер, 176». «Т. О., 289».

Двісті шістдесят років старші механіки «Меридіана» повзали сюди й латали рану, яку завдала кораблю Рада засновників. Не знаючи, звідки вона. Не знаючи, чому вона не гоїться.

— Вона тріснула в п'ятдесят восьмому, — тихо сказала Мірела. — Від удару під час розриву ферми. І відтоді жодного разу не тримала повного навантаження. Тому Третій слабшав. Не він був хворий. Опора.

— Її можна полагодити? — спитав Танвір.

— Ні. Але можна обдурити. — Мірела дістала з ящика шунт — товстий кабель у металевому обплетенні, який вона збирала в школі на десятій палубі дві ночі поспіль. — Керування Третього йде через датчики навантаження на опорі. Датчики бачать тріщину й не дають йому тягнути. Я пущу сигнал в обхід. Третій думатиме, що опора ціла.

— А вона витримає?

— На тридцяти відсотках, поки йде поворот, — годину. Може, дві. Потім, на прямій, без ривків — довше. — Мірела помовчала. — Якщо на повороті дати їй хоч трохи більше — відірве двигун разом із кормою.

Танвір нічого не сказав. Тільки подав їй перший затискач.

Працювати довелося навпомацки, під трубами, у жарі, що йшов від нерухомого, але ще гарячого Третього. Мірела знімала ізоляцію, зачищала контакти, ставила затискачі. Руки в неї не тремтіли. Руки ніколи не тремтіли. Десь нагорі, за двадцять метрів металу й пари, верещав різак, і Вольф час від часу гукав у люк: «Дванадцять хвилин!», «Дев'ять!», «Шість!»

Останній затискач став на місце на п'ятій хвилині.

— Нуньєсе! — крикнула Мірела. — Третій на пуск! Тридцять відсотків! Плавно!

Нагорі щось клацнуло. Потім загуло. Низько, глухо, із самого нутра корабля, як стогін. Опора під руками Мірели здригнулася, і старий шрам на ній заскрипів — довгий металевий звук, схожий на те, як скрипить старе дерево на вітрі, якого ніхто на «Меридіані» не чув.

І Гул став іншим.

Мірела почула його всім тілом, як завжди. Дві ноти — і між ними, слабка, непевна, сипла, як у хворого, — третя. Акорд. Уперше за тиждень корабель звучав майже правильно.

— Тридцять! — долинув згори голос Нуньєса. — Тримає! Мірело, тримає!

— Розводь тягу! — крикнула вона. — Перший — на вісімдесят. Третій — тридцять. Другий — не чіпати! Поворот на правий борт!

І «Меридіан» почав повертати.

Вона цього не бачила. Ніхто тут, унизу, не бачив — у машинній залі не було жодного вікна, а екран курсу світився тільки на містку. Але Мірела відчула. Легкий, майже непомітний крен, наче підлога під нею трохи-трохи нахилилася. Вода в трубі поруч плеснула об стінку. Десь у коридорах, у порожніх зачинених каютах, одинадцять тисяч людей зараз відчули те саме — як корабель, що триста дев'ятнадцять років ішов однією лінією, уперше по-справжньому повернув.

Танвір поруч із нею завмер, притиснувши до вуха навушник зі стетоскопа: перш ніж лізти під настил, він протягнув від нього дріт до вузла зв'язку машинної зали.

— Гучніше, — прошепотів він. — Мірело. Клацання. Вони стають гучнішими. Ми повертаємо до них.

І тут опора вдарила.

Одна зі скоб на шрамі — стара, «Ф. Ламбер, 176» — не витримала й луснула. Шматок металу завбільшки з кулак пролетів повз голову Мірели, врізався в трубу охолодження й пробив її. З пробоїни вдарила пара. Просто їй в обличчя, у плече, у руку, якою вона тримала шунт.

Мірела закричала. Але не відпустила. Якщо відпустити — шунт зірветься, Третій стане, поворот обірветься на пів градуса. І все буде даремно. Івонн на ринку, Каель і старійшина на сходах. Усе.

— Мірело! — Танвір тягнув її за комбінезон.

— Тримай… — Вона не впізнала свого голосу. — Тримай кабель. Ось тут. Двома руками. Не відпускай, хай що буде.

Танвір перехопив шунт. Вона відповзла, притиснувши обварену руку до грудей, — так само, як тиждень тому притискав руку Каель. Світ навколо ставав білим і м'яким. Коліно більше не боліло. Нічого не боліло. Десь дуже далеко вереск різака раптом обірвався, і хтось закричав: «Двері! Вони прорізали двері!»

Крізь біле прийшов голос Нуньєса, що зривався:

— Місток! Місток шле блокування маршових! Мірело, вони нас зупиняють!

Вона знала, що так буде. Вона все розрахувала ще в школі, на звороті таблиці множення. Лінія блокування з містка йшла до маршових через секцію «Д». Через цю саму секцію. За два метри від неї. Товстий джгут у червоному обплетенні.

Мірела підповзла до нього. Дістала з кишені кусачки — однією рукою, лівою, бо права не слухалася. Їй здавалося, що вона робить це дуже повільно. Вічність.

— Пробач, Орвелле, — сказала вона. — Псувати чужу проводку — це проти всіх правил.

І перекусила джгут.

Згори, з машинної зали, долинув голос Нуньєса — він сміявся, як сміявся тиждень тому хтось зі зміни, коли Каель закрив перепуск. Нервово, майже істерично.

— Блокування не пройшло! Мірело! Поворот іде! Чотири градуси! П'ять!

Мірела лежала на гарячій ґратці й дивилася вгору, у сплетіння труб, схоже на коріння. Їй було майже добре. Десь там, у машинній залі, сірі куртки Кола ломилися в прорізані двері, і Хранителі Вольфа тримали їх, але це вже не було важливо. Корабель повертав.

— Танвіре, — сказала вона. — Рацію. Дай мені Вольфа.

Танвір, не відпускаючи шунта, зубами витяг із кишені рацію й підштовхнув до неї. Мірела натиснула кнопку.

— Вольфе. Поворот іде. Місток нас більше не зупинить. Але там Каель і старий. Перед дверима містка стоять люди Кола. Вони отримують накази на екрани.

Тріск. Потім голос Вольфа — захеканий, але рівний:

— Знаю, Осей. Емерік передав. Ми знайшли, звідки йдуть накази. Вузол ретрансляції на восьмій палубі, за три відсіки від вас. Хто на іншому кінці — не видно. Але сам вузол тут.

— Ріж, — сказала Мірела.

— Уже, — сказав Вольф.

Пауза. Довга. Мірела слухала Гул. Три ноти. Одна сипла.

Потім у рації знову пролунав голос Вольфа — але вже не тільки в рації. Він ішов звідусіль. Із гучномовців машинної зали, з коридорів, з інших палуб — загальним мовленням: уранці, перш ніж тікати з вузла зв'язку, Танвір лишив у ньому свою лазівку, і тепер Вольф нею скористався.

— Хранителі порядку, — сказав Кассіан Вольф. Рівно. Утомлено. Як людина, що двадцять два роки не спала. — Говорить Кассіан Вольф. Двадцять два роки я був вашим командиром. Подивіться на екрани у себе на долонях. Вони згасли. Вам більше нікому віддавати накази. Ніхто з вас не знає, хто їх віддавав. — Пауза. — Я не прошу вас іти за мною. Я прошу вас подумати. Самим. Уперше. Перед дверима містка стоїть хлопець дев'ятнадцяти років і старий, якого ви знаєте з дитинства. Підніміть перегородку. Відійдіть убік. І дайте їм увійти.

Тиша. Довга.

Потім у рації, на загальній частоті, — тріск, і незнайомий чоловічий голос, розгублений, хрипкий:

— Командире Вольфе. Говорить пост містка. Ми… перегородка піднімається. Ми відходимо.

Мірела заплющила очі.

Останнє, що вона почула, перш ніж біле стало зовсім білим, — клацання. Гучні, ясні, як ніколи. Просто з навушника, який Танвір притиснув до її вуха вільною рукою.

Клацання. Пауза. Два клацання.

«Ми живі».

«Ми теж», — подумала Мірела Осей. І всміхнулася.