Ніч Хранителів

За годину після оголошення надзвичайного стану «Меридіан» спорожнів, і Каель уперше побачив свій корабель таким, яким його, мабуть, бачили засновники: величезним, гулким і чужим.

Коридори, де завжди хтось був — діти з м'ячем, старі на розкладних стільцях біля перегородок, черга до роздачі, — стояли порожні. Двері кают були зачинені. Подекуди на них висіли папірці: «Ми вдома. Не заходьте». Наче Хранителі стали б стукати. Лампи горіли через одну: режиму ощадження ніхто не скасовував. І над усім цим спотикався Гул — дві ноти, одна з яких кашляла.

Вони зібралися в машинній залі восьмої палуби, бо це було єдине місце, куди Хранителі Кола поки не наважувалися потикатися: там стояла вся зміна Нуньєса, тридцятеро людей із ключами й ломами, і сорок Хранителів Вольфа біля дверей. Мірела сиділа за пультом, бліда, тримаючи Другий на ручному балансі. Танвір — поруч, із чипом із лимонного дерева в кулаці: устиг вирвати його з вузла зв'язку, коли туди вломилися сірі куртки. Івонн перев'язувала садно на голові в Йонаса — хтось на ринку таки влучив у нього кошиком.

План намалювали на звороті плаката з таблицею множення, і тепер він висів на стіні машинної зали, прикріплений ізострічкою.

— Розвернути корабель можна двома способами, — сказала Мірела, не відриваючи рук від руків'їв. — Із містка — через навігаційну систему. Або звідси — різницею тяги. Перший штовхає сильніше за Другий, корабель починає повертати. Повільно, грубо, як віз. Але повертає. Проблема в тому, що Другий помирає, і якщо я перевантажу його бодай на пів відсотка, він стане зовсім. Мені потрібен Третій.

— Третій мертвий, — сказав Нуньєс.

— Третій не мертвий. У нього зірвана опора. Від удару під час Відсікання. — Мірела подивилася на Каеля. — Я можу підняти його відсотків на тридцять, якщо обійти пошкоджений вузол. На годину-дві повороту — точно. На розвороті опору крутить, тоді вона найслабша. Потім, на прямій, якщо не смикати, протримається довше. Цього вистачить, щоб довернути на кілька градусів. Далі корабель піде сам, за інерцією.

— А якщо вас зупинять із містка? — спитав Йонас.

— Ось. — Мірела кивнула. — Із містка можна заблокувати маршові. Однією командою. Навігатори Ради сидять там від ранку. Якщо вони побачать, що корабель повертає, — а вони побачать за хвилину, — вони заблокують нас, і все скінчиться. Тому нам потрібен місток. Не щоб керувати. Щоб не заважали.

Каель дивився на план. Дві стрілки. Одна — від машинної зали вниз, до опори Третього: Мірела, Танвір, Нуньєс. Друга — від машинної зали вгору, через увесь корабель, на першу палубу, до містка: він, Йонас, Івонн і шестеро Хранителів Вольфа.

— Скільки йти до містка? — спитав він.

— Головними сходами — двадцять хвилин, — сказав Вольф. — Але головні сходи перекриті. Там люди Кола. — Він помовчав. — Я досі не знаю, хто ними командує. Вони отримують накази й ідуть. Наче знають, де ми будемо, раніше, ніж ми самі це знаємо. І їх більше, ніж у мене колись було Хранителів. Сірі куртки роздали й тим, хто ніколи не служив, — людям із Кола. Я не знаю й половини облич.

— Отже, не головними, — сказав Каель. — Старими. Через шахти. Як ми ходили вниз.

Він подивився на Мірелу. Вона не відривала рук від руків'їв, але кивнула.

— Іди, — сказала вона. — І постарайся не зламати нічого, чого я потім не зможу полагодити.

Вони вийшли о другій дня.

Перші пів години все йшло добре. Шахта технічного обслуговування від восьмої палуби до шостої — скоби, вологий метал, темрява. Коридор над кухнями шостої палуби, покинутий ще за прадідів, де на стінах висіли каструлі, якими ніхто не користувався сто років. Каель ішов першим. Він майже не думав про шлях — ноги самі знаходили дорогу. Три роки тому він витягнув із барабана жетон із шестернею й засмутився, бо хотів у картографи. Тепер він зрозумів, що картографом і став. Тільки мапа була не зоряна, а корабельна. Мапа всього, що сховане за стінами.

Йонас ішов повільно, важко дихаючи. Івонн підтримувала його під лікоть. Хранителі Вольфа замикали: шестеро людей у сірих куртках без знаків, серед них — Емерік із дитячим обличчям.

На п'ятій палубі, над ринком, їх знайшли.

Каель потім так і не зрозумів як. Вони йшли вентиляційним коробом, про який не знав ніхто, крім техніків, — і за двадцять метрів попереду, у люку, спалахнуло біле світло.

— Стояти.

Вони повернули назад. Позаду — теж світло. Два промені, спокійні, неквапливі. Клацання підборів по металу короба.

— Униз! — Каель вибив ногою ґратку в бічній стінці короба й стрибнув.

Приземлився він на дах торгового ряду — на ринок, порожній, із перекинутими прилавками й розсипаними по підлозі бобами. Блакитне небо над ним було темним, екран у центрі — чорним. Слідом стрибнув Емерік, потім Івонн, потім двоє Хранителів допомогли спуститися Йонасові.

Ринок не був порожній.

Вони вийшли з-за колон з усіх боків — сірі куртки. Не шестеро, як у коробі, а двадцятеро. Тридцятеро. Каель бачив їхні обличчя й не впізнавав жодного. І щось у тому, як вони рухалися, змусило його похолонути. Хранителі Вольфа ходили в ногу, але це були люди. Ці ходили так, наче в них одна пара очей на всіх. Ніхто не віддавав наказів уголос. Вони просто розходилися віялом, перекриваючи сходи, усі одночасно, — і кожен ішов саме туди, куди намагався звернути Каель.

— Хто вами командує? — крикнув Вольфів Хранитель — сивий, із короткою бородою. — Покажіть наказ!

Ніхто не відповів. Одна із сірих курток підняла руку, і на її долоні Каель побачив маленький екран. На екрані — перекреслене коло. І рядок тексту, який змінився, поки Каель дивився. Сірі куртки водночас зробили крок уперед.

— Вони отримують накази на ходу, — видихнув Емерік. — Просто зараз. Хтось бачить нас і каже їм, куди йти.

— Хто? — Каель озирнувся. Блакитна стеля. Чорний екран. Камери спостереження по краях купола, які, як усі знали, вимкнули ще за діда, бо вони нікому не були потрібні.

Одна з камер повільно повернулася, стежачи за ним.

— Фонтан, — сказала Івонн. Голос у неї був спокійний, лікарський. — За фонтаном службові сходи на четверту. Ідіть. Я їх затримаю.

— Ні, — сказав Каель.

— Так. — Вона вже розкривала свою медичну сумку. Два ручні пальники. Балон із холодоагентом. — Я лікарка. Мене не чіпатимуть. — Вона сама в це не вірила, Каель бачив. — А вам треба на місток. Іди, Каелю. Бери старого й іди. Горбляться лише винні.

Вона сказала це так само, як казала Мірела, — і Каель зрозумів, що за цей тиждень вони всі почали говорити одними словами.

Івонн відкрила вентиль балона. Біла хмара холодоагенту розгорнулася над ринком, як пара у відсіку охолодження, крижана, густа, і сірі куртки в ній закашлялися й загубили одне одного. Каель схопив Йонаса за руку й потягнув до фонтана. Емерік і двоє Хранителів бігли слідом. Решта троє лишилися з Івонн.

Службові сходи. Униз на проліт, угору на три. Позаду — крики, удари, дзенькіт перекинутого металу. І голос Івонн — різкий, лікарський:

— Відійдіть! У нього струс! Дайте мені його оглянути, ідіоти!

Потім — тиша.

Каель зупинився на майданчику. Притиснувся спиною до стіни. Серце стукало так само, як тоді, під настилом, о четвертій годині одинадцять хвилин. Йонас важко опустився на сходинку поруч.

— Я повернуся по неї, — сказав Каель. — Я повернуся.

— Повернешся, — сказав Йонас. — Але спершу — місток. Інакше вона лишилася там даремно.

Вони йшли ще сорок хвилин. Третя палуба, житлові яруси старійшин — порожні, із зачиненими дверима. Друга палуба, Зала Ліку, повз — хмари-вівці крізь прочинені двері. Ще одна шахта. Ще одні скоби. Йонас на кожній скобі зупинявся, і Каель чекав, і лічив, як на «Меридіані» лічили всі, коли боялися.

Перша палуба. Коридор до містка — короткий, широкий, із високою стелею, якою йшов золотий орнамент першого покоління: зорі й лінії курсу.

У кінці коридору були двері на місток.

Каель зупинився.

Двері були задраєні. Перед ними, від стіни до стіни, стояла перегородка — аварійна, сталева, яку опускали тільки під час пробоїни корпусу. Її опустили. А перед перегородкою, у три ряди, стояли сірі куртки. Людей п'ятдесят. Нерухомо. На долоні в кожного світився маленький екран із перекресленим колом.

Вони не рухалися. Вони чекали.

Наче знали, що він прийде сюди. Раніше, ніж він сам це знав.

Десь далеко внизу, на восьмій палубі, спотикався й кашляв Другий двигун. А Каель стояв у коридорі під золотими зорями першого покоління й розумів, що Мірела зараз почне поворот, і за хвилину навігатори на містку його побачать, і однією командою все скінчиться.

І що пройти тут неможливо.