Адреса з конверта

Вони виїхали о п'ятій ранку, в густому, як молоко, тумані. Кетрін вийшла їх провести в маминому синьому пальті, накинутому на піжаму.

— Подзвоніть, щойно приїдете, — сказала Кетрін. — І… скажіть йому…

Вона не договорила. Просто стояла біля хвіртки, обхопивши себе руками, і в тумані здавалася дуже маленькою.

Перші дві години вони їхали мовчки. За вікном мокрі поля Кенту змінилися сірими передмістями Лондона, а потім рівнинами Східної Англії, де небо було таке велике, що паморочилося в голові.

— Можна спитати? — сказав Найджел біля Кембриджа.

— Питай.

— Чому ти не приїжджала? Останні роки. Мама казала, що ти завжди зайнята, але… — Він стиснув кермо. — Я думав, ти на нас образилася. На мене. Після тієї сварки на маминому дні народження чотири роки тому.

Флоренс пам'ятала ту сварку. Кетрін сказала щось про те, що Флоренс «грається у фотографа», поки інші працюють. Найджел промовчав. Флоренс поїхала того ж вечора й чотири роки не поверталася.

— Я не ображалася, — сказала вона. — Мені було соромно.

— Чого?

— Того, що Кет мала рацію. — Флоренс усміхнулася невесело. — В Единбурзі в мене маленька орендована квартира, три замовлення на місяць, якщо пощастить, і стос відмов від галерей. У мене був чоловік, Юен. Ми розійшлися торік. Я нікому не сказала. Навіть мамі.

Найджел глянув на неї.

— Чому?

— Бо щоразу, коли вона дзвонила й питала «як ти, сонечко», мені хотілося, щоб у мене було що розповісти. Щось хороше. Щось, чим вона могла б пишатися. А нічого не було. Тож я казала «зайнята» і клала слухавку.

— Вона пишалася тобою, — сказав Найджел. — Я бачив твої фото в неї в спальні. На стіні. Всі твої виставки, вирізки з газет. Навіть та маленька замітка з «Единбург Івнінг Ньюз». У рамочці.

Флоренс відвернулася до вікна.

— Ми з тобою однакові, — сказав Найджел. — Брехали їй, щоб вона не хвилювалася. А вона брехала нам, щоб ми не хвилювалися. Ціла родина брехунів, які любили одне одного.

— Кет не брехала.

— Кет дзвонила щонеділі й розповідала про свою роботу. — Найджел похитав головою. — Ти ж бачила її обличчя вчора, коли Лілі сказала про восьму годину. Думаєш, вона колись питала маму, як та насправді живе?

Флоренс не відповіла. Попереду показався дороговказ: «Норвіч — 30».

Лілі чекала їх біля входу до лікарні «Сент-Люк» — висока, худорлява, двадцяти трьох років, у джинсах і заношеному светрі, з волоссям, зібраним абияк. Флоренс упізнала її ще з машини: дівчинка з татового звіту, тільки подорослішала.

І очі. Мамині очі. Сірі, з темним обідком навколо райдужки.

Лілі теж дивилася на неї — довго, уважно.

— Ви схожі на неї, — сказала Лілі замість привітання. — Я бачила її фото. Тато показував.

— Ти теж, — сказала Флоренс. Голос не слухався.

Потім Лілі зробила крок уперед і обійняла Флоренс — незграбно, поспіхом, як обіймають на вокзалі, — і Флоренс відчула, як тремтять її плечі.

— Я не знаю, як йому сказати, — прошепотіла Лілі. — Я не змогла. Він і так ледве тримається. Лікарі кажуть, пересаджена нирка відмовляє. Він чекає на повторну пересадку, але черга… А він весь час питає, чому вона не дзвонить. Думає, що вона знову від нього відмовилася.

— Ми скажемо, — сказав Найджел, і Флоренс уперше за багато років почула в його голосі тата. — Ми для цього й приїхали.

Відділення нефрології було на четвертому поверсі. Довгий коридор, запах антисептика, тихе пищання апаратів за прочиненими дверима. Лілі йшла попереду, Флоренс і Найджел — за нею, і з кожним кроком Флоренс відчувала, як важчає тіло, наче коридор ішов угору.

Вона думала про те, як мама йшла цим самим коридором третього серпня — у синьому пальті, з квитком на потяг у кишені, — уперше й востаннє.

Лілі зупинилася біля палати номер чотириста дванадцять.

— Він не спить, — сказала вона. — Він тепер майже не спить.

Вона прочинила двері.

Палата на одного. Вікно на сірий міський дах. На тумбочці — склянка води, окуляри, стара потріпана книжка з історії Тюдорів. На підвіконні — маленький горщик з мініатюрною трояндою, жовтою, з трохи прив'ялими пелюстками.

Мамин сорт. Флоренс упізнала б його будь-де. Мама вирощувала ці троянди під кухонним вікном тридцять років.

Чоловік на ліжку був блідий, схудлий, з трубками дренажу на руці. Сивина на скронях, яку Флоренс бачила на фото, тепер поширилася на все волосся. Він повернув голову на звук дверей — злегка набік, наче до чогось прислухався, — і Флоренс перестала дихати.

Він подивився на Лілі. Потім на Найджела. Потім на Флоренс — і його погляд зупинився.

Кілька секунд він просто дивився. А тоді в його очах спалахнуло щось таке беззахисне, таке дитяче, що Флоренс зрозуміла все ще до того, як він заговорив.

Він побачив у ній маму. І на мить повірив.

— Маргарет? — прошепотів Томас Бенкс. А потім, коли зрозумів свою помилку, його обличчя повільно змінилося — надія згасала, як світло в кімнаті, де хтось поступово крутить вимикач. — Ні. Ви її донька. Звісно. — Він ковтнув. — Де вона? Чому вона не приїхала сама?