Томас

Сказала Флоренс. Найджел пізніше не міг згадати її слів — тільки те, що вона сіла на край ліжка, взяла Томаса за руку, ту, без трубок, і говорила дуже тихо, як говорять із дітьми, коли будять їх уночі.

Томас не заплакав. Він довго дивився у вікно на сірий дах, де сиділи голуби, і пальці його повільно стискалися й розтискалися на ковдрі.

— Шістнадцятого серпня, — сказав він нарешті. — Неділя. Вона не подзвонила о восьмій. Уперше за шість років. Я чекав до півночі. Потім подумав… — Він ковтнув. — Подумав, що вона знову вирішила. Що третього серпня побачила мене таким — з трубками, жовтого — і злякалася. Що це було прощання.

— Вона померла того ж дня, — сказала Флоренс. — Вранці. У саду.

— Я місяць її ненавидів, — сказав Томас. — Уявляєте? Місяць. А вона вже…

Він закрив очі. Лілі відвернулася до стіни.

Найджел стояв біля дверей. Він чекав побачити незнайомця, а побачив людину, яка мовчала так само, як мама, коли їй було найгірше.

Брат. Слово досі не лягало в руку.

Потім Томас попросив Лілі підняти узголів'я й говорив майже годину. Про третє серпня. Мама приїхала о пів на одинадцяту, в синьому пальті, хоча надворі було двадцять п'ять градусів, з жовтою трояндою в горщику, яку тримала обома руками, як немовля. Вони говорили шість годин. Медсестри двічі намагалися її вигнати.

— Вона розповідала про вас, — сказав Томас. — Весь час. Показувала фотографії в телефоні — вона навчилася їх гортати спеціально для мене. — Він майже усміхнувся. — «Кетрін — найсильніша з нас. Найджел — найдобріший. Флоренс — найсміливіша». Так вона казала. Я шість років чув про вас щонеділі. Знав, що Кетрін не їсть помідорів. Що Найджел зробив мамі полицю для книжок, яка пережила б ядерну війну. Що Флоренс знімала захід сонця на острові Скай і нікому не показала, бо здалося, що вийшло занадто красиво.

Флоренс видала звук — щось середнє між сміхом і схлипом.

— Вона казала, що хоче розповісти вам про мене. Цього літа. — Томас дивився на них по черзі. — У травні я написав їй листа. По телефону я не міг цього вимовити — шість років не міг. Що більше не сердитий. Що мені гіршає й хочу побачити її, поки є час. А вона в неділю ні словом про нього не згадала. І в наступну. Два місяці. Я вирішив, що це і є відповідь.

— Вона не отримала його, — сказав Найджел раптом. Він сам не знав, звідки ця певність, але вона була твердою, як дубова дошка. — Ми не знайшли в будинку жодного вашого листа, окрім однієї листівки шістнадцятого року. Мама зберігала все. Навіть чеки. Якби ваш лист прийшов, він лежав би в картотеці.

Томас подивився на нього довго.

— Тоді чому вона приїхала третього серпня?

— Бо, мабуть, більше не могла чекати, — тихо сказала Флоренс.

Згодом прийшов утомлений молодий лікар і коротко пояснив: пересаджена нирка відмовляє. Відторгнення. Діаліз тримає, але це тимчасово. Потрібна повторна пересадка. Черга на трупну нирку — від двох до трьох років. Томас стільки не має.

— А живий донор? — спитав Найджел.

Лікар подивився на нього уважніше.

— Ви родич?

— Брат, — сказав Найджел. І слово нарешті лягло в руку. — Зведений. По матері.

— Для живого донорства сумісність між сиблінгами найвища, навіть між зведеними. — Лікар помовчав. — Але це серйозна операція. Тривалі обстеження. Ризики. Ви маєте розуміти…

— Ні, — сказав Томас із ліжка. Голос був слабкий, але твердий. — Ні. Я не для цього… Ви приїхали сюди не для цього. Я не візьму нирку від людини, яку знаю дві години.

— Ви знаєте мене шість років, — сказав Найджел. — Щонеділі. Самі сказали. Полиця, що переживе ядерну війну.

— Найджеле…

— Послухайте. — Найджел підійшов до ліжка. Руки тремтіли, і він засунув їх у кишені, як у дитинстві. — Я сорок років був у родині тим, кого треба рятувати. Найджел, якого вигнали з коледжу. Найджел, у якого борги. Мама мені дві тисячі дала й написала: «Не чекати». Кетрін учора закрила мій борг. Усі все життя щось мені дають. — Він видихнув. — Дайте мені хоч раз щось дати. Будь ласка. Я не прошу вас погоджуватися на пересадку. Я прошу дозволити мені здати аналізи. Просто щоб знати.

Томас довго дивився на нього. Потім перевів погляд на Лілі. Дівчина стояла біля вікна, притиснувши долоні до рота, і в очах у неї було стільки надії, що дивитися на неї було боляче.

— Вона правду казала, — нарешті сказав Томас. — Ви найдобріший.

— Я також найупертіший, — сказав Найджел. — Про це вона вам, певно, не розповідала.

Томас засміявся — вперше — і сміх перейшов у кашель, і Лілі кинулася до нього зі склянкою води.

Кров Найджел здавав на другому поверсі. Медсестра з шотландським акцентом сказала, що перші результати будуть за тиждень, а повне обстеження займе місяць-два.

— Боїтеся? — спитала вона, заклеюючи йому згин ліктя.

— До смерті, — чесно сказав Найджел.

— Це добре. Той, хто не боїться, зазвичай не розуміє, на що йде.

Коли він вийшов у коридор, Флоренс сиділа на пластиковому стільці й дивилася в одну точку. Побачивши брата, вона встала й мовчки обійняла його — міцно, по-справжньому, як не обіймала з дитинства.

— Мама була б… — почала вона.

— Не треба, — сказав Найджел. — Інакше я розплачуся тут, при медсестрах.

Телефон у його кишені завібрував. Кетрін.

Найджел відповів, і перш ніж він устиг сказати хоч слово про Томаса, про нирку, про те, що в нього тепер є брат, голос старшої сестри в слухавці — рівний, холодний, небезпечно спокійний — сказав:

— Найдже. Я знаю, хто такий Дерек Пірс насправді. І я знайшла Томасів лист. Той, травневий. Він не загубився. Його вкрали.