Що приховав Дерек

День Кетрін почався з юриста й закінчився на кухні місіс Еббот, і між цими двома точками її світ перевернувся ще раз.

Мамина юристка, місіс Голліс, мала контору над аптекою в Ешфорді, заставлену теками до стелі. Вона слухала мовчки й тільки раз підняла брови — коли дійшла до підпису.

— «Маргарет А.», — сказала вона. — Я вела справи вашої матері двадцять років. Вона ніколи в житті так не підписувалася. — Юристка відклала телефон. — Ви знаєте, хто стоїть за «Ешфорд Гоумз»?

— Забудовник.

— Подивімося.

Місіс Голліс відкрила реєстр компаній.

«Ешфорд Гоумз Лімітед». Директор — якийсь Р. Стоунмен з Мейдстона. Акціонери: «Стоунмен Девелопментс» — шістдесят відсотків. «Пірс Проперті Холдингз» — сорок.

— Він не посередник, — сказала Кетрін повільно. — Він покупець.

— Він один із покупців, — поправила місіс Голліс. — Який купує будинок за чотириста двадцять, що коштує щонайменше п'ятсот. Будує на ділянці чотири котеджі. І отримує ще й комісію від вас як від продавця. — Вона зняла окуляри. — Це конфлікт інтересів, міс Гарлоу. Він зобов'язаний був розкрити цю інформацію. Не розкрив. Разом із можливо підробленим підписом — це вже не порушення етики. Це кримінальна справа.

Кетрін двадцять років розплутувала такі схеми в чужих компаніях. Уперше схема була спрямована проти її матері.

— Нічого не підписуйте, — додала юристка. — Замовте почеркознавчу експертизу. І, якщо знайдете ще докази тиску на вашу матір, — принесіть мені.

Потім був банк. Кетрін сплатила два пропущені іпотечні платежі зі своїх заощаджень — майже все, що лишилося після Найджелового боргу, — і отримала від менеджерки, яка знала маму, відстрочку до кінця року. Коли вона вийшла на вулицю, в неї на рахунку лишалося триста дванадцять фунтів. Уперше з двадцяти двох років.

Дивно, але їй стало легше.

Місіс Еббот відчинила двері в халаті й бігуді й страшенно засоромилася. Вони сіли на кухні.

— Мама була в лікарні в травні, так? — спитала Кетрін. Вона знайшла виписку серед маминих паперів уранці: тиждень у кардіології в Ешфорді, «епізод аритмії». Мама ніколи їм про це не казала.

— Сім днів, — кивнула місіс Еббот. — Просила нікому з вас не казати.

— А хто забирав її пошту?

Стара жінка зім'яла край халата.

— Містер Пірс. Він приїхав на другий день і сказав, що Маргарет попросила його подбати про пошту, поки вона в лікарні. Щоб нічого важливого не загубилося. У нього ж був ключ…

— Той, що ви йому дали.

— Ви бачили, що він робив з листами?

Місіс Еббот довго мовчала. Потім підвелася, пройшла до старого бюро в кутку кухні, висунула шухляду й дістала звідти конверт.

Блакитний. Такий самий, як листівка в сумці Кетрін.

— Я бачила з вікна, — прошепотіла місіс Еббот. — Він переглянув пошту біля хвіртки, кілька листів поклав у кишеню. Цей упав на доріжку. Я підняла, щоб віддати Маргарет… і забула. Знайшла тільки вчора, коли ви питали про ключ. Пробачте мені, Кетрін.

Кетрін узяла конверт. Норвіцький штемпель. Дванадцяте травня. Той самий нахилений почерк, що й на листівці шістнадцятого року, тільки тепер м'якший, нерівний — почерк людини, якій важко тримати ручку.

Вона не мала права його відкривати. Він був адресований мамі.

Вона відкрила.

«Маргарет.

Ми говоримо щонеділі шість років, і щонеділі я не можу сказати цього вголос. Тому пишу. Мені гіршає. Нова нирка відмовляє, лікарі кажуть — місяці. І я зрозумів, що більше не сердитий.

Минулої зими я нарешті прочитав ваші листи — ви завжди надсилали копії й на адресу школи, і секретарка роками складала їх у шафу. Я прочитав усі за одну ніч і плакав, як дитина. Бо в кожному ви просили не вибачення. Лише дозволу знати, що зі мною все гаразд.

Приїдьте. Будь ласка. Поки є час. Я хочу побачити вас не на фото.

Ваш син Томас».

Кетрін прочитала лист двічі. Потім ще раз.

Травень. Мама отримала б цей лист у травні — якби не Дерек Пірс. Вона приїхала б до Томаса одразу, того ж тижня, Кетрін була певна. Вони мали б три місяці. Три місяці замість одного дня.

Дерек украв у мами три місяці з сином. Щоб вона не поїхала до Норвіча, не розповіла дітям, не звільнилася від його важеля. Щоб і далі боялася.

Біля хвіртки місіс Еббот вона набрала Найджела й сказала йому все. Коротко. Рівно. Голос не зрадив її жодного разу.

А коли поклала слухавку, телефон задзвонив знову. Незнайомий номер. Вона відповіла.

— Кетрін. — Дерек Пірс. Голос спокійний, діловий. — Я знаю, що ви були в Голліс. Маленьке містечко. Тож давайте без театру. Пропоную угоду. Я рву попередній договір. Жодної неустойки. Ви продаєте будинок через мою агенцію будь-якому покупцеві, за ринковою ціною. Я отримую свою стандартну комісію. І ми всі забуваємо одне про одного.

— А якщо ні?

— Тоді суди. Довгі, дорогі. А я тим часом розповім «Кентському вісникові», на що Маргарет Гарлоу витратила сто двадцять тисяч фунтів. І як звуть сина, якого вона віддала в дім для матерів-одиначок. Його ім'я буде в кожній газеті графства. Його донька прочитає. Його учні прочитають. — Пауза. — Подумайте до завтра. Ви ж розсудлива жінка, Кетрін. Єдина розсудлива в цій родині.

Він поклав слухавку.

Кетрін стояла на тротуарі перед будинком місіс Еббот. На її рахунку було триста дванадцять фунтів. У сумці лежали дві блакитні таємниці. А в голові, як завжди, вже складалася таблиця: витрати, ризики, наслідки.

Суд — рік, а то й два. Адвокати, яких вони не можуть собі дозволити. Томасове ім'я в газетах. Мамине ім'я в газетах. Лілі, яка це читає.

Або — один підпис. Тиша. Кожен повертається до свого життя.

Кетрін ненавиділа себе за те, що друга колонка здавалася їй розумнішою.