Потайні сходи

Кора не пішла сама. Вона постукала до Віктора о пів на третю ночі, і він відчинив одразу — одягнений, неголений, із запаленими очима людини, що теж не могла заснути.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказала вона. — І твоє мовчання.

Віктор подивився на неї довгим поглядом. Потім узяв з тумбочки ліхтарик, сунув у кишеню піджака ще один — запасний — і вийшов у коридор, не питаючи нічого.

— Уперше в житті хтось просить у мене мовчання, а не грошей, — прошепотів він, коли вони піднімалися вежею. — Я майже зворушений.

Шістдесят дві сходинки. Виламані двері кабінету, притулені до одвірка. Холодна, темна кімната, що пахла згаслим каміном і вологим папером. Кора підійшла до дубових панелей праворуч від каміна й присвітила ліхтариком.

Четвертий ряд. Третя складка знизу. Вона була трохи світліша за інші — Кора бачила це тепер, коли знала, куди дивитися: віск тут стерся майже до дерева. Вона поклала на неї великий палець, натиснула — і відчула, як під деревом щось ледь-ледь піддалося, наче клавіша старого рояля. Потім, не відпускаючи, підхопила панель знизу другою рукою й потягла вгору.

Панель подалася. Важко, з тихим сухим скреготом, — пішла вгору сантиметр за сантиметром, як підйомне вікно, і за нею розкрилася чорна вертикальна щілина завширшки з плечі. Звідти дихнуло холодом, запахом каменю, сирої землі й — Кора вдихнула глибше — воску. Старого церковного воску.

Віктор тихо вилаявся.

— Сорок сім років, — прошепотів він. — Сорок сім років я знаю цей дім і нічого не знав.

— Цьому ходу двісті років, — сказала Кора. — І ніхто не знав. Майже ніхто.

Вона присвітила всередину. Кам'яні сходи — вузькі, круті, без поручнів, — ішли вниз, закручуючись по дузі в товщі стіни. На першій же сходинці, в шарі сірого пилу, лежав свіжий відбиток: велика підошва з круглими цятками цвяхів.

Кора ступила всередину першою.

Сходи були такі вузькі, що доводилося йти боком, притискаючись плечем до стіни. Камінь був вологий і холодний, мов шкіра риби. Кора рахувала сходинки — вона просто не могла інакше. Двадцять. Тридцять. Десь на сороковій стіна праворуч перестала бути гладкою, і під пальцями з'явилися виступи — вузькі щілини, прорізані в камені. Кора присвітила. Крізь щілину вона побачила темряву і в темряві — рівний ряд пляшок на стелажах. Винний погріб. Вони вже були на рівні погреба, а сходи йшли далі вниз.

На п'ятдесятій сходинці вони знайшли першу річ.

Невеликий прямокутний майданчик, де сходи на мить вирівнювалися, щоб знову піти вниз. І на ньому, акуратно поставлені рядком, — два великі старі черевики з товстими підошвами, обліпленими сірою глиною. Черевики старого Гарріса.

Поруч лежав потертий шкіряний портфель з розрізаною підкладкою, порожній. І невелика чорна коробочка з двома дротами, що стирчали з неї, як вусики комахи.

— Батарея від радіо, — сказав Віктор. Голос у нього був хрипкий. — І Пембертонів портфель. Тобто той, хто вдарив Пембертона… той ходить тут. Тобто він… — Він замовк.

— Він живе в будинку, — тихо закінчила Кора. — Він спить у нашому крилі. Снідає з нами. Він — один із нас, Вікторе.

Вона взяла в рукавичці один черевик, повернула підошвою до світла ліхтаря. Глина була суха, світло-сіра, вапняна — та сама, що на килимі в кабінеті. Вона обережно поставила черевик на місце.

— Нічого не чіпаймо. Хай поліція знайде все так, як є.

Вони спускалися далі. Двадцять чотири сходинки — і сходи вивели в невелике склепінчасте приміщення, круглу камеру під самою вежею, з низькою стелею, по якій стікали краплі. Звідси вели два проходи. Один, ліворуч, — низька арка, закладена цеглою. Цегла була стара, але розчин між нею в одному місці кришився, наче його колупали. Праворуч — довгий, вузький коридор, що йшов у темряву, з вологою підлогою, по якій повз тонкий струмочок води.

— Сто сорок сім кроків, — сказала Кора.

— Що?

— До каплиці. Сто сорок сім кроків.

Віктор подивився на неї так, наче хотів спитати, звідки вона знає. Не спитав.

Вони йшли коридором. Стеля була така низька, що Віктор ішов зігнувшись. Стіни — з грубого, ледь обтесаного каменю, місцями вкритого білим нальотом солі. Двічі вони проходили повз ніші в стінах, у яких стояли огарки свічок — старі, потріскані, з павутинням. Але на підлозі, у смузі сирої глини вздовж струмочка, були свіжі сліди. Багато слідів. Хтось ходив тут туди-сюди — часто, нещодавно.

І ще один слід. Широкий, розмазаний, наче щось важке тягли по землі. Він ішов від камери під вежею — вперед, до каплиці.

Кора відчула, як до горла підступає нудота. Вона йшла далі, рахуючи кроки. Шістдесят. Сімдесят. Дев'яносто. Сто п'ятнадцять.

На сто двадцять восьмому кроці коридор уперся в двері.

Масивні, дубові, почорнілі від вологи й часу, з широкими залізними смугами навскоси й великою замковою щілиною. Двері були старі, як сам хід. Але завіси були змащені — на іржавому залізі блищали свіжі краплі олії. А під дверима, у вузькій щілині над кам'яним порогом, лежала смужка світла.

Тьмяного, жовтуватого, тремтячого світла. Світла свічки.

Кора завмерла. Віктор поруч теж.

Там, за дверима, горіла свічка.

Кора обережно, дуже обережно, притулилася вухом до мокрого дерева. Тиша. Тільки краплі води десь позаду, в коридорі. І власне серце, що калатало так, що, здавалося, його мали чути по той бік.

А потім — ледь чутно, так тихо, що вона не була певна, чи не вигадала, — хтось кашлянув. Сухо, хрипко, старечо.

— Дядьку, — видихнула вона раніше, ніж устигла подумати. — Дядьку Едмунде!

Світло під дверима згасло. Одразу — наче свічку задули.

І настала тиша — інша, не порожня, а наповнена. Тиша, в якій хтось затамував подих.

— Дядьку! — Кора вдарила кулаком у двері. — Дядьку, це я, Кора! Ви мене чуєте?

Нічого.

Віктор відсунув її плечем і смикнув за кільце. Двері не ворухнулися. Він налягав на них усім тілом, бив плечем, ногою — старий дуб лише глухо відгукувався, як дзвін під водою. Він вихопив із кишені ножа — маленький, складаний, з перламутровою ручкою — і спробував підчепити замок. Лезо зламалося з тонким дзенькотом.

— Сокира, — задихаючись, сказав він. — У дровітні є сокира. Я принесу.

— Вікторе, почекай…

— Він там, Коро! Ти чула! Він там!

— Я чула, що там хтось є! — Вона схопила його за руку. — Хтось, хто щойно задув свічку, почувши наші голоси. Хтось, хто знає, що ми тут. Якщо ти зараз почнеш рубати ці двері, то рубатимеш їх годину. Може, дві. Це дуб, окутий залізом. А той, хто за ними, матиме ці дві години, щоб…

Вона не договорила. Віктор теж зрозумів.

Вони стояли в темряві перед дверима, і Кора відчувала, як тремтить його рука в її руці.

— Можливо, це не він кашлянув, — тихо сказала вона. — Можливо, це той, інший. Той, хто тримає ключ. А можливо, там обидва. Ми не знаємо. Ми нічого не знаємо, Вікторе, — ані скільки там людей, ані чи є в когось із них ніж, ані що буде з дядьком, якщо ми почнемо ломитися. Нам потрібен ключ. Або інший вхід. Той, яким ходить він.

— Звідки ти знаєш, що є інший вхід?

— Бо той, хто ходить сюди щодня, не ходить через вежу. Сходи надто вузькі. І через кабінет надто помітно — ми ж там постійно. — Вона подумала про закладену цеглою арку в камері під вежею. Про розчин, що кришився. Про щілини на рівні погреба. — Він ходить звідкись із будинку. Звідкись знизу.

Віктор зі стогоном прихилився лобом до мокрого дубового дерева.

— Тату, — сказав він у двері, тихо, як дитина. — Тату, ми прийдемо. Чуєш? Ми прийдемо по тебе.

Двері мовчали.

Вони поверталися мовчки. Сто двадцять вісім кроків назад. Сімдесят чотири сходинки вгору. Черевики Гарріса на майданчику, порожній портфель, батарея з дротами-вусиками — усе стояло на своїх місцях. Коли вони вибралися в кабінет, крізь єдине вікно вежі вже пробивалася сіра передранкова каламуть.

І сніг за вікном — Кора помітила це не одразу — більше не летів. Він падав повільно, рідко, великими ледачими пластівцями. Вітер ущух.

— Буря скінчилася, — сказав Віктор, дивлячись у вікно. Його обличчя в сірому світлі було старим і чужим. — До вечора, мабуть, розчистять дорогу. Приїде поліція.

— Так, — сказала Кора.

Вона опустила панель на місце. Та сіла в пази з тихим клацанням, і стіна знову стала просто стіною — старою, вікторіанською копією тюдорівського різьблення, що нічого не приховувала.

— І той, хто там, унизу, теж це знає, — додала вона.

Вони подивилися одне на одного.

Той, хто тримав ключ, знав, що час вийшов. Знав, що його шукають. Знав, що хтось стояв за дверима й кликав Едмунда на ім'я.

А людина, в якої закінчився час, — Кора знала це з досвіду, з сотень старих меблів, які на її столі розсипалися від одного необережного руху, — людина, в якої закінчився час, робить те, чого нізащо не зробила б раніше.