Олівер

Оліверові Торнвіку було двадцять два роки, і він ще ніколи не зраджував людину, яку любив.

Він думав про це, лежачи на ліжку в одязі, з навушниками у вухах, у яких нічого не грало. Він надягав їх, щоб ніхто не заговорив до нього. Це працювало з дванадцяти років: навушники — і ти невидимий. Батько думає, що ти слухаєш музику. Мати, поки вона ще жила з ними, думала так само. Учителі, однокурсники, дівчина в кав'ярні біля гуртожитку. Ніхто не намагається пробитися крізь навушники.

Крім Джуліана.

Джуліан завжди знімав їх із нього — обережно, двома пальцями, як знімають окуляри зі сплячого. І казав: «Ну, розповідай». І Олівер розповідав. Про школу, де його били за те, що він надто тихий. Про батька, який приходив на батьківські збори п'яний і всіх смішив. Про маму, що поїхала до Іспанії з інструктором із тенісу й надсилала листівки з пальмами. Про те, як минулої весни він кинув університет, не сказавши нікому, і тепер щомісяця брехав батькові, що ходить на лекції, а сам сидів у бібліотеці й читав про історію Візантії, бо тільки це його й цікавило.

Джуліан знав. Джуліан єдиний знав. І не сказав нікому. «Це твоє життя, Олі. Ти сам вирішиш, коли розповісти. Я просто хочу, щоб ти знав: якщо колись захочеш повернутися — я допоможу. Якщо захочеш вивчати Візантію — я знаю людей в Оксфорді».

Це була найдобріша річ, яку йому хтось коли-небудь казав.

Тепер Олівер лежав у темряві й думав про те, що бачив у вечір зникнення. І про те, що мовчання — теж брехня. Навіть якщо ти не сказав жодного неправдивого слова.

Він вийшов з-за столу о восьмій сорок — він пам'ятав, бо глянув на годинник на камінній полиці, коли підводився. Не через туалет. Через батька. Крізь прочинені двері холу він чув батьків голос — те саме напружене, запобігливе бурмотіння, те саме «до понеділка», — і знав, що зараз у батька те обличчя, яке Олівер знав надто добре: обличчя людини, яка розмовляє з тими, кому винна гроші. Олівер знав про Кінана. Знав про розбиту машину. Знав, що батько брав гроші в бабусі Бі двічі, а в дідуся — жодного разу, бо дідусь не дав би. Олівер знав про батька все, і від цього знання йому хотілося кричати, а замість кричати він вийшов.

Він пішов на кухню, до місіс Дойл, яка завжди давала йому щось солодке й ніколи ні про що не питала. Просидів там хвилин п'ятнадцять над горнятком какао, поки економка поралася з бараниною й пудингом, а потім рушив назад. Коридор від кухні був темний — економка вимикала там світло, щоб не палити даремно. Олівер ішов навпомацки, торкаючись пальцями стіни, і вже майже минув двері погреба, коли почув звук.

Звук ішов із-за низьких дверей праворуч. Двері до погреба. Прочинені.

Олівер зупинився. Звук був дивний — не кроки, а щось схоже на шурхіт і стукіт, наче хтось посував важкі меблі. А потім — дуже тихо — чийсь голос. Слів не розібрати. Тільки інтонацію: благальну, уривчасту, наче хтось говорив крізь сльози.

Олівер не знав, чому не покликав. Не знав, чому замість того, щоб відчинити двері ширше чи покликати місіс Дойл, він тихо позадкував і сховався в комірчину навпроти — вузьку, пропахлу яблуками, — і причинив двері, лишивши щілину.

Він простояв там, як йому здалося, годину. Потім, пізніше, звіривши з годинником, зрозумів: хвилин десять, не більше.

Двері погреба відчинилися ширше. У світлі ліхтарика, що висів на шиї на шнурку, з погреба вийшов Джуліан.

Він був у самих шкарпетках. Його штани до колін були вимащені чимось сірим — глиною чи пилюкою. Руки теж. Окулярів на ньому не було — Олівер уперше в житті бачив його без окулярів поза басейном чи ліжком. І обличчя…

Олівер не міг забути його обличчя. Воно було мокре. Джуліан плакав. Не так, як плачуть дорослі в кіно — стримано, однією сльозою. Він плакав, як плачуть діти: некрасиво, з червоними повіками, з мокрим підборіддям, з ротом, перекошеним від беззвучного ридання.

Він постояв у коридорі, притулившись спиною до стіни й заплющивши очі. Потім витер обличчя рукавом, надягнув окуляри, які дістав із кишені. Обтрусив штани, наскільки міг. Витер руки об ганчірку, що висіла біля кухонних дверей. Глибоко вдихнув. Ще раз.

І повернувся в погріб.

За кілька хвилин він вийшов звідти знову — у своїх начищених оксфордах, з пляшкою в руках. З пляшкою портвейну, вкритою сивим пилом. Спокійний. Трохи втомлений. З павутинням на рукаві. Таким він увійшов до їдальні, і Кора зняла павутину з його плеча, а він усміхнувся їй.

Олівер вислизнув із комірчини лише через кілька хвилин після нього. Руки в нього тремтіли так, що він двічі не міг ухопитися за ручку дверей їдальні. Він сів на своє місце й відтоді не міг дивитися Джуліанові в очі.

Він нічого не розумів. Він ще не знав тоді, що дідусь зник. Він просто бачив, що Джуліан, найспокійніша, найрозважливіша людина, яку він знав, плакав у темряві коридору й витирав глину з рук. І що потім усміхався так, наче нічого не сталося.

А потім виламали двері кабінету. І все стало зрозуміло — і водночас ще менш зрозуміло.

Бо Олівер не міг у це повірити. Не міг, і все. Джуліан — той, хто вчив його шахам. Хто приїхав до нього в лікарню, коли в чотирнадцять він зламав ногу, і три дні читав йому вголос «Трьох мушкетерів», змінюючи голоси. Хто сказав: «Ти сам вирішиш, коли розповісти».

Джуліан не міг заподіяти зла дідусеві. Дідусь був для нього всім. Олівер бачив, як Джуліан на нього дивився.

Може, Джуліан знайшов щось у погребі. Може, він шукав дідуся, знайшов щось страшне й не хоче нікого лякати. Може… Олівер вигадав двадцять пояснень. Жодне не пояснювало, чому Джуліан тоді повернувся до їдальні й усміхався.

А потім була ніч із термосом. Джуліан у коридорі о першій ночі, з ковдрою під пахвою. «Несу собі чай до бібліотеки». Олівер пішов тоді за ним — тихо, босоніж, як привид. Бачив, як Джуліан пройшов повз бібліотеку, не зупинившись. Повз кухню. До дверей погреба.

І Олівер знову нічого не сказав. Бо сказати означало, що це правда.

У двері постукали. Олівер здригнувся й зірвав навушники.

— Олі, — голос батька. — Відчини.

Він відчинив. Віктор стояв на порозі — неголений, у вчорашній сорочці, з обличчям, якого Олівер у нього ще не бачив: без усмішки, без маски. Просто втомлене обличчя сорокасемирічного чоловіка, у якого зник батько.

Віктор увійшов, зачинив двері й сів на край ліжка.

— Я обіцяв Корі мовчати, — сказав він. — Але я не можу. Не з тобою. — Він потер обличчя долонями. — Дідусь живий, Олі. Ми чули його вночі. Він унизу, під будинком. Є хід із вежі, до каплиці, під землею. Там двері. Замкнені. Хтось тримає його там. І той, хто тримає, — один із нас.

Олівер сів поруч із батьком. Він відчув, що в нього підкошуються коліна.

— Живий, — повторив він.

— Живий. Поки що. — Віктор подивився на сина. — Олі, я знаю, що ти щось бачив. Ти з першого вечора ходиш, як привид. Ти шарахаєшся від мене. Від усіх. Я не знаю, кого ти захищаєш. Може, мене? Ти думаєш, це я?

— Ні, — сказав Олівер. І зрозумів, що це правда: ні. Він ніколи не думав, що це батько. Він просто хотів, щоб це був хто завгодно — навіть батько, — тільки не той, про кого він знав.

— Тоді скажи мені. Будь ласка. Я розумію, що я поганий батько. Я розумію, що не маю права ні про що тебе просити. Але там, під будинком, мій тато. Твій дідусь. Йому вісімдесят, і він сидить у темряві за замкненими дверима третю добу.

Олівер довго мовчав. Він дивився на свої руки — худі, з обкусаними нігтями. Він думав про «Трьох мушкетерів», прочитаних різними голосами. Про шахи. Про Візантію й людей в Оксфорді.

А потім подумав про дідуся — сухого, суворого, з прозорими очима. Про те, як дідусь минулого Різдва, коли всі сварилися за столом, мовчки поклав йому на тарілку останній шматок пудингу з фініками — свій улюблений, — і не сказав ні слова. Олівер тоді не зрозумів, навіщо. Зрозумів тільки тепер.

— Я бачив Джуліана, — прошепотів він. І відчув, як усередині щось ламається — тихо, назавжди, як тонкий лід. — У вечір, коли дідусь зник. Він вийшов із погреба. Весь у глині. Він плакав, тату. Потім пішов назад, і вийшов уже з портвейном. І вчора вночі… він ніс туди ковдру.

Віктор не поворухнувся. Лише його рука знайшла руку сина й стиснула її — міцно, до болю.

— Де саме в погребі, Олі? Ти бачив, звідки він вийшов?

— Ні. Я був у комірчині. Але вчора вранці я спускався туди з місіс Дойл — допомагав їй нести картоплю. І я помітив… — Олівер ковтнув. — Стелаж із портвейном. Той, у кінці, біля стіни. Він трохи відсунутий від стіни. Сантиметрів на два. А на підлозі перед ним — подряпини. Півколом. Наче його відчиняють, як двері.

Віктор підвівся.

— Ходімо до Кори.

— Тату… — Олівер схопив його за рукав. — Тату, а що з ним буде? З Джуліаном?

Віктор зупинився. Подивився на сина — і в його очах Олівер уперше в житті побачив не батька, який смішить учителів, а когось іншого. Когось дорослого.

— Не знаю, синку, — чесно сказав він. — Але спочатку ми заберемо дідуся з темряви. А потім будемо думати, кого ще нам доведеться звідти витягати.