Пастка для брехунів

— Ми можемо просто піти в погріб, — сказав Віктор. — Зараз. Утрьох. Відсунути той клятий стелаж і…

— І впертися в ті самі дубові двері, — відповіла Кора. — Бо обидва ходи, я майже певна, сходяться в одному місці: у камері під вежею. Закладена арка — вона не закладена, Вікторе. Її тільки замаскували. А ключ від дверей до каплиці носить із собою одна людина.

Вони сиділи втрьох на кухні, біля плити, о сьомій ранку. Олівер тримав обіруч горнятко какао й не пив. Місіс Дойл, яку Кора попросила залишитися, стояла біля мийки, стиснувши губи в тонку лінію.

— Тоді відберемо ключ, — сказав Віктор.

— Силоміць? Він знає цей дім краще за нас усіх разом. Він знає ходи, про які ми навіть не здогадуємося. Якщо він відчує, що ми йдемо по нього, він спуститься туди першим. І тоді ми не знаємо, що він зробить. — Кора помовчала. — Людина, яка три дні носить старому чоловікові чай і ковдри, не хоче його вбивати. Але людина, яку загнали в кут, — це вже інша людина.

— Тоді що?

— Тоді ми зберемо всіх. Там, де він не зможе піти непомітно. І скажемо правду вголос. При всіх. Я хочу, щоб він сам віддав ключ, Вікторе. Сам. Бо тільки тоді дядько буде в безпеці.

— А якщо не віддасть?

Кора не відповіла.

Місіс Дойл, яка досі мовчала, раптом сказала від мийки:

— Міс Коро. Ви питали мене вчора про годинник.

Усі обернулися.

— Той, що над плитою. — Економка кивнула на круглий білий годинник у пластиковому корпусі, що тихо цокав на стіні. — Електричний. Від мережі. Щоразу, як вибиває пробки, він зупиняється, і мені доводиться переводити. Хазяїн сміється, каже, я єдина людина в Йоркширі, яка знає точний час після кожної грози. — Вона ковтнула. — Позавчора ввечері, коли в бібліотеці погасло світло, я пізніше прийшла сюди, на кухню. Годинник показував правильний час. Хвилина в хвилину. Він не зупинявся.

Кора повільно кивнула. Вона вже знала це — перевірила вчора. Але почути від іншої людини було не те саме.

— Отже, ніхто не опускав головного рубильника, — тихо сказав Віктор. — Світло вимкнули в самій бібліотеці. Вимикачем біля дверей.

— А біля дверей, — сказала Кора, — стояли двоє.

Місіс Дойл зблідла.

— Я не…

— Я знаю, місіс Дойл. Я знаю, що не ви.

О десятій вони зібралися в бібліотеці. Кора попросила всіх — через місіс Дойл, чемно, — і всі прийшли. Пембертон, із пов'язкою на голові, блідий, у кріслі біля каміна. Міріам поруч — у тому самому пледі, з телефоном, який тепер, коли вщух вітер, раз у раз ловив одну риску й тут-таки її губив. Бі — у своєму кріслі, прямо, мов сталевий прут, з обома руками на лисячій голові ціпка. Віктор біля вікна, Олівер на підвіконні — але тепер не в кутку, а поруч із батьком, так близько, що їхні плечі торкалися.

Джуліан прийшов останнім. Він приніс тацю з чашками, як завжди, — поставив на столик, роздав. Кора взяла свою чашку, і їхні пальці на мить торкнулися. Його пальці були холодні.

— Отже, — сказав він, сідаючи на ручку дивана, — ти нас зібрала, Коро. Як у старих детективах. Ти знайшла вбивцю?

Він усміхався. Але усмішка не доходила до очей.

— Ніхто нікого не вбивав, — сказала Кора. — Дядько Едмунд живий. Він під будинком, у склепі під каплицею, за дубовими дверима. Ми з Віктором чули його сьогодні вночі.

Кімната вибухнула. Міріам схопилася, плед упав на підлогу. Пембертон щось вигукнув. Бі не поворухнулася — лише заплющила очі. Джуліан теж не поворухнувся.

— Із кабінету у вежі є хід, — продовжувала Кора, перекрикуючи шум, і всі потроху замовкли. — Уздовж стіни, вниз, до камери під вежею, а звідти підземним коридором до каплиці. Ним користувалися. Часто. Останні дні — кожної ночі. На сходах стоять черевики садівника Гарріса, в яких хтось ходив тунелем, — з тією самою сірою глиною на підошвах, що на килимі в кабінеті. Там лежить порожній портфель містера Пембертона. І батарея, вирвана з радіо, — яке, до речі, першим пішов шукати ти, Джуліане. І приніс нам уже зламаним.

— Я приніс те, що знайшов, — рівно сказав Джуліан.

— Так. — Кора кивнула. — У вечір вечері ти вийшов з-за столу о пів на дев'яту. По портвейн. І повернувся о дев'ятій п'ятнадцять. Сорок п'ять хвилин на одну пляшку. Ти сказав, що в погребі не працює світло. Учора я спустилася туди й закрутила лампочку. Вона не перегоріла, Джуліане. Її просто викрутили на пів оберту.

— Там постійно щось…

— Позавчора, коли згасло світло в бібліотеці, ти сказав, що хтось опустив головний рубильник. А кухонний годинник місіс Дойл не зупинився ні на секунду. Рубильника ніхто не чіпав. Світло вимкнули тут, біля дверей. Де стояв ти.

Джуліан мовчав. Він дивився на неї — спокійно, уважно, з легким, майже професійним інтересом, як дивився на старий документ, що виявився підробкою.

— Відколи ти стала детективом, Коро? — спитав він тихо.

— Я не розгадую таємниць, — сказала вона, і голос у неї надломився. — Я просто втомилася від того, що мені брешуть. Особливо ти.

Тиша. У каміні тріснуло поліно.

— Це все непрямі докази, — сказав Джуліан. — Лампочки, годинники, хвилини. Будь-хто міг вийти з-за столу. Віктор теж виходив. Міріам виходила. Будь-хто міг…

— Олі, — сказала Кора, не відводячи очей від Джуліана.

Олівер здригнувся. Віктор поклав руку синові на плече.

Хлопець підвівся з підвіконня. Він був блідий, як папір, і тремтів, але дивився прямо на Джуліана — уперше за чотири дні.

— Я бачив тебе, — сказав він. — У той вечір. Ти вийшов із погреба. У шкарпетках. У глині. Ти… ти плакав, Джуліане. А потім повернувся вниз і вийшов із портвейном. І вчора вночі ти ніс туди ковдру. Я йшов за тобою.

Джуліан подивився на Олівера — і вперше за весь ранок його обличчя змінилося. Не зблідло, не спалахнуло. Воно наче зламалося зсередини, тихо, як ламається лід на річці навесні, коли ще тримає вгорі, а знизу вже вода.

— Олі, — сказав він. — Ох, Олі.

— Вибач, — прошепотів Олівер, і по його щоках покотилися сльози. — Вибач. Але там дідусь.

Джуліан заплющив очі. Коли розплющив, у них не було ні злості, ні страху. Лише втома — така глибока, що Корі стало моторошно.

— Ти не розумієш, — сказав він. І звертався тепер не до Олівера, не до Кори — до всіх. До кімнати. До будинку. — Ніхто з вас не розуміє. Ви не знаєте, що він зробив. Що він приховував двадцять дев'ять років. Ви думаєте, що це я брехав? — Він коротко, страшно засміявся. — Ви всі живете в брехні, яку він для вас збудував. Цей дім — брехня. Ця родина — брехня.

— Джуліане, — сказала Бі.

Це було єдине слово. Але сказане так, що всі в кімнаті мимоволі обернулися до неї. Стара жінка дивилася на Джуліана, і на її обличчі було те, чого Кора ніколи раніше там не бачила. Благання.

Джуліан подивився на неї. Секунду. Дві. Щось майнуло в його очах — запитання, на яке він боявся почути відповідь.

— Дай мені ключ, — тихо сказала Кора. — Будь ласка. Просто дай ключ. Йому вісімдесят. Він хворий. Хоч би що він тобі зробив — дай ключ.

Джуліан повільно підвівся з ручки дивана. Поправив окуляри. Засунув руку в кишеню піджака — і на мить Кора подумала, що зараз він дістане ключ і простягне їй, і все скінчиться.

Але він дістав не ключ. Він дістав запальничку — стару, латунну, Едмундову, з вигравіюваним гербом із терну. І, не зводячи очей із Кори, клацнув нею над важкою парчевою портьєрою, що звисала біля дверей.

Тканина спалахнула одразу, з сухим тріском, наче чекала цього двісті років.

Міріам закричала. Віктор кинувся до вікна, зриваючи з карниза другу портьєру, щоб збити полум'я. Місіс Дойл вибігла по воду. Пембертон, хитаючись, намагався підвестися. Кімната наповнилася димом, криком, жовтим скаженим світлом.

А коли за хвилину Віктор, обпаливши руки, збив останні язики вогню, і дим почав повільно підніматися до стелі, — Джуліана в бібліотеці вже не було.

Лише з коридору, з того боку, де була кухня, долинув важкий звук дверей, що зачинилися. І скрегіт засуву.

Двері погреба.

Кора стояла посеред задимленої бібліотеки, в неї сльозилися очі від диму, і вона розуміла, що зробила саме те, чого боялася найбільше. Вона загнала його в кут.

Я спускаюся востаннє. Сходи під ногами знайомі, як власне серцебиття. Я чую, як нагорі хтось гатить у двері погреба. Нехай гатять. Двері витримають довше, ніж мені потрібно. Я хотів лише одного — щоб він подивився на мене так, як дивився на них. Як на свого. Він не подивився. А тепер уже й не подивиться. Ключ у мене в кишені, холодний і важкий. Я знаю, що маю зробити.