Беатріс

Беатріс Торнвік не спала вже третю ніч поспіль, але це її не турбувало. Старі люди взагалі мало сплять. Сон — це розкіш для тих, у кого попереду ще багато днів і хто може собі дозволити витрачати ночі на забуття.

Вона сиділа у своїй кімнаті, у кріслі біля вікна, загорнувшись у мамину шаль із кашміру, побиту міллю по краях, і дивилася на сніг. Той самий сніг, що й шістдесят п'ять років тому. Той самий будинок. Та сама вежа, чорна на тлі сірого неба. Змінилася лише вона сама — і то не так сильно, як їй хотілося б.

Унизу, в синій кімнаті, спав Артур Пембертон із забинтованою головою. Місіс Дойл промила рану, Кора наклала пов'язку — у дівчинки виявилися тверді, спокійні руки, — і старий дурень, лежачи на подушках, усе торкався пальцем кишені свого піджака, що висів на спинці стільця поруч. Беатріс бачила цей жест. Вона нічого не сказала.

Вона взагалі давно навчилася нічого не казати.

Їй було сімнадцять, і його звали Томас.

Він працював у стайні — кучерявий, засмаглий, з великими руками й сміхом, від якого Беатріс ставала легкою, як пух. Він знав імена всіх коней і всіх птахів на пустищах. Він учив її свистіти в травинку й ловити форель руками. І він знав про стару вежу те, чого не знав ніхто з Торнвіків, — бо його дід, теж конюх, розповів йому історію, яку в родині вважали казкою.

Прапрадід Беатріс, Александр Торнвік, привіз у маєток молоду дружину-італійку, яка не хотіла за нього виходити. Він тримав її у вежі, щоб вона не втекла. А вона — розумна, терпляча, відчайдушна — два роки підкуповувала мулярів, що ремонтували вежу після пожежі, і ті зробили для неї хід у товщі стіни. Вузькі сходи вниз, до старих льохів, а звідти — підземний коридор до каплиці, де служив священник, який погодився допомогти їй утекти. Утекти вона так і не встигла — померла від гарячки на третю зиму. Але хід лишився. А мулярі, які його будували, мовчали до смерті, бо мовчати їм добре заплатили.

Томас показав його Беатріс у травні. Натиснути на третю складку знизу в четвертому ряду, праворуч від каміна, і водночас підняти панель угору, як віконну раму. Панель відходила з тихим скрипом, і за нею відкривалася чорна щілина, звідки пахло холодним каменем і вічністю.

Усе те літо вони зустрічалися в каплиці. Беатріс спускалася з вежі, якою тоді ще ніхто не користувався, бо батько тримав кабінет унизу, — і йшла під землею зі свічкою в руці, рахуючи кроки. Сто сорок сім. Вона досі пам'ятала. Сто сорок сім кроків до щастя.

А у вересні вона зрозуміла, що вагітна.

Батько не кричав. Батько взагалі ніколи не кричав — Едмунд успадкував це від нього, як і прозорі сірі очі. Він просто подивився на неї так, наче вона була зіпсованою річчю, яку доведеться списати, і сказав: «Томас поїде сьогодні. Ти поїдеш завтра. У Вітбі є пристойний дім для дівчат у твоєму становищі. Там подбають про все. Коли повернешся, ми більше ніколи про це не говоритимемо».

Томаса вона більше не бачила. Згодом дізналася, що він поїхав до Канади. Можливо, живий досі. Можливо, ні. Вона ніколи не шукала.

Дівчинка народилася в березні, вночі, у маленькій білій кімнаті з залізним ліжком і розп'яттям над дверима. Черниця, що приймала пологи, дала потримати її три дні. Три дні Беатріс не спала, дивлячись на крихітне червоне личко, на кулачки, на вологі темні кучері — кучері Томаса. На третій день увечері вона написала їй листа. Єдиного в житті листа, в якому не збрехала жодним словом.

Вона назвала дочку Гелен. Ніхто, крім неї, не знав цього імені. Вранці дитину забрали. Лист Беатріс віддала черниці з проханням передати прийомним батькам, коли дівчинка підросте.

Черниця пообіцяла. А через тиждень, коли Беатріс повернулася додому, мати зустріла її на порозі, обійняла — міцно, як ніколи раніше, — і не сказала ні слова. Лише потім, через багато років, Беатріс зрозуміла, що черниця передала лист не прийомним батькам. Вона передала його матері. І мати не спалила його — ні, мати була надто сентиментальна, щоб палити, і надто боягузлива, щоб віддати. Вона просто акуратно, по лінійці, відірвала підпис і поховала лист у паперах. Там, де нікому й на думку не спаде шукати.

Нікому — крім хлопця, який шість тижнів сидить в архіві й перебирає кожен аркуш.

Едмундові тоді було п'ятнадцять. Він знайшов сестру в оранжереї наступного дня після повернення — вона сиділа серед горщиків з геранню і не могла плакати, бо сліз уже не лишилося. Він сів поруч, незграбний, вузькоплечий підліток, і довго мовчав. А потім сказав: «Я знайду її, Бі. Коли виросту. Обіцяю».

Беатріс не повірила. Хто вірить п'ятнадцятирічним?

Він дотримав слова. Через двадцять сім років. Він найняв приватного детектива, знайшов Гелен Восс у Скарборо й узяв на роботу — просто, без пояснень, особистою помічницею, щоб бути поруч, щоб наглядати, щоб допомагати непомітно. І прийшов до сестри з фотографією.

«Вона має твої руки, Бі. І його волосся. Хочеш її побачити?»

Беатріс не захотіла. Вона сказала «ні», і потім казала «ні» дев'ять років поспіль — щоразу, коли Едмунд обережно питав знову. Бо боялася. Бо не знала, що скаже жінці, яку віддала. Бо сорому, як і снігу на цих пустищах, за шістдесят років так і не поменшало. Вона взяла з брата слово нікому нічого не казати — ні родині, ні Гелен. Ні будь-кому. Ніколи.

А потім Гелен загинула на мокрій дорозі під Гаррогейтом, і Едмунд привіз додому дев'ятирічного хлопчика з фотографією матері в рамці з мушель. Хлопчика з кучерями Томаса. І Беатріс зрозуміла, що запізнилася назавжди.

Вона стежила, як він росте. Двадцять дев'ять років вона стежила — через стіл, через кімнату, через роки. Вона ніколи не дозволяла собі бути до нього ближчою, ніж до решти. Холодна стара тітка з гострим язиком. Такою вона мала бути. Такою він мав її знати. Бо варто їй лише раз торкнутися його руки так, як хотілося, — і все, що вона тримала в собі, прорвало б, як греблю.

А Едмунд мовчав. Двадцять дев'ять років мовчав, бо вона його попросила. Бо Едмунд — упертий, жорстокий, несправедливий, нестерпний Едмунд — ніколи в житті не порушив обіцянки, даної сестрі.

Беатріс підвелася з крісла. Коліна, всупереч тому, що вона розповідала всім, не боліли. Вона сорок років вдавала немічну стару, бо немічних старих ніхто не питає, де вони були і що бачили.

А вона бачила. Вона бачила Джуліанове обличчя сьогодні в бібліотеці, коли Артур говорив про виключеного спадкоємця. Спокійне, уважне обличчя. І пальці, що стискали рукав светра. Так стискав пальці Томас, коли її батько виходив на ґанок. Так стискала пальці вона сама, сімнадцятирічна, у кабінеті батька, слухаючи вирок.

Вона знала. Вона знала ще з першого вечора, коли дівчинка Кора спустилася з вежі, а в тіні біля сходів стояв хтось і відступив у темряву. Беатріс сиділа тоді у вітальні біля прочинених дверей і бачила, хто саме відступив.

Вона знала — і мовчала. Бо це був її онук. Єдине, що лишилося від Томаса й від маленької червоної дівчинки з вологими кучерями. І якщо вона скаже — його заберуть. Як забрали ту дівчинку. Як забрали все.

Але там, унизу, під каменем, був її брат. Вісімдесятирічний, із хворим серцем. Той, хто єдиний у світі дотримав даного їй слова.

Беатріс стояла посеред кімнати, дві долоні на срібній лисячій голові ціпка, і розуміла, що обирати доведеться між двома людьми, яких вона любить. І що хоч би що вона обрала — одного з них вона зрадить.

Шістдесят п'ять років тому вона обрала мовчання. І втратила все.

Вона вийшла в коридор. Будинок спав — або вдавав, що спить. Кімната Кори була в кінці галереї, біля великого вікна. Беатріс постукала — удруге в житті, мабуть, вона постукала в чиїсь двері, — і коли Кора, скуйовджена, в светрі поверх піжами, відчинила, стара жінка ввійшла і зачинила двері за собою.

— Сядь, дитино. І слухай. Я скажу це один раз. Утретє не повторю навіть на смертному одрі.

Кора сіла на ліжко.

— Третя складка знизу, — сказала Беатріс. — Четвертий ряд від каміна, праворуч. Натиснути великим пальцем і водночас підняти всю панель угору, як шибку. Не штовхати. Підняти. Там сходи. Вузькі, круті, сімдесят чотири сходинки вниз. Потім коридор. Сто сорок сім кроків — до каплиці.

Кора дивилася на неї, не дихаючи.

— Звідки ви…

— Не питай. — Голос Беатріс здригнувся — уперше за весь цей час. — Не питай мене, звідки я знаю. І не питай, хто там ходить. Я не скажу. Я не можу. Просто… знайди мого брата. І, Коро…

Вона взялася за ручку дверей. Постояла, не обертаючись.

— Не ходи туди сама.