Другий заповіт

Містер Пембертон жив у синій гостьовій кімнаті, і за два дні встиг перетворити її на філію своєї контори в Йорку. На туалетному столику, де колись стояли пудрениці Кориної бабусі, лежали акуратними стосами папери, скріплені латунними затискачами. На спинці крісла висів запасний жилет. Навіть подушки на ліжку були складені під прямим кутом.

Портфель стояв біля його ніг. Кора ще жодного разу не бачила, щоб старий від нього відходив далі, ніж на крок.

— Я вже сказав вашому кузенові, міс Ешворт, — мовив Пембертон, коли Кора сіла навпроти, — і скажу вам. Поки мій клієнт вважається живим…

— Він живий, — перебила Кора.

Адвокат завмер з окулярами в руці.

— Ви… маєте підстави це стверджувати?

— Маю підстави думати, що він у будинку. Або під ним. І що хтось тримає його там. — Вона поклала на стіл свій блокнот, розгорнутий на сторінці з лінією, що йшла під землею. — Я не можу цього довести. Поки що. Але якщо я права, містере Пембертоне, то кожна година, яку ми втрачаємо, — це година, яку він проводить у холоді, без ліків, без… Йому вісімдесят. У нього серце.

Пембертон подивився на блокнот. Потім на неї. Його рожеве обличчя раптом постаріло на десять років.

— Ви не розумієте, про що просите. Адвокатська таємниця…

— Вона розуміє, Артуре, — пролунав від дверей сухий голос. — А от ти, схоже, ні.

Бі увійшла без стуку — вона ніколи в житті не стукала — і опустилася на край ліжка, склавши обидві руки на срібній лисячій голові ціпка.

— Ми з тобою знайомі шістдесят років, — сказала вона. — Ти був на моєму першому балу. Ти наступив мені на ногу тричі і двічі перепросив. Не змушуй мене розповідати цій дитині, що було потім, у зимовому саду.

Пембертон почервонів так густо, що аж вуха стали малиновими.

— Беатріс…

— Мій брат зник. Твій клієнт, твій друг. А ти сидиш на своєму портфелі, як курка на яйцях. Кажи.

Довга тиша. За вікном ревів вітер. Потім старий адвокат зітхнув — так, наче видихав щось, що тримав у собі тижнями.

— Двадцять шостого листопада, — сказав він, — Едмунд підписав новий заповіт. Я привозив його сюди, у Торнвік, і сам засвідчував. Він змінив… майже все. Розподіл часток у фірмі, умови опіки, долю маєтку. Я не маю права розповідати подробиці до офіційного оголошення. Але одну річ скажу, бо, мабуть, саме вона має значення. — Він зняв окуляри й почав протирати їх краєм краватки, хоча вони й так були чисті. — Один зі спадкоємців, які фігурували в попередньому заповіті, виключений із нового повністю. Без жодного пенні.

— Хто? — тихо спитала Кора.

— Цього я не скажу.

— Артуре…

— Ні, Беатріс. — Уперше за весь час у голосі Пембертона з'явилася сталь. — Не скажу. І справа не лише в таємниці. До заповіту Едмунд додав запечатаного листа. Він пояснює в ньому причини свого рішення. І дав мені чітку, письмову інструкцію: якщо з ним щось станеться до офіційного оголошення — смерть, хвороба, зникнення, будь-що, — я маю відкрити цей лист лише в присутності поліції. Не родини. Поліції.

Кора відчула, як холоне шкіра на руках.

— Він знав, — сказала вона. — Він знав, що з ним може щось статися.

— Він підозрював, — поправив Пембертон. — Минулого тижня він дзвонив мені. Казав, що хтось читає його папери. Що документи в кабінеті лежать не в тому порядку, в якому він їх залишав. Що з теки зникла сторінка, а потім повернулася — інша, схожа, але інша. Я радив йому викликати поліцію тоді ж. Він відмовився. Сказав… — Старий затнувся.

— Що сказав?

— Сказав: «Я хочу дати цій людині шанс прийти до мене самій. Я зберу їх усіх, подивлюся в очі і дам шанс. Якщо ні — тоді вже поліція». — Пембертон гірко всміхнувся. — Шанс. Вісімдесятирічний дурень вирішив зіграти в шляхетність.

— У кабінеті на столі лежала шкіряна тека, — сказала Кора. — Він поклав на неї руку, коли я була в нього перед вечерею. А після того як ми виламали двері, тека була порожня.

Пембертон кивнув так, наче чекав цього.

— Там була його копія. Нового заповіту. І, мабуть, ще деякі документи, про які я не знаю. — Він подивився на Кору уважно, по-адвокатськи. — Ви розумієте, що це означає, міс Ешворт?

Вона розуміла.

Той, хто забрав Едмунда, забрав і теку. Той, хто забрав теку, прочитав заповіт. І знав тепер, хто виключений. Знав — якщо не знав ще раніше. Якщо не саме через це все й почалося.

— Той, кого виключено, — повільно сказала Кора, — мав найбільше причин не допустити, щоб заповіт прочитали.

— Або той, — тихо мовила Бі, — хто боїться, що в листі до поліції написано щось гірше за заповіт.

Вони обидві подивилися на Пембертона. Той нічого не сказав. Лише притиснув лікоть до боку — до внутрішньої кишені піджака, — жестом, якого, здається, сам не помітив.

Кора помітила.

Увечері, всупереч Кориним проханням, Бі наполягла, щоб Пембертон повторив усе перед родиною.

— Вони мають знати, — сказала вона тоном, що не допускав заперечень. — Нехай той, хто це зробив, знає, що ми знаємо. Люди, які бояться, роблять помилки.

— Люди, які бояться, роблять дурниці, тітко Бі. Небезпечні дурниці.

— Тим краще. Дурниці помітніші за помилки.

Тож о дев'ятій вечора вони знову зібралися в бібліотеці — всі вісім, разом із місіс Дойл, що стала біля дверей зі складеними на фартусі руками. Міріам, бліда після вчорашнього, закутана в плед, сиділа біля каміна. Віктор — поруч, незвично тверезий. Олівер — у кутку, на підвіконні, підібгавши коліна до підборіддя, якомога далі від усіх. Джуліан стояв біля книжкових полиць, схрестивши руки на грудях.

Пембертон говорив сухо, коротко, як на судовому засіданні. Новий заповіт. Двадцять шосте листопада. Один спадкоємець виключений повністю. Запечатаний лист, що буде відкрито лише в присутності поліції.

Кора не слухала його. Вона дивилася на обличчя.

Міріам заплющила очі, і губи її беззвучно ворухнулися — «він знав», чи щось схоже. Віктор зблід, потім почервонів, потім стиснув кулаки й засміявся — коротко, зло: «Ну, звісно. Угадайте, кого з нас викреслили». Олівер утупився в підлогу й тремтів — дрібно, як від холоду. Бі дивилася на вогонь. Місіс Дойл перехрестилася.

А Джуліан не поворухнувся взагалі. Він стояв біля полиць зі схрещеними руками, і його обличчя було спокійним, зосередженим, уважним, як у людини, що слухає лекцію на цікаву тему. Лише пальці правої руки, що лежали на лівому передпліччі, повільно стискалися — Кора бачила, як під ними збирається в складки тканина светра.

— Хто? — хрипко спитав Віктор. — Хто виключений, Пембертоне?

— Я вже сказав, що не можу…

І тоді згасло світло.

Не блимнуло, не мигнуло — згасло одразу й повністю: люстра, торшери, настільні лампи. Настала така темрява, якої Кора не знала навіть у дитинстві, — густа, оксамитова, абсолютна; лише в каміні жевріли жарини, кидаючи на підлогу тьмяні червоні плями, які нічого не освітлювали, а тільки робили темряву ще чорнішою.

Хтось скрикнув — здається, Міріам. Щось упало — скляне, розбилося. Заскрипіли крісла. Хтось наступив Корі на ногу, хтось штовхнув її в плече, пролунали кроки — багато кроків, у різні боки.

— Усі стійте на місці! — це Віктор.

— Запобіжники! Щиток у коридорі біля погреба! — це місіс Дойл.

А потім — глухий, важкий звук. Звук тіла, яке падає на підлогу. І стогін.

— Я до щитка! — голос Джуліана, вже від дверей, і його кроки, що віддаляються коридором. — Я знаю, де…

Кора кинулася туди, звідки він долинув, навпомацки, збиваючи ногами щось м'яке — плед? подушку? — і впала на коліна поруч із кимось, хто лежав на килимі. Її пальці наткнулися на тканину, на ґудзики жилета, на щось тепле й липке на скроні.

— Містере Пембертон!

Він застогнав. Живий.

Минула хвилина. Може, дві. Потім світло спалахнуло так само раптово, як згасло, і всі в бібліотеці заклякли, мружачись, як спіймані на гарячому.

Пембертон лежав на підлозі біля свого крісла, і з розсіченої скроні по щоці стікав червоний струмок. Біля його голови валялася важка бронзова статуетка — сова, що все життя стояла на кутку письмового столу. А біля ніг, там, де весь вечір стояв його невідлучний шкіряний портфель, було порожньо.

Кора обвела очима кімнату. Міріам біля каміна — на ногах, з рукою біля рота. Віктор — посеред кімнати, з уламками розбитого бокалу під черевиками. Олівер — досі на підвіконні, закривши голову руками. Бі — у своєму кріслі, нерухома, з обличчям, як у кам'яної статуї. Місіс Дойл — біля дверей, притиснувшись до одвірка.

Джуліана не було. Джуліан пішов до щитка — і, мабуть, устиг, бо світло ж повернулося.

— Портфель, — прохрипів Пембертон, намагаючись підвестися. — Вони забрали портфель…

— Лежіть, — Кора притисла до його скроні хусточку. — Не рухайтеся.

Старий схопив її за зап'ястя. Його пальці були слабкі й тремтячі, але в очах, водянистих, наляканих, було щось іще. Щось схоже на тріумф.

— Міс Ешворт, — прошепотів він так тихо, що почула лише вона, — лист… лист не в портфелі.

І ледь помітно, одним пальцем, торкнувся внутрішньої кишені свого піджака.

У дверях з'явився Джуліан — захеканий, з ліхтариком у руці, з пилом на колінах.

— Хтось вимкнув головний рубильник, — сказав він. — Просто опустив важіль. Що… Боже. Що тут сталося?