Джуліан

Джуліан Восс любив папір.

Не книжки — книжки любили всі. Папір. Його вагу, його шерехатість під подушечками пальців, його запах — ванільний у старих аркушах, де розкладається лігнін, і кислий, металевий там, де чорнило століттями вгризалося в волокна. Він умів на дотик відрізнити ганчірковий папір вісімнадцятого століття від деревного дев'ятнадцятого. Умів за відтінком визначити, чим писали: сажею, сепією, залізо-галовим чорнилом, яке спершу лягає блідо-сірим, а потім, днями й роками, темніє, стає майже чорним, а ще через століття рудіє по краях і роз'їдає аркуш, як повільна отрута.

Цього навчив його Едмунд.

Джуліанові було дев'ять, коли він уперше переступив поріг Торнвіка — у завеликій куртці, з пластиковим пакетом, у якому лежали дві футболки, шкільний пенал і фотографія матері в рамці з пресованих мушель. Він не плакав. Він не плакав ні в лікарні, ні на похороні, ні в машині, яка три години везла його з Гаррогейта крізь пустища. Він просто мовчав — так уперто, що сестри в лікарні почали боятися, чи не пошкодилося в нього щось у голові.

Едмунд не питав його ні про що. Він привів хлопчика в бібліотеку, посадив за великий стіл, поклав перед ним аркуш пожовклого паперу під склом і сказав: «Це лист, написаний двісті тридцять років тому. Чоловік, який його писав, просить свого брата не продавати коня. Коня звали Ґрім. Як ти думаєш, брат його послухав?»

Джуліан тоді вперше за три тижні заговорив.

«Не знаю».

«Я теж. Давай шукати».

Вони шукали разом. Два тижні. Знайшли: брат не послухав, кінь пішов на ярмарок у Йорку, і чоловік, який писав лист, не розмовляв із братом до самої смерті. Джуліан пам'ятав, як Едмунд, прочитавши останній документ, довго мовчав, а потім сказав, не дивлячись на нього: «Родини — дивні речі, хлопче. Ми здатні пробачити одне одному вбивство, але не коня».

Тепер, двадцять дев'ять років по тому, Джуліан сидів у тій самій бібліотеці, за тим самим столом, і тримав у руках той самий лист про коня Ґріма. Він розповів про нього Корі в перший вечір — посміхаючись, як про кумедну знахідку. Наче знайшов його нещодавно. Наче не знав його напам'ять.

Він багато чого не сказав Корі.

Він не сказав, що останні шість тижнів спав по чотири години на добу. Що в його кімнаті у східному крилі, під підкладкою старої валізи, лежить аркуш, складений учетверо, такий зношений на згинах, що він боявся його розгортати. Що цей аркуш він знайшов у жовтні, у скрині з матеріалами шістдесятих років, між квитанціями за ремонт даху й запрошенням на полювання, — і що з того дня світ, у якому він прожив двадцять дев'ять років, тріснув, як стара лакова плівка, і під нею проступило щось зовсім інше.

Лист був короткий. Написаний молодою рукою — округлою, похиленою, з чорнильними плямами там, де перо тремтіло. Підпис відірваний. Хтось відірвав його дуже акуратно, по лінійці.

«Моя маленька дівчинко. Тобі три дні, і завтра тебе заберуть. Я не зможу тебе захистити — мені сімнадцять, і батько сказав, що коли я спробую, він відправить мене туди, звідки не повертаються. Я не знаю, як тебе назвуть. Я назвала тебе Гелен, хоча ніхто цього не почує. Мій молодший брат обіцяв мені, що коли виросте, то знайде тебе. Він упертий. Він дотримає слова. Пробач мені. Пробач цьому дому».

Гелен. Його матір звали Гелен.

Гелен Восс, яку виростили прийомні батьки в Скарборо і яка у двадцять сім років, за дивним збігом, отримала роботу секретарки в «Торнвік і Ко» — без рекомендацій, без досвіду, одразу на місце особистої помічниці голови правління. Гелен, яка дев'ять років працювала поруч з Едмундом Торнвіком і ніколи — Джуліан тепер був у цьому певен — не знала, чому саме її взяли.

А Едмунд знав.

Знав, коли забирав дев'ятирічного хлопчика з лікарні. Знав, коли сідав поруч із ним над листом про коня Ґріма. Знав, коли платив за його школу, його університет, його окуляри, його перший костюм. Знав щоразу, коли представляв його гостям: «А це Джуліан, мій вихованець». Вихованець. Прийомиш. Хлопчик, якого пожаліли.

Двадцять дев'ять років Джуліан був у цьому домі гостем, якого терплять із милості. Двадцять дев'ять років дивився, як Віктор пропиває те, що йому ніколи не належало, а Міріам воює за те, що їй і так дістанеться. Двадцять дев'ять років вдячності. Вдячності за те, що мало бути його по праву крові.

Він не міг цього пробачити. Він намагався. Він справді намагався — весь жовтень, увесь листопад. Але як пробачити людині, яку любиш найбільше у світі, те, що вона двадцять дев'ять років дивилася тобі в очі й брехала?

«Ми здатні пробачити одне одному вбивство, але не коня».

Джуліан обережно поклав лист про Ґріма назад у теку й закрив її.

На столі перед ним лежали й інші папери. Акуратними стосами, за роками, за родинними гілками. Його робота за шість тижнів — справжня робота, чесна, кропітка: опис, каталог, реставрація. Поруч, у скляній баночці з притертою пробкою, стояло чорнило. Залізо-галове, темно-сіре, звареним ним самим за рецептом тисяча сімсот дев'яностого року, знайденим у тому ж архіві, — для підклеювання старих документів, для відновлення вицвілих рядків, для роботи. Для роботи, звісно.

Він подивився на свої пальці. На подушечках — буро-коричневі плями, що не змивалися жодним милом. Кора помітила їх у перший же вечір. Він бачив, як її погляд на мить затримався на його руках. Вона завжди все помічала.

Він любив її. Це теж була правда, і від цієї правди ставало тільки гірше.

Увечері, після того як Міріам повернули з каплиці напівзамерзлою й поклали біля каміна з грілкою, Джуліан знайшов Кору на кухні. Вона сиділа сама над своїм шкіряним блокнотиком і обгризала олівець — стара дитяча звичка, від якої, виявляється, так і не позбулася.

— Як вона? — спитав він.

— Спить. Місіс Дойл дала їй щось заспокійливе. — Кора підвела на нього очі. — Джуліане, вона казала, що вчора чула звук. З-під підлоги.

— Я чув, — кивнув він. — Котел. Він так гуде щозими. Я вже двічі казав Едмундові, що його треба міняти.

Він сів навпроти неї. Налив собі холодного чаю із заварника.

— Коро… Я не хотів цього казати. Я довго думав, чи маю право. — Він покрутив горнятко в руках. — Ти знаєш, що Віктор жив тут минулої весни? Три місяці. Коли його вигнала Шарлотта.

— Знаю.

— Він часто заходив до архіву. Казав, що від нудьги. Я не звертав уваги. — Джуліан помовчав. — А в школі він підробляв Едмундів підпис на табелях. Так добре, що навіть директор не помітив. Едмунд сам мені розповідав, ще коли я був малим. Сміявся. Казав: «Мій син — єдиний Торнвік, який має справжній художній талант, і він витрачає його на брехню».

Кора дивилася на нього довго.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо ти шукаєш правду. — Він сумно всміхнувся. — А я не хочу, щоб ти шукала її не там.

Вона нічого не відповіла. Тільки записала щось у блокнот — він не бачив що — і закрила його.

О першій ночі Джуліан ішов коридором другого поверху до чорних сходів, що вели на кухню, а звідти — до погреба. У руках у нього був термос і згорток вовняної ковдри. Будинок спав. Навіть вітер за вікнами, здавалося, втомився й завивав тепер лише зрідка, неохоче.

На повороті біля бібліотеки з темряви виступила постать.

Олівер. У піжамних штанах і худі, босий, з телефоном у руці, екран якого кидав на його обличчя синювате, мертвотне світло.

Вони зупинилися за два кроки один від одного.

Хлопець дивився на термос. Потім на ковдру. Потім — повільно, наче через силу — Джуліанові в обличчя. І Джуліан побачив у його очах те, що бачив учора ввечері, коли Олівер вибіг з-за столу, — страх. Але не страх перед незрозумілим. Страх перед тим, що зрозуміло занадто добре.

— Не спиться? — м'яко спитав Джуліан. — Мені теж. Несу собі чай до бібліотеки. Там тепліше, камін ще жевріє.

Олівер нічого не відповів.

— Олі. — Джуліан ступив на крок ближче, і хлопець відсахнувся, вдарившись плечем об стіну. — Олі, що з тобою?

— Нічого, — прошепотів Олівер. — Нічого. Я нічого не бачив.

Він прослизнув повз нього, притиснувшись до стіни так, щоб ненароком не зачепити, — і зник у темряві коридору. Його босі ноги нечутно ступали по старому паркету.

Джуліан довго стояв у темряві, притискаючи до грудей термос, у якому остигав чай.

«Я нічого не бачив». Олівер, якого він учив шахам. Олівер, якому він у тринадцять пояснював, що таке Вестфальський мир, і в сімнадцять — як пережити перше розбите серце. Олівер, що завжди, в кожній родинній сварці, сідав поруч із Джуліаном, а не з рідним батьком.

Олівер, який ніколи в житті не вмів брехати.

Джуліан заплющив очі. Потім розплющив — і пішов далі, до чорних сходів, туди, де, як він щойно сказав, ще жевріє камін.

За ним по стіні довго тягнулася його тінь — видовжена, чужа, як тінь незнайомця.