Кухонний стіл, друга година ночі

Потім настала тиша, якої вони боялися.

Поки був Віктор, було про що говорити. Список на шість пунктів, виписки, дзвінки, свідчення, новий замок, містер Прайор. Усе це стояло між ними, як стіл, за яким можна сидіти вдвох і не дивитися одна одній в очі. А тепер стіл прибрали. Віктор скінчився. Лишилося те, що було до Віктора.

Три дні після контори Далгліша вони були дуже чемні одна з одною. Навіть надто. Беа казала «дякую», коли Колетт передавала їй сіль. Колетт казала «пробач», коли зачіпала Беа ліктем біля раковини. Г'ю дивився на них зі свого крісла, і обличчя в нього, ліва його половина, було таке, як у людини, яка чекає, що ось-ось лусне струна.

Четвертої ночі Беа не спала. О пів на другу вона спустилася на кухню, не вмикаючи верхнього світла, запалила маленьку лампу над плитою й поставила чайник. Вона сиділа за столом, тримаючи чашку обома руками, і дивилася в темне вікно.

Третя сходинка згори рипнула. Беа не обернулася. Вона знала цей рип, знала вагу, яка його викликала, знала, як ставить ногу на сходинку її молодша сестра: трохи боком, із носка, як у дитинстві, коли крадькома йшли по печиво.

Колетт увійшла на кухню у светрі поверх нічної сорочки, з товстим синім словником у руках. Вона сіла навпроти. Поклала словник на стіл. Розгорнула. Вийняла з нього конверт. На конверті було написано: «Колетт». Вона поклала конверт на середину столу, між ними, і прибрала руки.

Беа подивилася на конверт. Упізнала почерк одразу. Руки в неї, що тримали чашку, не здригнулися, але чай у чашці пішов дрібними брижами.

— Прочитай, — сказала Колетт.

Беа поставила чашку, вийняла аркуш і прочитала. Вона читала повільно. Потім прочитала ще раз. На фразі «Ти в мене смілива. Беа в мене сильна» з її обличчям щось сталося, і Колетт відвела очі. На обриві, на «Я попросила Беа…», Беа зупинилася й довго дивилася на порожнє місце під рядком.

— Про що вона тебе попросила? — сказала Колетт. — Я одинадцять років не знаю. Я не знаю, це ти не дзвонила чи вона. Скажи мені. Будь ласка. Просто скажи.

І Беа сказала.

Була середина жовтня. Ніч. Батько спав нагорі. Мама покликала її, і Беа спустилася, думала, що треба дати ліки. Мама взяла її за руку й сказала: «Не клич Колетт, поки зовсім не прийде час. У неї скоро співбесіда, та сама. Якщо вона приїде зараз, вона не поїде назад, я її знаю, вона все кине й залишиться тут зі мною, і потім усе життя перекладатиме інструкції до пральних машин. Не клич її, поки не лишиться зовсім мало. Пообіцяй». Беа пообіцяла. А що ще вона могла зробити.

— Лікарі казали — тиждень, може, два, — сказала Беа. — Того четверга. Я подзвонила тобі й сказала «приїжджай», я справді сказала, першим словом. А потім ти сказала про співбесіду, про п'ятницю. І я згадала, що пообіцяла. І я подумала, у нас є тиждень. Я подумала: вона сходить у п'ятницю, прилетить у суботу, і мама буде рада, що вона сходила. Я сказала «як вважаєш за потрібне». Я сказала «мама хотіла б, щоб ти пішла». Це була правда. Вона б хотіла.

Беа замовкла. Кухня була дуже тиха. Десь далеко, на набережній, проїхала самотня машина.

— У п'ятницю ввечері я двічі набирала твій номер, — сказала Беа. — І двічі скинула. Мама спитала мене: «Ти не дзвонила?» Я сказала, що ні. Вона кивнула. Я одинадцять років не знаю, що то був за кивок. Може, вона хотіла, щоб я подзвонила. Може, раділа, що не подзвонила. Я дотримала слова. Я одинадцять років не знаю, чи правильно.

Колетт сиділа не рухаючись.

— Я не пішла на співбесіду, — сказала вона.

Беа підвела очі.

— У п'ятницю вранці. Я наділа піджак, доїхала до видавництва, постояла біля дверей. І не ввійшла. Я не змогла. Я поїхала в аеропорт. Рейсів не було, усе було зайнято, я просиділа там цілий день і полетіла нічним, через Мадрид. Я прилетіла в суботу. — Колетт дивилася на лист. — Я нікому не сказала. Ні тобі, ні татові, нікому. Бо тоді виходило, що я все кинула — і все одно запізнилася. Що я запізнилася ні за що. Що мама померла, а місця я не отримала, і взагалі нічого не отримала. Я не могла собі цього пробачити. Мені було легше думати, що це ти винна.

— Я думала, ти вибрала роботу, — сказала Беа дуже тихо. — Одинадцять років. Я думала, що ти вибрала роботу, а не маму. І що я тобі в цьому допомогла.

— А я думала, що ти не хотіла, щоб я приїжджала. Що ти хотіла її собі. Сама. Як завжди.

Вони дивилися одна на одну через маленький кухонний стіл.

— «Ти могла сказати мені правду», — сказала Колетт. — Я тобі це сказала. У «Якорі». Біля вбиралень.

— «Ти могла приїхати», — сказала Беа.

— Я пам'ятала, що ти сказала «ти не захотіла».

— А я пам'ятала, що ти сказала «ти мені весь час брехала».

Вони помовчали. І тут, одночасно, обидві зрозуміли те, що оповідач знав від самого початку: кожна з них тоді, у вузькому коридорі, що пахнув хлоркою і пивом, сказала іншій правду. Беа могла сказати правду. Колетт могла приїхати. І жодна з цих правд нічого не змінювала, бо мама все одно померла в п'ятницю за двадцять хвилин до дванадцятої, і обидві вони все одно любили її, і обидві зробили те, про що вона просила, кожна по-своєму. Причина одинадцяти років мовчання виявилася меншою, ніж обидві встигли її собі збудувати. Одне прохання, одна обіцянка, один переплутаний день. І сумнішою, набагато сумнішою, бо нічого в ній не було такого, чого не можна було б сказати першого ж вечора, за цим столом, на цій кухні.

Колетт заплакала першою. Потім Беа. Вони плакали тихо, як плачуть люди, які звикли, що їх чути, а потім Колетт голосно шморгнула носом, зовсім по-дитячому, і Беа простягла їй паперовий рушник із тримача, і Колетт висякалася так, що задзвеніла чашка, і обидві засміялися крізь сльози, негарно, гикаючи.

— А як же романи? — спитала Беа потім, коли змогли говорити. — Ти ж тепер перекладаєш романи.

— Сама, — сказала Колетт. — Довго. Маленькі видавництва, по одній книжці. Років шість пішло. До того видавництва я так і не пішла. Жодного разу. Навіть повз не ходжу.

Беа кивнула. Потім простягла руку через стіл і поклала її на руку сестри. Просто поклала, нічого не стискаючи.

— Тато знав? — спитала Колетт.

Беа довго мовчала.

— Не знаю, — сказала вона. — Не знаю.

За стіною, у музичній кімнаті, у темряві, Г'ю Ешкрофт лежав із розплющеними очима. Стіни в домі на Чепел-лейн були тонкі. Він чув кожне слово. Він лежав і дивився в стелю, і по лівій половині його обличчя, тій, що працювала, повільно текло щось тепле, і він не витирав.