Місіс Пеннінгтон

Замок поміняли в п'ятницю. Майстра знайшла Беа, у Голті, за двадцять хвилин їзди: немолодий мовчазний чоловік зі скринькою інструментів, який подивився на стару латунну накладку, похитав головою й сказав: «Такий відчиняється шпилькою, мем. І, гадаю, відчинявся». Новий ключ він видав у трьох примірниках. Один Беа почепила собі на окреме кільце, до ключа від неіснуючого гаража. Другий Колетт почепила на свою в'язку, серед лісабонських. Третій поклали батькові на тумбочку, поруч із камертоном. Г'ю взяв його лівою рукою, покрутив і сказав: «Добре». Це було одне з його правильних слів.

До Айріс Пеннінгтон пішли вдвох, у суботу вранці. Колетт наполягла, що говоритиме вона.

— Ти з нею розмовляєш, як податкова, — сказала вона.

— Я ніколи в житті не працювала в податковій.

— Отож. Ти навіть не знаєш, як це звучить збоку.

Айріс відчинила їм раніше, ніж вони подзвонили: мабуть, стояла біля вікна, між геранями. Їй було вісімдесят, вона була маленька, суха, із блакитним волоссям, укладеним так, наче її щотижня возили до міста до перукаря, і так воно й було. Вона посадила їх у вітальні, де все було рожеве й у воланах, і стояло стільки порцелянових собачок, що Колетт збилася з ліку на двадцятій, і принесла чай на таці, і печиво, імбирне, у синій пачці.

— Він і мені таке носить, — сказала вона, побачивши, як Колетт дивиться на пачку. — Каже, Г'ю любить. Г'ю, між іншим, його терпіти не може. Г'ю любить вівсяне. Завжди любив.

Колетт повільно поставила чашку на блюдце.

Говорила Колетт. Беа сиділа поруч із зошитом на колінах і мовчала, і це виявилося важче, ніж вона думала. Колетт говорила легко, наче прийшла побалакати: про батька, про Аду, про те, як Г'ю назвав невролога покрівельником. Про те, як Айріс тоді, першого ранку, сказала по телефону щось про папери, а Колетт, дурна, не дочула, а тепер ось мучиться. Айріс слухала, кивала, підкладала печиво. А потім раптом устала, пішла до спальні й повернулася з великим коричневим конвертом.

— Я нікому не показувала, — сказала вона. — Мені було соромно. Він же такий приємний. Він мені лампочки міняв. Я думала, це я стара дурепа, що сумніваюся.

У конверті був договір. Майже такий самий, як у Г'ю, майже слово в слово. Будинок номер два на Чепел-лейн. Покупець — «Голловей Естейтс Лімітед». Ціна — вісімдесят тисяч. Право довічного проживання. Підпис Айріс, тремтливий. Підпис Віктора, з довгим хвостиком.

— Він сказав, так буде надійніше, — говорила Айріс. — Що в мене нікого немає, небіж в Австралії, а якщо я потраплю до лікарні, дім забере муніципалітет за борги за догляд. А так дім буде «в добрих руках», і я зможу в ньому жити, і мені ще грошей дадуть. Він сказав, це він із доброти. З поваги до мого покійного чоловіка. Він завжди говорить про повагу до покійних.

Беа записувала. Колетт узяла Айріс за руку, маленьку, легку, як пташина лапка.

— А ви знаєте ще когось? — спитала Колетт. — Кому він так допомагав?

Айріс знала. Айріс, як виявилося, знала в Сенд-Гітоні все й про всіх, просто ніхто її раніше не питав. Містер Кібл із Біч-роуд, вдівець, продав Вікторові дім позаторік навесні, а восени його відвезли до пансіонату в Кромері, «бо почав забуватися», і дім тепер здають улітку відпочивальникам по двісті фунтів за ніч. У містера Кібла є небога в Норіджі, вона писала кудись скаргу, але їй ніхто не відповів. Місіс Треверс із Черч-гілл відмовила Вікторові, і він потім пів року, кажуть, приходив до неї щотижня, із квітами.

До обіду в Беа було списано шість сторінок.

Небога містера Кібла, Діна, виявилася жінкою різкою й утомленою, яка, почувши по телефону прізвище Голловей, спершу довго мовчала, а потім сказала: «Я два роки чекаю, що хтось мені подзвонить». Вона приїхала того ж вечора, з папкою. Колетт поїла її чаєм і слухала. Беа розкладала на кухонному столі документи Діни поруч із договором Айріс і копією договору Г'ю, у три колонки, під лінійку. Три договори. Одна схема. Один підпис.

— Як ти це робиш? — спитала Беа потім, коли Діна поїхала.

— Що?

— Люди тобі все розповідають.

Колетт знизала плечима.

— Я слухаю, — сказала вона. — Ти теж слухаєш. Але в тебе при цьому обличчя, наче ти перевіряєш, чи сходиться.

— А в тебе?

— А в мене обличчя, наче мені цікаво. Мені справді цікаво.

Беа подумала й записала в зошиті, на полях, дрібно: «Обличчя». Колетт побачила й засміялася.

У понеділок прийшла Ада. Сестри розповіли їй усе, при батькові: вирішили, що за його спиною більше нічого робити не можна. Ада вислухала мовчки. Потім сіла навпроти Г'ю й поклала перед ним чистий аркуш і олівець.

— Містере Ешкрофт, — сказала вона. — Мені треба поставити вам кілька запитань. Ви можете відповідати «так» чи «ні». Можете писати. Можете мовчати. Мовчання я теж запишу, але як мовчання, а не як відповідь.

Г'ю дивився на неї. Кивнув.

— Містер Голловей квапив вас із договором?

Г'ю кивнув.

— Ви хотіли продавати дім?

Г'ю довго дивився на неї. Потім похитав головою. Повільно, з боку в бік, як маятник.

— Що він вам казав? Коли квапив. Можете написати?

Г'ю взяв олівець. Писав довго, ще довше, ніж того разу, коли вивів «Пр…». Колетт стояла біля рояля й трималася за його кришку. Беа сиділа на підвіконні, стиснувши руки на колінах.

На аркуші було написано, криво, великими літерами: «ДОНЬКИ НЕ ПРИЇДУТЬ». І нижче, дрібніше, майже нерозбірливо: «ВІН СКАЗАВ».

Беа відвернулася до вікна. Колетт так сильно стиснула край кришки рояля, що потім на пальцях лишилися червоні смуги.

Ада акуратно підписала аркуш, поставила дату й час і поклала у свою папку.

— Я напишу висновок, — сказала вона. — Офіційний. Про те, у якому стані ваш батько, що він розуміє й чого не розуміє, і про те, як він реагує на цю людину. Я бачила це на власні очі.

Тієї ночі, о другій з чимось, обидві сестри прокинулися від одного й того самого звуку. Унизу, біля вхідних дверей, хтось устромляв ключ у замок. Скрегіт металу об метал. Пауза. Знову скрегіт, наполегливий, роздратований. Ключ не входив.

Вони зіткнулися на сходах, на третій сходинці згори, обидві в нічних сорочках, босоніж. Цього разу жодна не відступила до стіни. Вони стояли поруч, плече до плеча, і слухали. Скрегіт. Тиша. Кроки мокрим гравієм, квапливі, дедалі тихіші. Десь на Чепел-лейн грюкнули дверцята машини.

Колетт намацала в темряві сестрину руку. Беа не забрала руки. Так вони стояли, доки не стих мотор.