Тонкі стіни

Уночі батько кликав.

Спершу це був не поклик, а звук: рипіння ліжка, важкий видих, стукіт горнятка, що впало з тумбочки. Потім слово, завжди не те. «Вікно», коли йому потрібне було судно. «Джун», коли йому потрібне було світло. Одного разу, о третій з чимось, виразно й голосно: «Ля!», і Беа, лежачи нагорі, зрозуміла, що він уві сні настроює рояль, і чомусь від цього їй стало гірше, ніж від усього іншого.

Проблема була в тому, хто спуститься.

За графіком, що висів на холодильнику, ночі були поділені: парні — Беа, непарні — Колетт. Але графік висів на холодильнику, а холодильник був унизу, і вночі, у темряві, під ковдрою, жодна з них точно не пам'ятала, яке сьогодні число. Коли батько кликав, обидві лежали й слухали. Кожна слухала, чи не рипнуть двері іншої. Кожна рахувала секунди, як рахують між блискавкою і громом. На десятій секунді хтось не витримував. Частіше Беа. Іноді обидві, і тоді вони стикалися на сходах, на тій самій третій сходинці згори, і одна відступала до стіни, пропускаючи другу, і та казала «я йду», а перша казала «я знаю», і поверталася в ліжко, і не спала до ранку, прислухаючись до голосів унизу.

Колетт спускалася інакше, ніж Беа. Беа вмикала верхнє світло, швидко робила що треба і питала: «Усе? На добраніч, тату». Колетт світла не вмикала, сідала на край ліжка в темряві й розмовляла з батьком, доки той не засинав, про що завгодно: про португальські трамваї, про те, як у Лісабоні сусідка сушить білизну на мотузці над вулицею і одного разу впустила труси просто на голову поліцейському. Г'ю слухав і час від часу видавав звук, який, як вирішила Колетт, був сміхом. Беа чула їх крізь підлогу. Слів було не розібрати, лише інтонації, і те, як батьків видих у темряві ставав рівнішим. Вона лежала й думала, що вона робить усе правильно, а Колетт робить усе добре, і що це не одне й те саме, і що так було завжди.

Удень було легше, бо вдень були справи. Беа взяла на роботі відпустку, а частину звітів робила вечорами на ноутбуці у своїй кімнаті. Колетт перекладала за кухонним столом, відсунувши до стіни хлібницю. Перекладала, як виявилося, вже не інструкції, а романи, португальські й бразильські. Беа дізналася про це випадково, зазирнувши сестрі через плече, і не спитала, як давно. Колетт помітила, що Беа зазирнула, і не розповіла.

Перша сутичка сталася через чай, на п'ятий день після виписки.

Беа заварювала чай так, як заварювала мама: у коричневому порцеляновому чайнику, два пакетики, чотири хвилини, спершу молоко в чашку, потім чай. Так у цьому домі робили завжди. Колетт того ранку взяла в неї з рук татове горнятко, біле, «Найкращому в світі настроювачу», і вилила чай у раковину.

— Він такого не п'є, — сказала Колетт.

— Він усе життя такий п'є.

— Він усе життя такий пив при мамі. Сам він п'є з пакетика просто в горнятку, міцний, як дьоготь, три ложки цукру, і молоко потім. Йому не можна цукру, я знаю, я покладу одну.

— Звідки ти знаєш, як він п'є? — сказала Беа, і одразу пошкодувала, бо питання означало: тебе не було одинадцять років. Але було пізно, питання вже стояло між ними на крихітній кухні, де їм і без нього було тісно.

— Він мені писав, — сказала Колетт. — Раз на місяць. Листівки. «П'ю чай, як ти вчила, з пакетика, міцний. Мама б не схвалила».

Беа не знала, що батько писав Колетт. Він і їй писав, і теж раз на місяць, і теж листівки, і в її листівках не було ані слова про чай. У її листівках були погода, рахунок футбольного матчу і «сподіваюся, Фін добре вчиться». Вона стояла з коричневим чайником у руках і думала, що батько, виявляється, жив із кожною з них окреме життя, і що в житті з Колетт було смішніше.

Вони понесли йому обидва горнятка. Так вийшло. Кожна тримала своє. Г'ю подивився на них, на два горнятка, на двох доньок, що стояли по обидва боки ліжка, як стояли вони на похороні, і ліва половина його обличчя зробила щось складне. Він узяв лівою рукою горнятко в Беа, відпив. Потім узяв у Колетт, відпив. Потім сказав:

— Суп.

Сестри перезирнулися. Це було перше, що вони зробили разом за весь тиждень, і зробили ненавмисно.

— Суп, — повторив Г'ю дуже задоволено й заплющив очі.

Увечері Беа, як завжди, дзвонила Фінові, зі своєї кімнати, нагорі. Розмова була коротка. Фін відповідав «нормально», «так», «не знаю», як відповідають шістнадцятирічні, у яких мама в іншому місті доглядає діда, якого вони за останні десять років бачили разів зо чотири. Беа спитала, чи їсть він щось, окрім локшини з пакета. Фін сказав: «Мам». Беа сказала: «Я просто спитала». Фін сказав: «Я знаю». Потім він сказав: «А тітка Колетт, вона яка?», і Беа замовкла так надовго, що Фін спитав: «Алло?» Беа сказала: «Мені час, до дідуся», хоча до дідуся було не час, і поклала слухавку.

А потім, у тиші, сидячи на краю ліжка з телефоном у руці, вона заплакала. Не через щось одне. Через «мам», і через «суп», і через листівки з чаєм, і через те, що за одинадцять років її син жодного разу не спитав, яка в нього тітка, а вона жодного разу не розповіла. Вона плакала тихо, у долоні, як плачуть люди, які звикли, що їх чути.

Їх чули. Стіна між кімнатами була завтовшки в одну дошку й один шар шпалер у дрібну блакитну квіточку, які сестри вибирали разом тридцять років тому, сперечаючись до сліз. Колетт сиділа на своєму ліжку, спиною до цієї стіни, з ноутбуком на колінах, і переклад на екрані давно перестав будь-що означати. Вона слухала, як плаче сестра.

Вона встала. Дійшла до дверей. Узялася за ручку. Вона уявила, як постукає, як Беа замовкне, як відчинить двері з сухими, наскільки вийде, очима і скаже: «Чого тобі?» І що Колетт відповість? Вона не знала. Сказати «я чула» означало визнати, що стіни тонкі. А на тому, що вони обидві вдають, ніби стіни товсті, тримався весь їхній крихкий лад, весь графік на холодильнику, усі «я йду» і «я знаю».

Колетт відпустила ручку. Повернулася й сіла на ліжко, цього разу притулившись до стіни плечем, наче так можна було щось передати крізь дошку й блакитні квіточки. Посиділа так, доки за стіною не стало тихо.

Беа, виплакавшись, лягла й довго дивилася в стелю. Якоїсь миті їй здалося, що стіна поруч із нею стала трохи теплішою. Вона вирішила, що це від батареї, і заснула.