Слід у металі

Опівночі поліційна дільниця Марлоу-Кросса була темна, лише у вікні задньої кімнати горіла настільна лампа, притлумлена газетою. Констебль Дойл відчинив бічні двері, не вмикаючи світла на ґанку, і впустив Едвіна, озираючись на порожню вулицю так, ніби за ним стежило все графство.

— Якщо Гримшоу дізнається, — прошепотів він, — я до кінця життя регулюватиму рух на перехресті в Гартфорді. Там, між іншим, навіть світлофора немає.

— Він не дізнається, Персі.

— Ви цього не знаєте.

— Не знаю, — погодився Едвін. — Але я знаю метал. А метал нікому нічого не розповідає, крім тих, хто вміє його слухати.

На столі під лампою, на чистому білому рушнику, лежали два щупи. Лівий — Едвінів, кований сорок років тому, з темною патиною на руків'ї від тисяч дотиків. Правий — той, що його знайшли в руці Морін Кобб. Поруч Дойл розклав усе, що Едвін попросив: батькову лупу в латунній оправі, пляшечку спирту, вату, аркуш білого паперу й тонку швейну голку.

Едвін сів. Надів окуляри. І на довгі хвилини перестав існувати для будь-кого, крім двох шматочків металу.

Він дивився на копію так, як лікар дивиться на рентгенівський знімок. Вигин — на волосину ширший. Кінчик — пласкіший, ніби його підтирали напилком. Поверхня — не гладка, як у кованого металу, а ледь зерниста, з дрібними, як макові зернятка, пухирцями. Він провів по ній нігтем.

— Лиття, — сказав він. — Не пісочна форма, як на ливарнях. Там лишається шов посередині. Тут шва немає. Це втрачений віск.

— Що?

— Старий спосіб, Персі. Давніший за Рим. Роблять модель із воску — у нашому випадку відбиток мого щупа, вдавлений у віскову пластину, а потім виправлений і виліплений. Обмазують модель глиною. Нагрівають. Віск витікає, лишається порожнина. Туди заливають розплавлений метал. Потім глину розбивають. Так відливають дзвони, ювелірні прикраси, бронзові статуетки. — Він перевернув щуп під лупою. — І так підробляють антикваріат, коли треба зробити нову ручку до старого чайника або ніжку до георгіанського підсвічника, щоб ніхто не відрізнив.

Дойл перестав дихати.

— Цей метал, — продовжив Едвін, — не сталь. Бронза. Дуже тверда, з великою часткою олова, дзвонова бронза. Інакше вона гнулася б, як свинець, коли нею відтискали собачку. Щоб розплавити таку бронзу, потрібен пальник, тигель і руки, які вже робили це сотні разів. Той, хто відливав цей щуп, зробив це з першої спроби. Подивись — жодної раковини, жодного недоливу. Це майстер.

Він узяв голку, змочив вату в спирті й обережно, як збирають пилок із квітки, провів по крихітній заглибині біля руків'я, де метал утворив ледь помітну складку. На білій ваті лишилася цятка. Червонувато-бура, як висохла кров.

Дойл нахилився ближче.

— Кров? Морін?

— Ні. — Едвін підніс вату до лампи і довго дивився на цятку крізь лупу. Потім узяв голкою іншу крупинку, що застрягла глибше, і поклав на білий папір. Вона блиснула. Тьмяно, тепло, як сонце крізь осінній туман. — Болюс. Червона глина, яку кладуть під позолоту. А це — сусальне золото. Крихта. Той, хто відливав цей щуп, робив це на тому самому столі, де золотить рами й підсвічники. Або перевіряв його руками, на яких лишилося золото.

— Позолотники, — пробурмотів Дойл. — Хто в Марлоу-Кроссі золотить?

— Реставратори, — відповів Едвін. І, помовчавши, додав, бо був чесною людиною і не хотів, щоб чесність залежала від того, кого він підозрює: — І ще преподобний Пембрі. Він тридцять років сам реставрує церковне начиння. Вівтарні свічники в Святого Михаїла він перезолочував минулої весни власноруч, увесь приход ходив дивитися.

Дойл повільно записав обидва імені, одне під одним.

* * *

Гвендолін постукала в бічні двері о пів на першу — три короткі, два довгі. Дойл застогнав, але відчинив.

— Я не могла заснути, — сказала вона, знімаючи рукавички. — І я дещо помітила. Може, це нічого. Але…

Вона поклала на стіл цінникову картку з хрестиком. Потім перевернула її.

На звороті, вицвілим чорнилом, округлим акуратним почерком — не Оскаровим, а чиїмось іншим — стояло: «№ 1».

— Це почерк Морін, — сказала Гвендолін. — Я бачила сотні її цінників. Дядько написав свою схему на старій картці, яку колись заповнила Морін. На картці предмета номер один. Я не знаю, що це за предмет. Але, може, це не випадковість?

Едвін узяв картку, і його пальці вперше за цю ніч затремтіли.

— Номер один, — сказав він тихо. — Перша річ, яку Оскар Ренвік купив для себе, ще юнаком, задовго до власної крамниці. Двадцять дев'ятий рік. Він розповідав про це всім, хто хотів слухати, і тим, хто не хотів. Голландський годинник вісімнадцятого століття з місяцем на циферблаті.

— Старий Ян, — прошепотіла Гвендолін. І зблідла. — Містере Хейл, увечері, коли я йшла повз крамницю, мені здалося, що біля старого Яна ворухнулася тінь.

* * *

Вулиця Марлоу спала. Туман знову піднявся з річки й лежав на бруківці, як мокра вовна. Гвендолін відімкнула вхідні двері, і дзвіночок дзенькнув так гучно в нічній тиші, що всі троє здригнулися.

Дойл увімкнув ліхтарик. Промінь ковзнув по вітринах, по годинниках, по китайській вазі — і зупинився на старому Яні.

Скляна дверцята корпусу була прочинена. Зовсім трохи, на палець. Маятник за нею стояв нерухомо — годинник зупинився.

— Хтось тут був, — прошепотів Дойл, намацуючи свисток на ланцюжку. — Ви ж зачиняли його?

— Я ніколи його не відчиняла, — відповіла Гвендолін.

Едвін підійшов до годинника. Присів, не торкаючись, і посвітив ліхтариком усередину корпусу. На задній стінці, біля маленького сучка трохи нижче маятника, темніли свіжі подряпини — наче хтось колупав дерево ножем. Хтось знав, що тут є схованка. Але не знав, як вона відчиняється.

— Він шукав, — сказав Едвін. — Ножем. Сучок — це кнопка, я бачу. Але його не можна просто натиснути. Він обертається. На чверть оберту проти годинникової стрілки, а тоді натискається. Оскар завжди любив механізми з характером. — Він простягнув руку, обхопив сучок кінчиками пальців, повернув і натиснув.

Тихо клацнуло. Вузька дощечка відійшла.

У неглибокій схованці лежав маленький латунний ключик — короткий, з квадратною борідкою. Більше нічого.

Едвін узяв його на долоню й довго дивився, як промінь ліхтарика грає на латуні. Гвендолін бачила, як змінюється його обличчя — повільно, як змінюється небо перед світанком.

— Я його знаю, — сказав він нарешті. — Я його робив. Сорок шостий рік, одразу після війни. Оскар замовив у мене сталеву скриньку з кодовим замком і ключем — невелику, як шухляда комода. Сказав, для страховки від пожежі. Я зробив її, віддав, і більше ніколи не бачив. Він сам її кудись поставив. Я навіть не питав куди. — Він стиснув ключик у кулаці. — Майже двадцять років вона стоїть десь у цій крамниці. І двоє людей загинули, бо хтось не знає де.

— Двері на двір, — раптом сказав Дойл. Він стояв біля входу в коридор, світячи ліхтариком углиб. — Ідіть-но сюди.

Двері з підсобки на двір були зачинені. Але в замку більше не стирчав ключ — той самий, що стирчав зсередини в п'ятницю вранці, коли Едвін уперше помітив, що вони не замкнені.

— У середу ввечері, — повільно промовив Едвін, — Морін відімкнула ці двері для мене. А коли я прийшов о дев'ятій, вони були замкнені. Хтось зайшов раніше за мене, замкнув їх за собою ключем, що стирчав у замку. І забрав ключ із собою.

— Тобто, — Гвендолін обхопила себе руками, — у вбивці є ключ від моєї крамниці. І він може прийти сюди будь-коли.

— Він і прийшов, — сказав Едвін. — Сьогодні ввечері. Шукати те, що шукала Морін. Бо записник у нього тепер є, і в записнику, мабуть, сказано досить, щоб зрозуміти: Оскар щось сховав. Але не сказано де. — Він подивився на ключик у своїй долоні. — Картка в нас. Ключ у нас. А отже, він прийде знову.

Годинник на ратуші глухо пробив другу. За вікнами крамниці туман почав рідшати, і десь далеко, за мостом через Евон, на дорозі з Бристоля, ніби у відповідь, блиснули й зникли дві жовті фари.