Під підозрою

До полудня в четвер увесь Марлоу-Кросс знав.

Ніхто не казав Едвінові цього в обличчя. У маленьких містечках так не роблять. Там роблять інакше: розмова в пекарні замовкає, щойно дзенькне дзвоник над дверима, і пекар Дженкінс, який тридцять років відкладав для Едвіна найрум'янішу булку, раптом дуже довго шукає решту в касі. Жінки біля пошти обертаються спиною, наче роздивляються оголошення про церковний ярмарок. А місіс Тернер, сусідка Морін, стоїть на ґанку, склавши руки на грудях, і дивиться, як він проходить повз, так, як дивляться на собаку, про яку кажуть, що вона вкусила дитину.

Едвін знав, що говорять. Він чув уривки — «був там о дев'ятій», «його інструмент», «хто ж іще міг», «а такий тихий завжди, такий порядний». І кожне з цих слів лягало на нього, як мокрий пісок на лопату, і лопата ставала дедалі важчою.

Він не сердився на них. Він сорок років жив серед цих людей і знав: вони не злі. Вони налякані. Двоє мертвих за тиждень у містечку, де останнє вбивство сталося ще до війни, коли фермер Годдард застрелив свого коня й потім себе. Людям потрібне ім'я. Ім'я — це ключ, яким замикають страх. А ключ від цього страху, як на зло, ідеально пасував до Едвіна.

Він пішов додому, зачинив двері на засув — уперше за життя вдень — і сів за кухонний стіл.

Перед ним лежав аркуш паперу. Він хотів написати дочці до Канади. Він не писав їй майже рік — після останньої сварки, коли вона знову кликала його переїхати до неї, до Торонто, до онуків, яких він бачив двічі в житті, а він знову відмовився, бо тут була могила Мері, і сарай, і Марлоу-Кросс, де він знав кожні двері.

«Люба Енні, — написав він. — Якщо до тебе дійдуть якісь чутки…»

Він закреслив. Почав знову. Закреслив.

Що він міг написати? «Твого батька підозрюють у двох убивствах, але ти не хвилюйся, він цього не робив»? Хіба це хтось колись казав інакше?

Він склав аркуш, поклав його під сільничку і довго сидів, дивлячись на свої руки — великі, вузлуваті, з білими шрамами від сорока років металевих задирок. Руки, які ніколи не тремтіли. Тепер вони тремтіли.

* * *

У двері постукали о третій. Не три короткі, два довгі — звичайний, рішучий, трохи нетерплячий стукіт.

На порозі стояла Гвендолін Ренвік. У руці в неї був кошик, накритий вишитою серветкою.

— Місіс Гоббс спекла пиріг з ревенем, — сказала вона. — Я сказала їй, що несу вам. Вона сказала, що я збожеволіла. Я сказала, що, мабуть, так. Можна увійти?

Едвін відступив, пропускаючи її. Вона поставила кошик на стіл, помітила складений аркуш під сільничкою, але нічого не спитала. Сіла навпроти, так само, як сиділа тієї ночі в крамниці, прямо, склавши руки.

— Навіщо ви прийшли, міс Ренвік? — спитав він. — Ви розумієте, що про вас подумають? Спадкоємиця, яка ходить у гості до людини, котру все місто вважає вбивцею її дядька.

— Про мене й так думають. — Вона знизала плечима. — Приїхала з Лондона за два місяці до смерті багатого родича. Отримала все. Не має алібі. Думаєте, мені пекар Дженкінс відкладає булки?

Він мимоволі всміхнувся. Уперше за цей день.

— Я прийшла, — сказала Гвендолін серйозно, — бо цілу ніч думала. І ось до чого додумалася. Якби ви вбили Морін, ви б ніколи не віддали Дойлу її записку. Ви б спалили її ще вночі. Ніхто, крім Томмі, не знав, що вона вам писала. А Томмі — дитина, його слово проти вашого нічого не важило б. Ви б сказали, що сиділи вдома, і все. — Вона похитала головою. — Ви віддали записку, бо не могли інакше. Бо Морін довірила вам таємницю, і ви не встигли її зберегти, і єдине, що вам залишилося, — це сказати правду. Навіть якщо правда вас топить.

Едвін довго мовчав.

— Ви дуже схожі на свого дядька, — сказав він нарешті.

— Сподіваюся, що ні. — Щось гірке промайнуло в її голосі. — Я досі не знаю, ким він був, містере Хейл. Чесною людиною, яку обдурили? Чи шахраєм, якого нарешті замучила совість? Але я точно знаю, ким є ви. І я не збираюся сидіти в пансіоні й чекати, поки інспектор із Бристоля вас заарештує. У нас одна доба. Давайте використаємо її.

* * *

Дойл прийшов за годину — сам, без виклику, у цивільному, з валізкою під пахвою. Він стояв на ґанку, червоний і збентежений, як школяр, що приніс учителеві яблуко.

— Я цього не робив, — сказав він, переступаючи поріг. — Ясно? Мене тут не було. Я не приносив вам ключів від квартири Морін Кобб, і ми не йдемо туди разом, і ви там нічого не торкаєтеся.

— Ясно, Персі.

— Я просто… — він зам'явся. — Я вчора вночі перечитав усе, що записав за тиждень. Усе. І зрозумів, що в моєму блокноті є одна людина, яка жодного разу мені не збрехала. І це ви. — Він відвернувся, ніби соромлячись цих слів. — Гримшоу мені цього не пробачить. Але Гримшоу не знав Оскара Ренвіка. І Морін Кобб теж не знав.

Кімната Морін над шевською майстернею була маленька, чиста й до болю самотня. Вузьке ліжко під плетеним покривалом. Фотографія молодого чоловіка у військовій формі на комоді — чоловік, якого вона втратила в сорок другому і після якого, за словами сусідів, навіть не дивилася на інших. Пляшечка чорнила й перо на кухонному столі. Горщик із геранню на підвіконні.

І все це було ледь-ледь, майже непомітно, не на своїх місцях.

Едвін побачив це відразу. Шухляда комода, засунута не до кінця — лише на ширину пальця. Подушка на ліжку, покладена рогом не туди. Стос листів на полиці, перев'язаний стрічкою, — стрічка зав'язана не бантиком, як зав'язала б жінка, а простим подвійним вузлом. Чоловічим вузлом.

— Тут хтось шукав, — сказав він тихо. — Акуратно. Дуже акуратно. Той, хто звик класти речі так, щоб ніхто не помітив, що їх брали.

— Місіс Тернер, — Дойл заглянув у блокнот, — каже, що близько десятої вечора чула кроки на сходах. Тихі. Думала, міс Кобб повернулася. Потім, за пів години, — знову кроки, вниз. І ще каже, — він відвів очі, — що перед тим, о пів на десяту, тут стукав якийсь чоловік. Голосно, довго. Вона визирнула й бачила. Це були ви, містере Хейл.

— Це був я.

— А о десятій?

— О десятій я вже сидів удома, у кріслі. І ніхто цього не бачив, крім фото Мері.

Дойл зітхнув так, наче носив на плечах мішок з цементом.

— Ключ від кімнати міс Кобб, — сказав він, — був у її сумочці. Сумочку знайшли в крамниці, біля тіла. Замок на дверях цілий. Отже, той, хто прийшов о десятій, або мав запасний ключ, або…

— Або взяв її ключ із сумочки, — сказала Гвендолін, — прийшов сюди, обшукав кімнату, повернувся до крамниці й поклав ключ назад. Поки вона… поки вона лежала там.

Від цієї думки в кімнаті стало холодно, наче хтось відчинив вікно в листопадову ніч.

Вони шукали пів години. Шукали записник — коричневий, у потертій палітурці, з металевою застібкою, про який Едвін знав лише з Морініної записки і з того, що в понеділок вона щось ховала від нього в очах. Його не було. Ні в шухлядах, ні під матрацом, ні в кухонних шафках, ні за фотографією чоловіка в формі.

— Його забрали, — сказав Едвін. — Ось по що приходили о десятій. Не по гроші, не по коштовності. По записник Оскара. Вбивця знав, що він існує. Знав, що він у Морін.

— Звідки? — спитав Дойл.

— Звідти ж, звідки знав, що вона буде в крамниці о дев'ятій.

Вони перезирнулися. І всі троє подумали про одне й те саме — про рудого хлопчика з полотняною сумкою, який ішов три вулиці годину й сорок п'ять хвилин.

* * *

Томмі Беккета вони знайшли біля церкви, під старим тисом, де той зазвичай перелічував виручку. Побачивши Дойла, хлопчик зблід, схопив сумку й кинувся бігти — через цвинтар, повз могили, перескочив низьку кам'яну огорожу й зник у провулку, лише руда голова майнула за рогом, як лисячий хвіст.

— Він боїться, — сказала Гвендолін, дивлячись йому вслід.

— Хлопці завжди бояться поліції, — буркнув Дойл, задихаючись.

— Ні, — тихо сказав Едвін. — Хлопці бояться, коли їх лають. А так тікають, коли знають щось, чого знати не повинні. І коли хтось дорослий пообіцяв, що буде, якщо вони розкажуть.

Вони повернулися до Едвінового дому, коли над Марлоу-Кроссом уже згущувалися сутінки. Дойл пішов до дільниці — йому треба було готувати папери для Гримшоу, «хоч і руки не піднімаються». Гвендолін затрималася на порозі.

— Ми маємо ніч, — сказала вона. — І картку з хрестиком. І ключ, про який ми нічого не знаємо, бо не знаємо навіть, чи він існує.

— Ми маємо ще дещо, — відповів Едвін. — Ми маємо людину, яка двічі за тиждень убила, щоб зберегти таємницю, і двічі не знайшла того, що шукала. Люди, які вбивають, міс Ренвік, зазвичай не зупиняються на двох. Вони зупиняються тоді, коли отримують своє. — Він подивився на неї довгим, важким поглядом. — Або коли їх зупиняють.

Гвендолін ішла до пансіону крізь сутінки, стискаючи в кишені пальта цінникову картку з гострим похиленим почерком. Вулиця Марлоу була порожня. Вітрина крамниці темніла. І тільки коли вона вже звертала за ріг, їй здалося — лише здалося, — що за склом, у глибині, біля високого голландського годинника, ворухнулася тінь.

Вона зупинилася, вдивляючись. Нічого. Тільки місяць на циферблаті старого Яна, що підморгував сонцю.

Вона довго стояла на розі. А потім пішла далі, пришвидшуючи крок і вперше в житті відчуваючи на потилиці чужий погляд, від якого холоне шкіра.