Хто бачив зліпок

Едвін не лягав тієї ночі. Він повернувся додому о третій, поклав латунний ключик із квадратною борідкою на кухонний стіл, поруч із недописаним листом до дочки, і сів навпроти, як сідають навпроти шахової дошки, коли партія вже майже програна, але ще не зовсім.

Втрачений віск. Болюс. Сусальне золото. Ці три слова крутилися в голові, як шестерні, що ніяк не зачепляться зубцями. Хтось узяв його щуп. Хтось вдавив його у віск. Для цього потрібно було кілька хвилин — не більше. Кілька хвилин наодинці з його інструментами.

Хто?

Він заплющив очі й почав з того, з чого завжди починав, коли не знаходив зламаної деталі: розібрав механізм до останнього гвинтика. Два роки сарай стояв зачинений. Хто за ці два роки переступав його поріг? Листоноша — ні, листоноша лишав листи в скриньці на хвіртці. Молодий Беннет, який навесні лагодив йому дах, — але Беннет не підходив до верстата, Едвін стояв поруч увесь час. Вікарій, що приходив збирати пожертви на ремонт даху церкви, — лише до ґанку. Дочка, коли приїжджала позаторік, — вона взагалі ненавиділа той сарай.

А ще…

Він розплющив очі.

Липень. Спекотний, липкий липневий день, коли в садку розпустилися Мерині троянди. Скрип хвіртки. Сірий костюм, солом'яний капелюх, усмішка, що не сягала очей.

«Хейле, друже! Я чув, ви покинули ремесло. Шкода. Велика шкода. Але, знаєте, я маю до вас пропозицію. Збираю колекцію старих ремісничих інструментів — різці, циркулі, все таке. І раптом подумав: а в моїй колекції немає жодного слюсарного. Ваші, я певен, справжні шедеври. Я заплачу скільки скажете».

Едвін тоді відмовив. Інструменти не продаються, вони передаються — так казав його батько, і так він сказав Тобіасові. Але Тобіас наполягав м'яко, по-дружньому: «Ну хоч покажіть, я ж ніколи не бачив справжньої слюсарської майстерні». І Едвін, якому стало ніяково відмовляти вдруге, відчинив сарай, зняв чохол із верстата й розгорнув обидва скрутки.

А потім Тобіас сказав: «Спекотно сьогодні, чи не так? Я б не відмовився від склянки води». І Едвін пішов до кухні.

Скільки він там пробув? Налити воду з глечика в погребі. Знайти чисту склянку. Пошукати лимон, бо Мері завжди подавала гостям воду з лимоном, і він за звичкою теж… Десять хвилин. Може, дванадцять.

Коли він повернувся, Тобіас стояв посеред сараю, заклавши руки за спину, і розглядав старий батьків лещатник у кутку. Скрутки лежали на верстаті. Точно так, як Едвін їх залишив. Він тоді навіть не подивився.

Едвін устав із-за столу так різко, що перекинув стілець.

Дзвонова бронза. Втрачений віск. Реставраційна майстерня, де пахне скипидаром, лаком і розігрітим воском, із пальником і тиглями на столі. І колекція інструментів усіх ремесел, крім одного, — бо слюсарні інструменти Тобіасові ніколи не були потрібні для колекції.

Вони були потрібні йому для зліпка.

* * *

У той самий ранковий час, коли Едвін стояв у своїй кухні біля перекинутого стільця, у двері крамниці на вулиці Марлоу хтось тихо пошкрябався.

Гвендолін так і не пішла до пансіону. Вона заснула в кріслі за прилавком, закутавшись у дядьків старий плед, під цокання годинників, і тепер схопилася, не розуміючи, де вона. За склом, у сірому світанковому світлі, маячіла руда голова.

Вона відчинила. Томмі Беккет стояв на порозі, змоклий від туману, з полотняною сумкою через плече й очима, червоними від сліз.

— Міс Ренвік, — прошепотів він. — Міс Кобб… вона завжди давала мені яблука. Щоп'ятниці. Зелені, кислі. Я їх терпіти не міг, але їв, бо вона дивилася. — Він шморгнув носом. — А тепер її нема. І це через мене.

Гвендолін опустилася перед ним навпочіпки й узяла його холодні руки у свої.

— Розкажи мені, Томмі.

І він розповів. Про те, як у середу, з конвертом у сумці, забіг на Вільям-стріт віддати містерові Лейну вечірню газету, бо містер Лейн завжди давав за неї два пенси замість одного. Про те, як містер Лейн, беручи газету, побачив конверт — він трохи визирав із сумки — і спитав, кому це. І як Томмі, дурень, сказав: «Містерові Хейлу, від міс Кобб». І як містер Лейн усміхнувся, сказав: «Цікава марка, дай-но гляну», — хоча ніякої марки там не було, — і забрав конверт у задню кімнату. Про те, як Томмі чекав біля прилавка й чув, як там свистить чайник. Довго. Хвилин п'ятнадцять. А потім містер Лейн повернувся, віддав конверт — заклеєний, як і був, тільки трохи вологий по краях — і дав йому цілий шилінг.

— А ще він сказав, — губи хлопчика затремтіли, — що якщо я комусь розповім, він скаже констеблю, що бачив, як я цуплю в нього з вітрини срібні ложечки. І що мене заберуть до колонії для малолітніх. І мама помре з сорому. — Томмі схлипнув. — Я не цупив, міс Ренвік. Чесно. Жодної ложечки.

— Я тобі вірю, Томмі, — сказала Гвендолін. Голос у неї був рівний, але всередині все стиснулося в тугий крижаний клубок. — І констебль Дойл повірить. А тепер ходімо до нього разом.

* * *

Тобіас Лейн прийняв констебля Дойла о дев'ятій ранку в своїй бездоганній лавці, серед георгіанського срібла й мейсенської порцеляни, і вислухав його з обличчям людини, якій розповідають дуже дотепний, але трохи недоречний анекдот.

— Хлопчик, — сказав він, коли Дойл закінчив. — Рудий хлопчик, який розносить газети й якого я, до речі, двічі ловив на тому, що він краде в мене з вітрини. Я, звісно, не заявляв — пожалів його матір. І ось подяка. — Він зітхнув. — Діти бувають такими жорстокими, констеблю.

— А ваші зліпки з інструментів містера Хейла? Липень?

— Я справді заходив до Хейла в липні. Хотів купити інструменти для колекції. Він відмовив. Я випив склянку води з лимоном і пішов. — Тобіас знизав плечима. — Якщо це злочин, то я винен.

— Де ви були в середу між восьмою і десятою вечора, сер?

— У гостях. — Тобіас усміхнувся ширше. — У місіс Фрост. Ми обговорювали умови позики на розширення моєї справи. Приватно, в неї вдома, бо в банку, знаєте, стіни мають вуха. Я прийшов о восьмій, пішов о пів на одинадцяту. Спитайте в неї самі.

Дойл спитав.

Хелен Фрост прийняла його в банку, не встаючи з-за столу, вислухала, зняла окуляри і сказала, дивлячись йому просто в очі:

— Так. Містер Лейн був у мене в середу ввечері з восьмої до пів на одинадцяту. Ми обговорювали ділові питання. Я можу надати вам копію чорнового договору, якщо бажаєте.

Її голос не здригнувся. Лише пальці, що тримали окуляри, стиснули дужку трохи міцніше, ніж треба.

Дойл вийшов із банку, сів на лавку на площі перед «Короною» й довго сидів, дивлячись на свій блокнот. Слово дитини проти слова керуючої банком. Спогад старого слюсаря про склянку води проти алібі, підтвердженого найшанованішою жінкою в Марлоу-Кроссі. Цятка золота на бронзовому щупі, яка могла потрапити туди з будь-якого позолоченого свічника в графстві.

Він підвів голову, коли на площу, пихкаючи й розбризкуючи калюжі, в'їхала чорна машина з бристольськими номерами.

* * *

Інспектор Гримшоу виявився зовсім не таким, яким його уявляв Дойл. Не гучним, не червонопиким, не нетерплячим. Невисокий, сивий, із м'яким голосом і дуже світлими очима, які дивилися на все навколо так, наче фотографували. Він вислухав Дойла в дільниці, не перебиваючи, годину з чвертю. Перечитав кожну сторінку блокнота. Оглянув обидва щупи, довго тримав у руці записку Морін Кобб.

— Ви добре попрацювали, констеблю, — сказав він нарешті. — Краще, ніж я очікував. — Він відклав записку. — І ви, наскільки я розумію, дуже хочете, щоб винним виявився містер Лейн.

Дойл почервонів до вух.

— Я хочу, щоб винним виявився той, хто винен, сер.

— Похвально. Я теж. — Гримшоу підвівся. — А тепер приведіть мені містера Хейла. Я затримую його на двадцять чотири години для допиту. Не арешт. Поки що.

* * *

Едвіна привели о другій. Він не опирався. Він ішов вулицею Марлоу поруч із Дойлом, і люди виходили на ґанки й дивилися. Пекар Дженкінс. Місіс Тернер. Жінки біля пошти. Ніхто нічого не казав. Тільки Гвендолін, що вибігла з крамниці, пройшла з ним поруч до самих дверей дільниці, високо піднявши голову, не зважаючи на погляди, і вже на порозі схопила його за рукав.

— Я знайду, — сказала вона тихо. — Чуєте? Я знайду ту скриньку.

Едвін зупинився. Подивився на неї — довго, уважно, наче бачив уперше.

— Квадратик на картці, міс Ренвік, — сказав він так само тихо. — Ми всі думали, що це полиця, бо на полиці стояв кінь. Але полиця висить на стіні. На схемі підлоги її не малюють. На схемі підлоги малюють те, що стоїть на підлозі. — Він стиснув її руку. — Шафа з документами. Там, де стоїть кінь, — тобто там, куди Оскар щоранку знімав його з полиці, щоб витерти пил, і ставив на шафу. «Тільки нижче». Під шафою.

Двері дільниці зачинилися за ним з глухим, важким стуком, від якого здригнулося скло.

Гвендолін стояла на ґанку, стискаючи в кишені латунний ключик із квадратною борідкою, який Едвін непомітно вклав їй у долоню разом із останнім рукостисканням.