Шестеро підозрюваних

Поліційна дільниця Марлоу-Кросса складалася з двох кімнат і однієї камери, в якій останні три роки ночував хіба що рудий кіт місіс Гоббс, коли його виганяли з пансіону. У суботу вранці констебль Дойл уперше за вісім років служби відчув, що цих двох кімнат замало. У першій сиділи люди, яких він викликав. У другій — він сам, за столом, накритим зеленим сукном, з блокнотом, трьома загостреними олівцями й склянкою води, до якої так і не торкнувся.

З графства обіцяли прислати інспектора, але міст через Евон учора підмило дощами, і інспектор, як повідомили телефоном, «прибуде, щойно дозволить погода». Дойл поклав слухавку з почуттям, у якому страх і гордість змішалися так щільно, що він не зміг би їх розділити навіть під присягою.

Шестеро людей. Шість ключів. Одна ніч.

Він почав із тих, кого знав найменше.

* * *

Хелен Фрост сіла на стілець навпроти нього так, ніби стілець був її власністю, а Дойл — клієнтом, що прийшов просити позику без застави. Їй було років сорок п'ять; темно-синій костюм, сиве пасмо в бездоганно укладеному волоссі, окуляри в тонкій оправі, які вона знімала щоразу, коли хотіла, щоб співрозмовник відчув себе незатишно.

— Між десятою і північчю в четвер я була в банку, — сказала вона, не чекаючи питання. — Кінець кварталу. Звіт для головного офісу в Бристолі. Нічний сторож, містер Прайс, відчинив мені двері о двадцять третій п'ятнадцять, він це підтвердить. До того я сиділа в кабінеті сама. Вікна мого кабінету виходять на площу, світло горіло весь вечір, це бачили всі, хто проходив повз «Корону».

— Ви… підготувалися, мем.

— Я керую банком, констеблю. Я завжди готуюся. — Окуляри знялися. — Ви хочете спитати, навіщо мені ключ від задньої кімнати Оскара. Я відповім. Дванадцять років тому крамниця була на межі банкрутства. Банк дав Оскарові позику під заставу будівлі й запасів. Я особисто наполягла, щоб у банку був доступ до найціннішої частини майна. Ключ лежить у банківській скриньці разом із заставними документами. Я жодного разу ним не користувалася.

— А позика? Вона… погашена?

Щось ледь помітно ворухнулося в куточку її рота.

— Майже. Залишок — справа банківської таємниці. Але можу сказати одне: смерть Оскара не принесла банкові ані пенні. Швидше навпаки.

Вона підвелася, поправила рукавички й уже біля дверей обернулася.

— Він приходив до мене в середу, констеблю. Питав, чи можна переглянути скриньку, де лежить його ключ. Я дозволила. Він відчинив її, подивився на ключ, закрив і пішов. Не сказав ані слова. Я подумала, що старий чоловік просто хоче переконатися, що світ ще на місці. — Вона помовчала. — Тепер я так не думаю.

* * *

Тобіас Лейн прийшов у чорному — траурна пов'язка на рукаві, чорна краватка, обличчя, яке він явно готував перед дзеркалом. Він говорив багато, м'яко, з тим оксамитовим жалем у голосі, яким у маленьких містечках говорять на похоронах про людей, з якими двадцять років не віталися.

— Сорок років, констеблю. Сорок років ми знали одне одного. Ми з Оскаром починали разом — ви знаєте? Маленька лавка на Вільям-стріт, ще до війни. Потім кожен пішов своїм шляхом, але… — він розвів руками, і на пальці блиснув перстень із печаткою. — Такі речі не забуваються.

— Де ви були в четвер між десятою і північчю, сер?

— У «Короні» до пів на одинадцяту. Спитайте кого завгодно, я грав у доміно з містером Роулі та молодим Беннетом. Програв, до речі, три шилінги. Потім пішов додому. Сам. Моя дружина, як ви знаєте, покинула мене шість років тому, а собаки в мене немає, тож свідчити на мою користь нікому.

— Ви заходили до крамниці в четвер увечері, — сказав Дойл, звіряючись із записами. — Містер Хейл каже, ви говорили з містером Ренвіком про якийсь лист.

Усмішка на мить завмерла. Лише на мить.

— Ділова пропозиція. Я хотів викупити в Оскара кілька речей для колекціонера з Лондона. Він відмовився. Старі люди бувають упертими, констеблю. Це не злочин ні з їхнього боку, ні з мого.

Він пішов, залишивши по собі запах дорогого одеколону й відчуття, що Дойл щойно слухав добре завчену п'єсу, в якій бракувало одного акту.

* * *

Преподобний Артур Пембрі тримав капелюх у руках і весь час м'яв його криси, наче хотів вичавити з фетру якусь відповідь. Йому було сімдесят чотири — ровесник Оскара, — високий, кістлявий, із сумними очима старого пса, який пам'ятає всіх, кого пережив.

— Я був удома, — сказав він тихо. — У домі вікарія. Писав проповідь до неділі. Місіс Дейл, моя економка, пішла спати о пів на десяту. Я сидів до першої ночі. Сам.

— Ви бачилися з містером Ренвіком останнім часом?

Пауза була довгою. Надто довгою.

— Ні. Ми… давно не розмовляли як слід. Кілька тижнів.

Дойл записав. Потім підняв очі.

— Водій останнього автобуса з Гартфорда, містер Сіммс, каже, що бачив вас на вулиці Марлоу в четвер о десятій сорок п'ять. Біля крамниці.

Капелюх у руках вікарія завмер. Старий подивився на констебля так, як дивляться на людину, яка несподівано заговорила іноземною мовою.

— Я… гуляв, — сказав він нарешті. — Мені не писалося. Я вийшов пройтися. Я часто так роблю. Вікно в крамниці було темне, констеблю. Абсолютно темне. Я постояв і пішов додому.

— Ви не стукали?

— Ні. — І тихіше, майже пошепки: — Боже, прости мені. Ні.

* * *

Морін Кобб прийшла з червоними, запаленими очима, у тому самому сірому кардигані, і Дойлові раптом стало соромно, що він змушує цю маленьку жінку, яка двадцять два роки витирала пил із чужих годинників, сидіти навпроти нього на твердому стільці.

— Я пішла о шостій двадцять, разом із міс Ренвік, — сказала вона. — Вдома була о шостій сорок. Слухала радіо, концерт з Лондона. Місіс Тернер за стіною стукала мені, щоб я зробила тихіше, десь о пів на одинадцяту. Вона завжди стукає.

— Містер Ренвік останнім часом питав вас про ключ.

— Так. — Вона стиснула сумочку. — Він спитав, чи я певна, що ніколи нікому його не давала. Я сказала, що певна. Він подякував і… — її губи затремтіли, — …і сказав: «Я знаю, Морін. Я просто мусив спитати кожного».

— Кожного?

— Так він сказав.

Дойл почекав. Він помітив, що вона хоче сказати щось іще, що слова стоять у неї за зубами, як вода за греблею. Але гребля витримала. Морін опустила очі й заговорила про погоду.

* * *

Гвендолін Ренвік дала свідчення чітко й коротко: пансіон місіс Гоббс, вечеря о сьомій, книжка в кімнаті, сон близько одинадцятої. Місіс Гоббс підтвердила вечерю. Решти ніхто підтвердити не міг, бо в Гвендолін був власний ключ від вхідних дверей пансіону, і о десятій, коли господиня замикала засув, дівчина могла бути де завгодно.

Вона не сказала Дойлові про лист. Про той лист, у якому дядько писав: «Мені потрібна людина, в якій тече моя кров». Вона сама не знала чому. Можливо, тому, що боялася: констебль прочитає в тих рядках те, чого там не було. А можливо — тому, що боялася прочитати там те, що там було.

* * *

Едвіна Дойл залишив наостанок.

Вони сиділи один навпроти одного — молодий констебль, якого Едвін пам'ятав хлопчиком, що колись загубив ключ від батьківської комори й ридав на ґанку, і старий слюсар, який тоді відімкнув ту комору за хвилину цвяхом і шматком дроту.

— Де ви були, містере Хейл?

— Вдома, Персі. Сам. Як і щовечора два останні роки.

— Хтось бачив?

— Хіба що фото моєї дружини на каміні. Але воно не дасть свідчень.

Дойл не усміхнувся. Він довго дивився в блокнот, де шість імен стояли стовпчиком, і біля кожного — алібі. Біля одних — тверді, як граніт. Біля інших — діряві, як старе решето. І біля одного — нічого.

— Ви розумієте, як це виглядає, містере Хейл, — сказав він нарешті. Це було не запитання.

— Розумію.

— Ваш замок. Ваш лічильник. Ваше слово, що механізм не обманеш. І жодного свідка.

— Розумію, Персі.

Констебль закрив блокнот. Потім зробив те, чого Едвін від нього не чекав: зітхнув, як зітхають хлопчаки, коли їм доручають неможливе, і сказав уже зовсім іншим голосом:

— Я вас не заарештовую. Поки що. Бо я не дурень, хоч у графстві, мабуть, думають інакше. Людина, яка зробила цей замок, не стала б убивати за ним — вона б знала, що підозра впаде на неї першу. Але мені потрібна ваша допомога. У понеділок я знімаю замок із дверей. Ви розберете його при мені. Якщо його можна обійти — я хочу знати як. Якщо не можна… — він замовк.

— Якщо не можна, — спокійно закінчив Едвін, — то вбивця — я. Або диво.

— У див я не вірю, містере Хейл. Я вірю в залізо.

Едвін підвівся, надів капелюх і вже на порозі обернувся.

— Двоє з шести сказали тобі неправду, Персі. Може, троє. Я бачив твоє обличчя, коли ти виходив до коридору.

— А ви? Ви сказали мені правду?

Старий слюсар подумав. Чесно подумав, бо Персі Дойл заслуговував на чесність.

— Усю, яку знаю, — сказав він. — Біда в тому, що я знаю ще надто мало.