Тіло в задній кімнаті

Згодом, коли Едвіна питали — а питали його про цей ранок десятки разів, у поліційній дільниці, у церкві, у пабі «Корона», у його власній кухні, — він завжди починав не з тіла. Він починав із лампи.

Лампа під зеленим абажуром горіла рівно, спокійно, як горить лампа в кабінеті людини, яка на хвилину вийшла й ось-ось повернеться. Її світло падало на стіл, на розкриту шкіряну теку, на ручку з відкрученим ковпачком, на промокальний папір, поцяткований чорнильними плямами. Усе це Едвін побачив за першу секунду і запам'ятав назавжди, бо це було останнє нормальне, що він бачив у тій кімнаті.

А потім він побачив Оскара.

Той лежав на підлозі між столом і шафою з документами, на боці, підібгавши одну ногу, наче заснув, втомившись. Пенсне на шнурку відлетіло й лежало поруч, одне скельце тріснуло. Сива потилиця була темна й мокра. А за крок від його простягнутої руки на килимі лежала бронзова статуетка — маленький кінь, що став дибки, — яка сорок років стояла на полиці над столом і яку Оскар жартома називав «єдиним чесним свідком у цій кімнаті».

Морін не закричала. Вона видала тихий, тонкий звук, схожий на те, як скрипить стара пружина, і сповзла по одвірку на підлогу. Гвендолін зробила крок уперед, і Едвін, не дивлячись, виставив руку й зупинив її.

— Не треба, — сказав він. — Нічого тут не торкайтеся. Ні ви, ні я.

Він сам дивувався, наскільки спокійно звучить його голос. Усередині в нього щось обвалилося — повільно, беззвучно, як обвалюється підмита водою стіна. Але руки не тремтіли. Руки ніколи не тремтіли, навіть тоді, коли він сидів біля ліжка Мері в останню ніч.

Він присів біля Оскара, торкнувся двома пальцями шиї, хоч і знав, що нічого не відчує. Шкіра була холодна, як бронза статуетки.

— Він давно, — сказав Едвін. — Кілька годин щонайменше. Гвендолін, біжіть до пансіону місіс Гоббс, там є телефон. Викличте констебля Дойла і доктора Бреннера. Скажіть, що вбито Оскара Ренвіка. Саме так і скажіть — «вбито». Інакше Дойл спершу доп'є свій чай.

Гвендолін кивнула. Вона постояла ще мить, дивлячись на дядька, і Едвін побачив, як у її сірих очах, таких схожих на Оскарові, щось застигає — не сльози, ще ні. Щось тверде й холодне, як лід на ставку в першу морозну ніч.

— Хтось подзвонив мені сьогодні вранці, — сказала вона тихо. — До пансіону. Сказали, щоб я поспішала. Хтось знав, містере Хейл.

І вибігла, не чекаючи відповіді.

* * *

Констебль Персі Дойл прибув за двадцять хвилин, на велосипеді, червоний від швидкої їзди й від усвідомлення того, що за вісім років служби в Марлоу-Кроссі йому вперше доведеться мати справу з чимось серйознішим за крадіжку курей і бійку біля «Корони» на Різдво. Він був молодий — тридцяти ще не виповнилося, — рум'яний, старанний і мав звичку записувати в блокнот усе, навіть погоду, бо колись прочитав, що так роблять справжні детективи.

Доктор Бреннер, сухий, мовчазний чоловік із валізкою, яку, здавалося, носив із собою з часів Першої світової, прийшов слідом. Він опустився на коліна біля тіла, довго оглядав рану, піднімав Оскарову руку, згинав пальці, торкався щелепи.

— Удар у потилицю, — сказав він нарешті. — Один, дуже сильний. Можливо, два. Ось цим. — Він кивнув на бронзового коня, не торкаючись його. — Смерть настала між десятою вечора і північчю. Точніше скажу після розтину. Він не боровся. Думаю, навіть не встиг обернутися.

— Тобто він знав того, хто стояв за спиною, — промовив Едвін. — Не боявся його.

Дойл подивився на нього з легким невдоволенням людини, в якої щойно забрали репліку.

— Дякую, містере Хейл. Висновки робитиме поліція. — Він облизав олівець і записав: «10–12 вечора. Удар ззаду. Статуетка (кінь)». Потім підняв голову. — Отже. Хто перший увійшов?

Морін, яку Едвін посадив на стілець у коридорі й напоїв водою з крану в підсобці, розповіла все — тихо, збиваючись, повертаючись назад. Засув. Штори. Гвендолін. Шпилька. Лампа під дверима. Лічильник. Її ключ.

Дойл слухав, і його обличчя поступово витягувалося.

— Стривайте, — сказав він, коли вона закінчила. — Стривайте. Ви хочете сказати, що ця штука, — він тицьнув олівцем у латунний лічильник, — показує, що вчора о шостій вечора двері замкнули, і відтоді їх ніхто не відчиняв?

— Не «показує», констеблю, — відповів Едвін. — Гарантує. Я сам його робив. Кожен оберт механізму — будь-яким ключем, з будь-якого боку — перегортає цифру назавжди. Назад її не відкрутиш. Тисяча чотириста сімнадцять — це я, вчора, о шостій нуль дві. Тисяча чотириста вісімнадцять — це Морін, двадцять хвилин тому. Між цими двома числами нічого немає.

— Але ж він там! — Дойл обернувся до кімнати, де доктор Бреннер уже накривав тіло простирадлом, яке Морін принесла згори. — Він там лежить! Він мав якось туди потрапити! І вбивця теж!

— Так, — сказав Едвін. — Мав.

У коридорі повисла тиша. Десь у крамниці цокали годинники — два десятки годинників, і жоден не йшов в ногу з іншим, і всі разом вони звучали, як дрібний холодний дощ.

— Може, він там сидів з шостої? — спробував Дойл. — Сховався, поки ви замикали?

— Я замикав кімнату, стоячи на порозі. Вона була порожня. І Оскар стояв поруч зі мною. Він провів мене до дверей крамниці о шостій двадцять. Морін і Гвендолін пішли слідом. Він залишився сам — живий, у крамниці, не в цій кімнаті.

— Вікно?

Вікна в задній кімнаті не було. Було тільки вузьке вентиляційне віконце під самою стелею, за товстими ґратами, крізь яке не пролізла б і кішка. Дойл усе одно видерся на стілець і посмикав ґрати. Ґрати сиділи в камені мертво.

Він зліз, обтрусив руки й знову розкрив блокнот, ніби там мала з'явитися відповідь.

— Скільки ключів від цих дверей?

— Сім, — відповіла Морін. — Один — містера Ренвіка, він висить на гачку за прилавком. Він і зараз там висить. Інші шість — у шести людей.

— Імена.

Морін перелічувала, а Дойл записував, і з кожним ім'ям у Едвіна дедалі дужче стискалося щось у грудях. Бо кожне ім'я було йому знайоме. Кожне ім'я він знав сорок років.

— Я, — сказала Морін. — Містер Хейл. Містер Тобіас Лейн, з вулиці Вільям, — вони з містером Ренвіком колись починали справу разом, ще до війни, і коли ставили цей замок, містер Ренвік дав йому ключ на згадку про ті часи. Преподобний Артур Пембрі, наш вікарій, — вони з містером Ренвіком разом училися в школі. Місіс Хелен Фрост, керуюча банком, — банк давав крамниці позику, коли були важкі часи, і вона вимагала гарантій. І міс Гвендолін. Ключ дістався їй від матері, сестри містера Ренвіка. Та померла минулої весни.

— Шестеро, — пробурмотів Дойл. — Шестеро людей із ключами. І ніхто з них, якщо вірити цій машинці, ключем не користувався.

— Якщо вірити цій машинці, — тихо повторив Едвін, — ніхто взагалі не відчиняв цих дверей. Ні ключем, ні чимось іншим.

Він помітив, як Дойл повільно перевів на нього погляд. Помітив, але вдав, що ні.

* * *

До полудня Дойл встиг обійти всіх. Гвендолін, яка повернулася разом із ним, бліда, але зібрана, сама віддала йому свій ключ — він лежав у неї в сумочці, у маленькому оксамитовому мішечку, де колись його тримала мати. Едвінів ключ висів на його старому шкіряному шнурку під сорочкою, там само, де висів двадцять років.

Тобіас Лейн відчинив констеблю двері своєї лавки в халаті, вислухав новину з обличчям, яке Дойл потім описав у блокноті як «приголомшене (?)» — зі знаком питання, — і після довгої паузи дістав ключ із сейфа, де той, за його словами, пролежав «рік, а може, два». Преподобний Пембрі, який саме готувався до похорону старої місіс Еллінгтон, пополотнів, сів просто на лаву в ризниці й тремтячими пальцями витяг ключ із кишені сутани. Він носив його із собою завжди. «Оскар просив», — тільки й сказав він. Хелен Фрост прийняла констебля в своєму кабінеті в банку, не встаючи з-за столу, вислухала, двічі перепитала час смерті й поклала перед ним ключ, який, як виявилося, зберігався в банківській скриньці разом із заставними паперами на крамницю.

Шість ключів. Шість людей. І всі шість ключів — на місці, у своїх власників, наче й не залишали їх ні на мить.

Увечері, коли тіло вже забрали, а крамницю опечатали, Едвін стояв на вулиці Марлоу перед темною вітриною, у тому самому місці, де вчора бачив Оскара живим. Туман розвіявся, і над дахами висів тонкий блідий місяць, схожий на обрізок нігтя.

Поруч хтось зупинився. Він не обернувся — знав, хто.

— Ви думаєте про те саме, що і я, містере Хейл? — спитала Гвендолін.

— Я думаю, що Оскар учора сказав мені: шість ключів — це шість запитань. І на одне з них він уже знав відповідь.

— І поплатився за це.

— І поплатився.

Вона помовчала. Потім сказала — тихо, без злості, просто констатуючи, як констатують погоду:

— Констебль Дойл спитав мене, хто в Марлоу-Кроссі знає цей замок краще за всіх. Я відповіла чесно. Я не могла інакше.

Едвін нарешті обернувся до неї. У місячному світлі її обличчя було дуже молодим і дуже втомленим.

— Ви правильно зробили, міс Ренвік, — сказав він. — Бо це правда. Цей замок знаю я. Я його придумав, я його зібрав, я двадцять разів його перевіряв. Якщо хтось у цьому місті і може відчинити двері, не перегорнувши цифри, то тільки я.

Він помовчав і додав, дивлячись на темну вітрину, у якій відбивалися їхні дві постаті:

— От тільки я цього не вмію. А отже, хтось навчився того, чого не вмію навіть я.