Розмова з драконом.

Гора не зустріла їх ні полум'ям, ні ревом, яких Еш у глибині душі очікувала, — вона зустріла їх тишею настільки повною, що навіть звичні звуки походу: скрип упряжі, кроки коней по каменю — почали здаватися недоречно гучними.

Вхід до лігва виявився не печерою у звичному розумінні, а широкою розколиною між двома кам'яними виступами, оплавленими по краях так давно, що камінь встиг покритися власним шаром моху. Провідник зупинив загін задовго до входу, і далі, як пояснив Роан, йти мала тільки Еш — сама, без зброї, без супроводу, бо будь-яка спроба привести до вартового озброєний ескорт хроніки прямо називали певним способом здобути війну замість розмови.

— Я чекатиму тут, — сказав Роан, і по тому, як міцно він стиснув пас власного меча, Еш зрозуміла, що ці слова далися йому важче, ніж він показував.

— Якщо за годину не вийду… — почала вона.

— За годину я увійду сам, — коротко відповів він, — і ми обговоримо, чи була це добра ідея, вже потім.

Вона кивнула і пішла вперед сама, відчуваючи, як з кожним кроком повітря стає теплішим — не пекуче, а рівно, як у кімнаті з давно натопленою пічкою, — і це тепло, знайоме їй краще за будь-що в її житті, дивним чином заспокоювало сильніше, ніж лякало.

Орвейн чекав на неї в глибині розколини, там, де стеля піднімалася достатньо високо, щоб вмістити його цілком, — і все одно здавався надто великим для цього простору, для цієї гори, для самого світу назовні. Його луска, темна, майже чорна біля основи шиї, переходила на кінчиках крил у колір вугілля, що вистигає, і коли він повернув голову до неї, єдине відкрите око виявилося не сповненим люті, яку вона собі уявляла, а чимось значно незручнішим для неї — простою, спокійною увагою.

— Ти пахнеш попелом, — промовив дракон, і голос його пролунав не так, як вона очікувала: не рев, не грім, а низький, майже вкрадливий звук, ніби камінь говорив після чотирьох століть мовчання й нарешті згадав, як це робиться. — Не тим попелом, що лишається після вогню. Тим, що пам'ятає, як це — горіти.

— Я не знаю, що це означає, — чесно відповіла Еш, зупиняючись на безпечній, як їй здавалося, відстані, хоча відстань ця навряд чи мала значення для істоти подібних розмірів.

— Не знаєш, — погодився Орвейн, і в цьому слові не було насмішки, тільки констатація факту. — Це добре. Ті, хто приходив сюди раніше, знаючи забагато, зазвичай приходили за неправильними речами.

Він опустив голову нижче, майже врівень з нею, і Еш змусила себе не відступити назад, хоча кожен інстинкт вимагав саме цього.

— Полум'я згасло, — сказала вона, вирішивши, що раз уже він чекає від неї питань, а не поклонів, краще ставити їх прямо. — Усі в замку вважають це прокляттям. Кінцем роду, що дав клятву.

— Усі в замку, — повільно повторив дракон, — вірять у те, у що їм зручніше вірити, бо правда вимагає визнати дещо набагато незручніше: клятву було порушено не смертю. Її було порушено забуттям.

— Забуттям чого?

Орвейн довго мовчав, і в цій тиші Еш вперше як слід розчула звук крапель води десь у глибині печери — єдиний живий звук у цьому давньому, нерухомому місці.

— Угода, укладена між моїм родом і твоїм, ніколи не була угодою про кров, — сказав він нарешті. — Вона була угодою про вибір. Хранителі вогнища присягнулися не володарювати через вогонь, а служити йому — і тим, кого він зігріває. Я присягнувся стежити, щоб цей вибір лишався вибором, а не тягарем, переданим проти волі.

— Не розумію, — тихо сказала Еш.

— Зрозумієш, — відповів дракон, і в його голосі вперше пролунало щось схоже на терпіння, з яким розмовляють не з посланницею ворога, а з кимось, чиє нерозуміння він вважав тимчасовим, а не постійною вадою. — Але не одразу і не від мене цілком. Те, що ти шукаєш, — не в моїх словах. Воно в тому, що твій рід залишив по собі, коли вирішив зникнути з хронік за власною волею, а не з примусу долі.

Він посунувся, і частина кам'яної стіни за його спиною, яку Еш раніше сприймала за звичайний обвал, виявилася при найближчому розгляді акуратно вирізьбленою нішею — не природною, а вирубаною чиїмись руками дуже, дуже давно.

— Візьми, — сказав Орвейн. — І коли повернешся до свого замку, спитай себе не про те, ким був твій рід колись. Спитай, чому він вирішив перестати бути тим, ким був.