Ціна спорідненості.

У ніші, на яку вказав дракон, лежав не меч і не корона, як підсвідомо очікувала Еш, наслухавшись за своє життя достатньо казок про драконячі скарби. Там лежала книга — тонка, у простій шкіряній палітурці без жодної прикраси, і поряд із нею маленька вуглинка, темна на вигляд, але тепла на дотик, коли вона обережно взяла її в руку.

— Це останній запис роду, — сказав Орвейн, спостерігаючи, як вона розгортає книгу тремтячими від хвилювання пальцями. — Залишений тут, бо авторка справедливо розсудила: замок не те місце, де подібна правда переживе наступну зміну влади.

Еш розгорнула книгу на першій сторінці, списаній щільним, але розбірливим почерком, і почала читати вголос — грамоти її колись навчив Гарет, якому потрібна була кухонна дівчина, здатна звіряти мішки в коморі зі списками, і зараз Еш уперше подумала, що та наука знадобилася для чогось, крім борошна й солі, — спершу тихо, для себе самої, потім дедалі впевненіше, ніби голос допомагав їй повірити в те, що вона читає насправді.

Запис належав жінці на ім'я Таліс, останній з роду, хто відкрито носив титул Хранительки Вогнища при дворі Альденхолла, — і, як виявилося з перших же рядків, саме вона прийняла рішення, що змінило все, що Еш вважала відомим про згаслий рід.

«Мені запропонували корону, — було написано на другій сторінці, — як пропонували її кожному з Хранителів до мене, починаючи з того дня, коли перший король Альденхолла вирішив, що зручніше тримати полум'я й трон в одних руках, ніж лишати полум'я вільним від престолу. Я відмовилася, як відмовлялися нечисленні до мене, і, на відміну від них, вирішила зникнути повністю, а не лишитися при дворі символом, яким можна було б скористатися після моєї смерті».

Еш підвела погляд від книги.

— Вона відмовилася від трону.

— Вона зрозуміла те, чого не розуміли багато хто до неї, — відповів дракон. — Що полум'я, прив'язане до корони, рано чи пізно стане інструментом корони, а не служінням людям, яких воно мало зігрівати. Вона вирішила вивести кров роду з палаців, щоб ніхто й ніколи більше не зміг використати полум'я як право на владу, а не як обов'язок турботи.

Еш повернулася до книги, гортаючи сторінки швидше, жадібно шукаючи продовження — і знайшла його в останній третині тонкого тому, там, де почерк Таліс ставав менш впевненим, ніби вона писала ці рядки, вже знаючи, що часу в неї лишається небагато.

«Я не знаю, до кого потрапить цей запис, — писала вона. — Можливо, до останньої з моєї крові, якщо рід продовжиться, а таємниця, яку я заповідаю йому берегти, колись розкриється. Якщо це ти, дитино, яку я ніколи не побачу, знай одне: те, що тече в твоїй крові, — не право володарювати. Це обов'язок піклуватися про тих, хто не може подбати про себе сам, — і достатньо мудрості, щоб відмовитися від влади, якщо владу колись буде запропоновано натомість».

Еш закрила книгу повільно, відчуваючи, як у грудях щось стискається — не страх, а щось складніше, для чого в неї поки не було назви.

— Вона відмовилася заради того, щоб ніхто на кшталт лорда Верна, — тихо сказала вона, — ніколи не зміг сказати, що право на полум'я дорівнює праву на корону.

— Саме так, — підтвердив Орвейн. — І тепер ти стоїш перед тим самим вибором, що стояв перед кожним з її роду до тебе: використати те, що в тобі є, заради влади — чи заради турботи. Полум'я відгукується на обидва вибори однаково охоче. Різниця лише в тому, що лишається після.

Еш подивилася на вуглинку в своїй долоні — маленьку, теплу, живу в тому сенсі, який вона лише починала розуміти, — і згадала лорда Верна, його розважливий погляд, його «поки що», сказане так, ніби трон уже був питанням часу, а не вибору.

— Що мені робити з цим? — спитала вона, піднімаючи вуглинку.

— Віднеси додому, — сказав дракон. — І коли настане час обирати — а він настане швидше, ніж тобі хотілося б, — згадай, що твій рід одного разу вже зробив цей вибір за тебе. Тобі вирішувати, чи зробиш ти його знову так само, чи інакше.

Він підвів голову, прислухаючись до чогось, чого Еш не могла розчути сама, і по тому, як змінилася поза дракона — від спокійної уваги до чогось більш насторожженого, — вона зрозуміла, що час їхньої розмови добігає кінця.

— Іди, — сказав Орвейн. — Твій вартовий біля входу вже відраховує останні хвилини своєї години, і, підозрюю, готовий увійти сюди з мечем напереваги, а мені б не хотілося пояснювати йому, що це було б поганою ідеєю.