Хто послав нас сюди

Віктор Аренс прийшов на збори до кают-компанії з виглядом людини, яку несправедливо звинувачують, — спокійний, злегка вражений вираз обличчя, ідеально відкалібрований між професійною стриманістю та легким обуренням, — і Амара, спостерігаючи за ним зі свого місця на чолі столу, не могла не захоплюватися тим, наскільки переконливо це виглядало, знаючи водночас, що десь у цій переконливості ховається тріщина, яку вона поки не могла намацати.

— Мені сказали, що мене хочуть допитати, — сказав Віктор, сідаючи на своє звичне місце. — Я так розумію, йдеться про випадок із Дерилом?

— Йдеться про журнал доступу до розподільного вузла, який виявився порожнім саме в ту годину, коли хтось фізично відкручував клапан і надрізав трубопровід, — сказала Амара, намагаючись, щоб голос звучав рівно, без звинувачувальних ноток, хоча кожне слово давалося їй із зусиллям. — Ти єдина людина на станції з адміністративними правами, достатніми для редагування системних журналів без сліду. Мені потрібно, щоб ти це пояснив.

Віктор повільно кивнув, ніби чекав саме на це запитання й уже підготував відповідь.

— Логічно, що підозра падає на мене, — сказав він. — Але подумайте ось про що: якби я справді влаштував диверсію й захотів приховати свій вхід, навіщо мені залишати порожнім увесь шестигодинний проміжок, а не просто видалити один конкретний запис, що відповідає часові події? Повна відсутність даних за шість годин — це не робота людини, що намагається замаскувати одиничну дію. Це більше схоже на збій самої системи логування, можливо, пов’язаний із тим самим синхронним перезавантаженням, яке ми спостерігали кілька днів тому.

Амара відчула, як щось у цьому поясненні зачепило її — не тому, що воно звучало неправдоподібно (навпаки, воно звучало лякаюче логічно), а тому, що Віктор вимовив його надто гладко, надто швидко, ніби прокручував цю відповідь у голові задовго до того, як його взагалі спитали.

— Ти вже думав про це пояснення раніше, — сказала вона, не як запитання, а як спостереження.

Віктор на частку секунди завмер — крихітна, майже непомітна пауза, яку Амара вловила лише тому, що вісім місяців спостерігала за цією людиною за спільним столом достатньо уважно, щоб знати різницю між його звичайними паузами й цією.

— Я інженер даних, Осей, — сказав він нарешті, надто рівно. — Звісно, я аналізую будь-яку технічну аномалію одразу, як тільки про неї дізнаюся. Це моя робота.

— Тоді покажи мені аналіз, — різко сказала Ірис, уперше від початку зборів долучаючись до розмови. — Повний лог діагностики системи синхронізації за останні сімдесят дві години. Якщо проблема справді системна, а не рукотворна, ти зможеш це довести за п’ять хвилин.

Віктор подивився на неї, і Амара помітила легку, майже невловну напругу в його плечах.

— Мені потрібен час, щоб зібрати повний звіт, — сказав він. — Дані розрізнені по кількох підсистемах.

— У тебе був час із моменту події, — сказав Дерил з ліжка в дальньому кутку кают-компанії, куди його перевезли з медичного відсіку спеціально заради цієї розмови, усе ще з перев’язаною головою. — Минуло більше двох годин.

Напруга в кімнаті сягнула тієї точки, коли Амара відчула: ще трохи тиску, і розмова перейде у відкриту конфронтацію, з якої буде важко вийти без незворотного розколу команди, — а розкол зараз, за невідомої зовнішньої загрози й одного пораненого члена екіпажу, був розкішшю, якої вони не могли собі дозволити.

— Добре, — сказала вона, піднімаючи руку. — Вікторе, у тебе є доба на підготовку повного технічного звіту, що пояснює прогалину в журналі. Якщо звіт не підтвердить системний характер збою, ми вживемо подальших заходів, аж до відсторонення тебе від адміністративного доступу до з’ясування обставин. Це справедливо?

Віктор кивнув, явно відчуваючи полегшення від наданої відстрочки.

— Справедливо, — сказав він. — І, Осей, — додав він, підводячись, щоб піти, — я розумію ваше занепокоєння, справді розумію. Але подумайте ось про що: кому взагалі вигідно, щоб місія провалилася саме зараз, коли «Меридіан» вклала в цей проєкт більше ресурсів, ніж у будь-який інший об’єкт у цьому секторі за останні п’ять років?

Він вимовив це як риторичне запитання, спрямоване на те, щоб зняти з себе підозру, вказавши на відсутність мотиву, — але саме ця фраза, мимохідь кинута, зачепила Амару сильніше за все інше, сказане за всю розмову.

Вона мовчала, доки Віктор не вийшов із кают-компанії, і лише тоді обернулася до решти.

— «Більше ресурсів, ніж у будь-який інший об’єкт у цьому секторі за останні п’ять років», — повільно повторила вона. — Звідки йому знати порівняльний обсяг інвестицій корпорації в різні об’єкти? Це не публічна інформація. Це не те, що знає рядовий спеціаліст з обробки даних на віддаленій станції.

Ірис насупилася, обмірковуючи почуте.

— Ти права, — сказала вона. — Це фінансова інформація внутрішнього рівня, зазвичай доступна лише керівництву проєктів або відділам корпоративного планування. Не станційному персоналу.

— Хіба що в нього є прямий канал зв’язку з кимось із керівництва, окрім звичайної станційної кореспонденції, яку бачимо ми всі, — сказав Ноа.

Амара підвелася й підійшла до головного терміналу диспетчерської, її пальці швидко рухалися клавіатурою, відкриваючи розділ системних налаштувань зв’язку, який вона ніколи раніше не вивчала так ретельно, бо не було причин підозрювати його існування.

— Ірис, допоможи мені, — сказала вона. — Мені потрібен повний список усіх налаштованих каналів зв’язку станції, включно з будь-якими, що не відображаються у стандартному користувацькому інтерфейсі.

Вони працювали разом майже годину, методично перевіряючи кожну конфігурацію системи зв’язку, кожен налаштований маршрут передачі даних, аж доки Ірис нарешті не знайшла те, що шукала: прихований, зашифрований канал, налаштований на пряму передачу даних на приватний сервер, не пов’язаний з основним операційним центром «Меридіан Діп-Спейс», активний протягом усіх восьми місяців місії, але замаскований під рутинний діагностичний трафік обладнання.

— Ось воно, — тихо сказала Ірис. — Хтось на цій станції весь цей час надсилав окремі, паралельні звіти комусь за межами звичайного ланцюга командування.

Амара дивилася на знайдену конфігурацію довгу хвилину, відчуваючи, як розрізнені уламки останніх кількох днів починають складатися в єдину, значно страшнішу картину, ніж усе, що вона припускала до цієї миті.

— «Аврору-8» було втрачено, тому що щось на цій планеті відреагувало на спробу евакуації, — сказала вона повільно, вголос формулюючи думку в міру її оформлення у свідомості. — Корпорація знала про це. Але замість того щоб закрити систему остаточно, замість того щоб попередити всіх майбутніх працівників про небезпеку, вони створили окремий підрозділ з управління ризиками, стерли історію з відкритого доступу й відправили сюди новий екіпаж — нас — з однією відмінністю від попереднього: цього разу в них є своя людина всередині, щоб контролювати інформацію до того, як вона зможе викликати паніку, здатну зірвати місію.

— Ти думаєш, що весь наш екіпаж — це експеримент, — сказав Дерил, і в його голосі Амара почула не здивування, а гірке, запізніле підтвердження підозри, яку він, судячи з усього, виношував уже деякий час.

— Я думаю, що «Меридіан Діп-Спейс» свідомо ризикує нашим життям, щоб отримати наукові дані, яких вони не змогли отримати минулого разу, бо весь попередній екіпаж загинув раніше, ніж устиг передати щось корисне, — сказала Амара, і вимовити цю думку вголос було важче, ніж усе інше, сказане за цей довгий, виснажливий день. — А Віктор — їхня страховка на випадок, якщо ми знову опинимося надто близько до правди, перш ніж корпорація буде готова оприлюднити її на своїх умовах.

У кают-компанії стало абсолютно тихо, якщо не зважати на далекий, уже звичний гул вентиляції, — і десь за межами станції, невидима, терпляча, планета й далі посилала своє число в порожнечу, байдужа до того, що люди, відправлені спостерігати за нею, щойно виявили: їхні власні господарі зрадили їх задовго до того, як це зробило бодай щось нелюдське.