Аварія

Дерил Квінн встановив три нові камери спостереження й шість датчиків руху за один день — рекордна швидкість навіть для нього, зазвичай гордого своєю ефективністю, — бо після розповіді Ноа про постать у коридорі ніхто на станції не міг спокійно спати, а найменше — сам Дерил, що відповідав за фізичну безпеку всіх технічних систем.

Він працював у парі з Ноа, встановлюючи останній датчик біля входу в технічний відсік номер три — той самий, сусідній з опечатаним відсіком номер чотири, звідки все почалося, — коли рація на його поясі ожила голосом Мілі, незвично різким для людини, що зазвичай говорила розмірено навіть у кризових ситуаціях.

— Дериле, Ноа, де ви зараз?

— Відсік номер три, закінчуємо встановлення датчика, — відповів Дерил. — Що сталося?

— Мені потрібно, щоб хтось із вас негайно перевірив магістральний клапан подачі кисню в житловому секторі. Датчик тиску в моїй каюті показує падіння концентрації кисню на чотири відсотки за останні двадцять хвилин. Повільне, але стійке. Це не в межах нормальних коливань.

Дерил і Ноа перезирнулися, і Дерил відчув, як усередині в нього щось стискається — не паніка, а той особливий вид тривоги інженера, який знає, що чотири відсотки падіння концентрації кисню за двадцять хвилин у замкненій системі життєзабезпечення означають: десь є витік, і якщо його швидко не зупинити, цифра зростатиме, а не стоятиме на місці.

— Іду до головного розподільного вузла, — сказав він. — Ноа, перевір резервний клапан у відсіку номер два, на випадок, якщо проблема там.

Вони розійшлися. Дерил швидким кроком попрямував до головного розподільного вузла системи життєзабезпечення — невеликого, але критично важливого приміщення в самому серці технічного рівня станції, де сходилися всі магістралі подачі кисню, азоту й очищення повітря, перш ніж розподілитися по житлових і робочих відсіках.

Двері вузла були зачинені, як і належало, але, підійшовши ближче, Дерил помітив, що панель ручного керування біля дверей світиться не стандартним зеленим індикатором готовності, а тривожним жовтим — сигналом того, що хтось нещодавно вручну звертався до системи керування клапанами, оминаючи автоматичний протокол.

Він ввів код доступу й увійшов.

Приміщення вузла було невелике, заставлене трубопроводами та клапанами, освітлене єдиною технічно-білою лампою над центральною консоллю керування. Дерил одразу побачив проблему: головний запірний клапан магістралі подачі кисню до житлового сектору було відкручено на чверть оберту від штатного положення — недостатньо, щоб спричинити негайну, катастрофічну розгерметизацію, але досить, щоб створити повільний, поступово наростаючий витік у резервний технічний контур, звідки кисень ішов не в житлові приміщення, а у відкритий технічний простір станції, ефективно втрачаючись без залишку.

Це не могло статися випадково. Клапан такого типу вимагав фізичного, цілеспрямованого зусилля для повороту — ні вібрація, ні теплове розширення металу не могли зрушити його навіть на мінімальний кут, не кажучи вже про чверть оберту, достатню для створення вимірюваного витоку.

Дерил простягнув руку, щоб повернути клапан у вихідне положення, коли почув за спиною звук — швидкий, легкий, ніби хтось метнувся поміж стояків трубопроводів у дальньому, неосвітленому кутку приміщення.

Він різко обернувся, спрямувавши ліхтар у темряву.

— Хто там? — крикнув він, і власний голос видався йому чужим, надто високим для людини, що звикла зберігати холоднокровність у будь-якій технічній ситуації.

Відповіді не було, але темрява в кутку приміщення ніби згустилася на долю секунди — ілюзія, спричинена грою світла й тіні, переконував себе Дерил, навіть коли відчував, як волосся на потилиці стає сторчма від абсолютної, тваринної певності, що він у цій кімнаті не сам.

Він зробив крок назад, до дверей, не зводячи ліхтаря з темного кутка, і в цю мить щось — важке, металеве, судячи зі звуку удару — обрушилося на трубопровід просто над його головою.

Дерил устиг зреагувати наполовину, відсахнувшись убік, але секція труби, що луснула під тиском, — раніше непомітно послаблена, судячи з усього, тим самим впливом, що й клапан, — вдарила його по плечу та голові потоком технічного азоту, що вирвався під тиском, збивши з ніг і на кілька секунд цілком позбавивши орієнтації в просторі.

Він упав, вдарившись головою об край консолі керування, і останнє, що ясно пам’ятав, перш ніж свідомість попливла, — відчуття крижаного холоду газу, що розширюється, на шкірі обличчя та звук аварійної сирени, яка нарешті спрацювала десь далеко, ніби з-під води.

Він отямився в медичному відсіку, з пульсуючим болем у потилиці та з Мілою, що схилилася над ним із ручним сканером, перевіряючи стан черепа на предмет струсу.

— Не рухайся різко, — сказала вона, помітивши, що він приходить до тями. — У тебе легкий струс і обмороження поверхні шкіри від контакту зі стисненим азотом. Могло бути значно гірше.

— Що з витоком? — прохрипів Дерил, намагаючись сісти попри протестуючу руку Мілі на його плечі.

— Ноа перекрив резервний контур одразу після того, як знайшов тебе непритомним. Витік зупинено, концентрація кисню в житловому секторі повертається до норми. Але, Дериле, — вона на мить замовкла, явно зважуючи, чи варто казати далі, — трубопровід, що обрушився на тебе, не міг луснути сам собою від простого перепаду тиску, викликаного відкручуванням клапана. Ноа оглянув розрив. Метал було надрізано заздалегідь, із зовнішнього боку, достатньо глибоко, щоб послабити структуру, але не настільки, щоб спричинити руйнування негайно. Хтось підготував цю аварію заздалегідь і просто чекав моменту, щоб її активувати.

Дерил лежав нерухомо кілька довгих секунд, опрацьовуючи цю інформацію поверх болю та дезорієнтації, що вже накопичилися.

— Хтось хотів, щоб це виглядало як випадковість, пов’язана з витоком, — сказав він нарешті. — Хтось, хто знав, що саме я прийду перевіряти клапан, бо це мій прямий обов’язок як старшого інженера.

— Або хтось хотів, щоб провина лягла на істоту з коридору, — тихо додала Міла. — Ще одна незбагненна пригода в списку.

Двері медичного відсіку відчинилися, і ввійшла Амара, за нею Ірис і Ноа, усі троє з обличчями людей, що щойно пережили черговий удар по й без того виснажених нервах.

— Як ти? — спитала Амара, підходячи до ліжка.

— Житиму, — сказав Дерил. — Що з журналом доступу до розподільного вузла? Хто заходив туди до мене?

Ірис, яка вже встигла перевірити систему, похитала головою з виразом обличчя, який Дерилу зовсім не сподобався.

— Журнал доступу порожній за останні шість годин, — сказала вона. — Жодних записів про вхід, окрім твого власного, зафіксованого автоматично під час уведення твого коду.

— Це неможливо, — сказав Дерил. — Хтось фізично відкручував клапан і надрізав трубопровід. Хтось заходив до цього приміщення.

— Хіба що в цієї людини був спосіб стерти власний запис із журналу після виходу, — повільно сказала Ірис, і в кімнаті повисла та сама важка тиша, що й напередодні в кают-компанії, коли ніхто не наважувався вимовити вголос ім’я, про яке думали всі.

Цього разу тишу порушив Ноа.

— Єдина людина на станції, що має адміністративний доступ, достатній для редагування системних журналів без сліду, — це Віктор, — сказав він прямо, вперше вимовляючи вголос те, що весь екіпаж мовчки обмірковував останні два дні. — Я не звинувачую його без доказів. Але ми мусимо принаймні спитати його напряму, де він був останню годину, і чому запис журналу так зручно відсутній саме тоді, коли він потрібен нам найбільше.

Амара довго мовчала, дивлячись на Дерила, що лежав із перев’язаною головою, усе ще відчуваючи крижаний опік обмороження на щоці від контакту зі стисненим газом.

— Добре, — сказала вона нарешті, і в її голосі Дерил почув рішучість людини, що нарешті готова зіткнутися з тим, чого уникала надто довго. — Зберіть усіх, включно з Віктором, у кают-компанії за тридцять хвилин. Настав час поставити питання, на які він або відповість прямо, або покаже нам, що йому є що приховувати.

За вікном медичного відсіку, невидима в темряві, планета, якої ніхто ніколи не бачив, і далі посилала своє терпляче число в порожнечу, — але вперше за весь час спостереження Дерил Квінн, лежачи з перев’язаною головою, думав не про сигнал ззовні, а про те, що найближча небезпека для його життя виявилася значно ближчою, ніж будь-яка планета за два світлові дні від допомоги.