Фелікс. Дев’ята година

Чохол на педалях я терпів один ранок. На другий я купив блокнот.

Не тому, що я злий. Я взагалі людина мирна, мене навіть комарі кусають без особливого ентузіазму. Просто є три речі, яких я не терплю: коли стілець стоїть не на мітці, коли в моїй кімнаті пахне чужим печивом і коли хтось накриває рояль так, наче вкладає його спати. Рояль у класі 214 — не немовля. Він старший за нас із вами разом узятих, у нього пропалений кут, зайва октава басів, що звучить як кашель філософа, і характер, на розуміння якого в мене пішло три роки.

Три роки. Відтоді як на другому курсі мені видали ключ від цієї кімнати на ранок, а потім, через непорозуміння з розкладом, залишили на дев’яту — одинадцяту навіки вічні, я приходив сюди щодня, крім неділь і днів, коли в Йозефа, настроювача, траплялося «дихання рояля». Я знав його звук так, як знають кроки за стіною. Знав, що на сьомій клавіші другої октави він трохи хмуриться в сиру погоду. Я міряв ним пори року. І ось тепер хтось приходив сюди раніше за мене, грав Брамса — Брамса! — і залишав по собі в кімнаті порожню тишу, що пахла вівсяним печивом і мокрим листям.

Я мав бути роздратований. Я й був роздратований. Але першого ранку, коли я прийшов о дев’ятій, налив собі в коридорі кави з автомата (він видає напій, схожий на спогад про каву, зате гарячий і в борг) і поклав руки на клавіші, рояль був теплий. Не в сенсі температури: просто в ньому ще жив чийсь звук, як у чашці лишається запах чаю. Хто б це не був, він не гатив по клавішах, не поспішав і, здається, перепрошував перед кожною нотою. Мене це чомусь зачепило дужче, ніж якби він був грубіяном.

Йозеф Гаслінґер, наш настроювач, каже, що рояль — це оркестр, який навчився мовчати вдвох. Кожен, хто на ньому грає, залишає в ньому те, що не зміг сказати. Я ніколи не надавав цьому значення, доки не почав чути в ньому чужі, незграбні, тихо-чемні руки.

Напередодні її першого ранку я залишив на пюпітрі чистий аркуш — як візитівку, як «доброго дня» без слів. Мені здавалося, це гарно. Коли я прийшов о дев’ятій, аркуш знайшовся на підвіконні, складений учетверо. Той, хто приходив до мене, не просто його не помітив, а акуратно прибрав, як прибирають чужі чашки з обіднього столу. Мене це чомусь образило ще дужче.

А чохол лежав на педалях, уздовж, рівно, наче його поклали на могилу. І наступного ранку — теж.

Ось тут я пішов до кіоска біля трамвайної зупинки й купив блокнот на спіралі з нотними лінійками. Складати записки я вмію гірше, ніж фуги. Фугу можна переписати до ідеалу, а записка — жанр одного дубля. Я написав три чернетки. Перша вийшла задовга й закінчувалася словами «з повагою». Друга була закоротка («Чохол!»). Третя виявилася найсухішою, яку я тільки зміг видавити: чохол на кришку, стілець на мітку, мітка на підлозі.

Я не знав, хто він. Чи вона. Роздратування цього не уточнювало. Я підписався «Ф. М.» — з крапками, бо мені подобається, що крапки схожі на паузи. Поклав записку на пюпітр, поправив стілець носком черевика на крейдову мітку, яку колись намалював сам, і пішов.

Тож на третій ранок, коли я увійшов до 214 о дев’ятій нуль-нуль, на мене чекали одразу два сюрпризи.

Перший: чохол лежав на кришці. Не просто на кришці, а акуратно складений, з гострими кутами, як перед оглядом у казармі.

Другий: на моїй записці лежав чужий аркушик.

Я стояв у дверях і не ворушився, як людина, якій на вухо прошепотіли, що в кімнаті може бути хтось. Потім підійшов, узяв аркушик двома пальцями й прочитав. Почерк був рівний, шкільний, трохи стертий: почерк людини, яку вчили писати, а не писати від руки. Перші слова — вибачення. Потім «чужий сад» — я мимоволі усміхнувся. А потім, унизу, дрібним шрифтом, ніби авторка сподівалася, що я не помічу:

«P. S. Ваш рояль, на мою думку, трохи бреше в ля другої октави. Або це я.»

Я перечитав це двічі. Спершу я розсердився: «ваш рояль»! «бреше»! Із якого дива якась піаністка з червоним олівцем у кишені береться судити про мій рояль? Я підійшов і натиснув ля другої октави. Раз, другий, третій. Звук був як завжди: рівний, глибокий, упевнений. Я натиснув ще раз, довше, притримавши педаль, і раптом — не почув, а відчув — найтонше, майже невагоме биття всередині ноти. Дві струни з трьох звучали не в унісон. Різниця була крихітна, як зазор між шпалерами. Настільки дрібна, що три роки я чув її, звикав і приймав за характер інструмента.

Вона мала рацію. Це було особливо прикро.

Я сів на стілець, не повернувши його на мітку, і якийсь час просто сидів, дивлячись на клавіші. Потім, не усвідомлюючи цього, взяв її червоний олівець, що притискав куточок записки, і покрутив у пальцях. Звичайний, у чорних слідах чиїхось зубів. Пахне каніфоллю й м’ятою. Я поклав його назад.

Опівдні в мене був урок в Ернста Вальднера.

Професор Вальднер завідував кафедрою композиції й приймав по п’ятницях і суботах у кабінеті на третьому поверсі, де замість стіни біля вікна стояла книжкова шафа до стелі, а над столом висів у рамці рукописний аркуш: перша сторінка «Ранкових пісень», фортепіанного циклу, який він написав двадцять років тому й який досі називали найкращим із того, що у Відні створили для рояля за останні десятиліття. Я слухав цей цикл у чотирнадцять років по радіо в Ґраці, на кухні, поки мама чистила яблука для штруделя. На другій п’єсі я перестав хотіти стати інженером, як батько. Тож ви розумієте, чому в мене щоразу трохи підкошувалися ноги, коли я входив до цього кабінету.

— Феліксе, — сказав Вальднер. У нього був теплий, м’який голос, як чай із медом, і срібне волосся, зачесане назад так охайно, що здавалося, ніби воно завжди було таким. — Сідайте. Ви бліді. Ви знову не їли?

— Їв, — збрехав я.

— Хлопче мій, — сказав він, — музика живиться тими, хто живиться сам.

Він усміхнувся. Він умів усміхатися так, що хотілося негайно виправитися в усьому, в чому ти колись був неправий. Я розповів йому про нову п’єсу для одного рояля — ту, що виношував із літа й записував лише в голові та на полях старих партитур. Вальднер слухав із заплющеними очима, киваючи в потрібних місцях.

— У грудні, — сказав він, коли я скінчив, — у консерваторії буде показ. Ви знаєте. Раз на рік кафедри виходять на велику сцену. Я хочу, щоб цього року там прозвучало щось по-справжньому молоде. Не чергове «присвячення комусь». Щось живе.

Він помовчав.

— Принесіть мені все, що у вас назбиралося, Феліксе. Не тільки цю п’єсу. Все. Начерки, фрагменти, уривки. Я мушу знати, чим ми розташовуємо.

— Добре, — сказав я.

— Ви талант, — продовжив Вальднер м’яко. — Ви знаєте, що я кажу це нечасто. Але в таланту є одна біда: він не завжди розуміє, що в ньому цінне. Для цього й існують учителі.

Я кивнув. Я завжди кивав. Я не вмію говорити вголос, зате вмію відповідати на запитання, яких ніхто не ставив, — це улюблений жарт мого батька, інженера-колійника, який за сорок років роботи так і не почув, щоб я сказав бодай одне зайве слово. Він вважає це чеснотою для людини, що має справу з рейками. Я вважаю це обставиною.

Коли я виходив, Вальднер дивився на мене так, як дивиться скупник на гарний годинник: із любов’ю, але вже знаючи ціну. Я тоді не надав цьому значення. Пізніше згадав.

О одинадцятій я повернувся до 214 — просто тому, що в цій кімнаті завжди є відчуття, ніби на тебе там чекають. Я поправив стілець, присунув його до мітки, розклав аркуші й кілька хвилин слухав, як за стіною хтось зі струнників мучить один і той самий пасаж.

Потім дістав блокнот. Три чернетки, знову. Перша була зухвала, друга надто м’яка, третя — та, що вийшла сама:

«Це не ви. Це рояль: він бреше з серпня, а я призвичаївся й не помітив. Дякую. Але чохол усе одно — на кришку. Ф. М.»

Подумав — і після крапок дописав, зовсім дрібно, як вона:

«P. S. К., я вгадав, що це К.? Що ви грали? Я чув, як після вас холоне звук».

Стер останню фразу. Вона звучала надто схоже на те, що кажуть уголос людям, у яких є обличчя.

Залишив так: «К., я вгадав?» І поклав аркушик на пюпітр.

Я не знав, хто така К. Кароліна? Катрін? Кассандра? Я знав тільки одне: вона чує ля другої октави й перепрошує перед кожною нотою.

Додому я йшов через Шварценбергплац пішки, хоча зазвичай їздив трамваєм. Уже стемніло, листя налипало на підошви, і я спіймав себе на тому, що насвистую. Не свою музику й не чиюсь чужу — просто те, що виходило саме: кілька тактів, які ніяк не складалися ні в тему, ні в запитання. Здається, це була та сама пауза, яку К. залишила в Брамсі перед поверненням теми. Я не чув, як вона грає, але знав, що пауза має бути саме там. Це непокоїло мене дужче, ніж причіпки до чохла.

Вдома мама надіслала посилку: слоїк абрикосового варення, шкарпетки і записка, якої вистачило б на два телеграфні стовпи. «Їж. Спиш? Батько питає, чи ти не покинув». Я не відповів. Я ліг і довго дивився в стелю, вигадуючи другу записку, яку так і не написав би, якби зранку хтось не перепросив перед чужим роялем.