Клара. Сьома нуль-нуль

Перше, що я дізналася про клас 214: рояль там кращий, ніж я заслуговую. Друге — що в рояля є господар, якого я ніколи не бачила і який уже мною невдоволений.

Але по порядку.

Усе почалося з ключа. Він лежав на долоні в Марі Шнайдер, чергової другого поверху корпусу «Б», на червоній атласній стрічці — «бо без стрічки їх виносять у кишенях і знаходять потім у зовсім несподіваних країнах», як пояснила Марі. Їй було років шістдесят п’ять, вона носила в’язану жилетку кольору вівсянки й тримала на своєму столі чотири речі: журнал бронювання в клітинку, вазочку з печивом «для нервових», телефон із завитим шнуром і фотографію рудої таксі, якої давно не було на світі, але яка, за чутками, досі стежила за порядком.

— Сьома нуль-нуль, — сказала Марі, не зазираючи в журнал. — До дев’ятої. О дев’ятій рояль зайнятий.

— Ким? — запитала я.

Питання було дурне, і я негайно про нього пошкодувала. Марі підняла брову над окулярами.

— Тим, кому належить, — відповіла вона. І прикрила долонею другий рядок у журналі, хоча я зовсім не намагалася його прочитати. Потім додала, помовчавши, ніби сказала зайве: — Іноді рояль вартий двох людей, якщо один іде рівно в ту мить, коли другий заходить.

Я не зрозуміла, жарт це чи правило. Пізніше з’ясувалося, що в консерваторії це майже завжди одне й те саме.

Тепер треба пояснити, що таке клас 214 для людини на кшталт мене. У нашій консерваторії триста з гаком піаністів і дуже мало роялів, на яких не соромно грати. Розклад репетицій вивішують у вересні, і ця подія схожа на поділ спадщини: люди плачуть, дружать родинами й переходять на «ви». Я, Клара Гофер, другий курс, фортепіано, родом із Лінца, два місяці простояла в списку очікування й отримала те, про що мріяли всі: кімнату зі справжнім концертним роялем, вікном у двір із каштаном і дверима, які зачиняються.

Зачиняються — це важливо. Я граю добре лише тоді, коли мене ніхто не чує. Досить комусь опинитися в кімнаті, навіть за спиною, навіть сплячому, і руки в мене стають чемними. Іншого слова я не знайшла: вони починають грати так, як, на їхню думку, хотілося б слухачеві. У травні, на іспиті зі спеціальності, я зіграла Шуберта так акуратно, що члени комісії кивали в одних і тих самих місцях, як пасажири в одному трамваї. Мені поставили найвищий бал. Я вийшла на вулицю й просиділа хвилин десять на бордюрі, не розуміючи, чому від найвищого балу хочеться плакати.

Мама, яка тридцять років викладає фортепіано в музичній школі Лінца, каже, що це не вада, а виховання. «Грай так, як написав композитор, Кларо. Усе інше — марнославство». Фрау Брюннер, моя професорка, каже те саме, тільки дорожче.

Тому дві години за зачиненими дверима я сприймала як милість. Я приходила без десяти сьому, брала в Марі ключ, піднімалася сходами, що пахли каніфоллю й сирою штукатуркою, відмикала двері, вмикала лампу над пюпітром і п’ять хвилин просто стояла й дихала. Потім знімала чохол із рояля, складала його в акуратний квадрат, клала куди доведеться й сідала грати.

Рояль був старий, чорний, із плямою біля лівого кута кришки, де колись забули гарячу чашку чи свічку, і слід лишився, схожий на карту неіснуючого острова. Звучав він так, що хотілося попросити пробачення за все, що раніше було зіграно на інших інструментах. Перші два ранки я займалася на ньому Брамсом — інтермецо ля мажор з опуса 118, яке фрау Брюннер звеліла довести до «стерильної ясності» до листопада, — і дивилася на клавіші, як на диво, яке можуть відібрати.

Першого ранку в кімнаті пахло чужим олівцем. Я не відразу зрозуміла, що це за запах: так пахне, коли хтось багато годин стирав гумкою нотний папір. На підставці лежав чистий аркуш, складений учетверо. Я вирішила, що він лишився від попереднього мешканця, і переклала його на підвіконня, щоб не заважав.

На третій ранок на пюпітрі лежала записка.

Не «залишене кимось сміття», не «забутий прибиральницею папірець». Аркуш нотного паперу, вирваний із блокнота, з уривками спіралі вздовж лівого краю, а на ньому — швидким, гострим, непримиренним почерком, ніби людина писала, уже стоячи однією ногою у дверях:

«Чохол — на кришку, не на педалі. Стілець — повернути на крейдову мітку. Мітка на підлозі, якщо ви її не помітили. Ф. М.»

Я прочитала це тричі. Потім озирнулася: на двері, на вікно, на каштан, ніби автор міг ховатися в гіллі.

Він не ховався. Він уже пішов. З сьомої до дев’ятої була я, з дев’ятої — він. Адміністрація розсудила, що двох годин між нами досить, аби ніхто нікому не заважав.

Усе моє життя складалося з правил, які мені пояснювали заздалегідь: ставити стілець рівно, не запізнюватися на сольфеджіо, не перебивати професорів. А тут правило, про яке ніхто не сказав і за порушення якого мене вже осудили. Я глянула на підлогу. Справді: біла крейдова риска завбільшки з долоню на паркеті біля ніжки стільця, трохи розмазана чиїмось черевиком. Я посунула стілець рівно на два сантиметри й почулася людиною, яка цілий місяць гуляла чужим садом і тільки тепер прочитала табличку «Не толочити».

Потім я подивилася на чохол. Він лежав на педалях, уздовж, гарно, з найкращих намірів. Я подумала, що в людини, яка ставить після кожної літери крапку, напевно немає почуття гумору. А тим часом мої руки вже самі переносили чохол на кришку.

Я грала. Брамс виходив гірше, ніж зазвичай. Кожна фраза починалася з невидимого «вибачте». О двадцять п’ятій хвилині на восьму я зіграла першу сторінку п’ятнадцять разів поспіль і ненавиділа кожну спробу, а на шістнадцятий раптом зіграла інакше: трохи повільніше, трохи тихіше, з зайвою паузою перед поверненням теми. Не тому, що так написано. Просто так не хотілося вибачатися.

Рояль відповів. Не словами, звісно. Але в нього є манера, я це вже помітила, трохи притримувати звук у повітрі, ніби він слухає разом із тобою.

Я доіграла останню ноту й сиділа, не знімаючи рук з клавіш. За вікном каштан скидав на двір перше жовте листя, сходами вже піднімалися струнники, у трубах стукало опалення, яке ввімкнули всього третій день. Було без чверті дев’ята.

Відповідей я написала три. Перша починалася словами «Високоповажний колего» і була така ввічлива, що її можна було вішати в рамку в приймальні нотаріуса. Друга вийшла ображеною («Із чого ви взяли, що…»), і я сама злякалася цього тону. Третя складалася з єдиного слова «Добре» й здалася найгіршою, бо «добре» я кажу всім і завжди. Три аркушики я зім’яла й сунула до кишені. Четвертий вийшов сам:

«Прошу вибачення. Чохол більше не ображатиме педалі, а стілець — крейдову мітку. Дякую, що попередили: я б так і ходила чужим садом. К.»

Подумала — і дописала знизу, дрібніше, щоб не впадало в око:

«P. S. Ваш рояль, на мою думку, трохи бреше в ля другої октави. Або це я.»

Я поклала аркушик на пюпітр, поверх його записки, щоб він точно прочитав, і притиснула куточок олівцем — моїм, червоним, єдиним, що знайшовся в кишені. І пішла о восьмій п’ятдесят сім, на три хвилини раніше строку, чорними сходами, якими ніхто не користується, бо вони виходять у двір просто в калюжу.

Це було моє власне правило, не зі списку. Ніколи не зустрічатися з людиною, яка пише «Ф. М.» з крапками. Якщо ми зустрінемося в коридорі, він скаже «доброго дня», я скажу «доброго дня», і тоді в нього з’явиться обличчя. А в записки обличчя немає. Мені подобалося, що в записки немає обличчя. З запискою можна було сперечатися. Обличчю — тільки всміхатися й кивати, а цим я за дев’ятнадцять років виснажила себе до дна.

Калюжа, як зазвичай, чекала на останній сходинці. Я ступила в неї обома ногами, чого не робила років із шести, і чомусь усміхнулася.

Унизу, біля столу Марі, я раптом збагнула, що руки в мене тремтять. Не від страху — від чогось, чому я ще не придумала назви.

— Ну як, — запитала Марі, не піднімаючи голови від журналу, — рояль зайнятий?

— Зайнятий, — сказала я.

— Ото й добре, — сказала Марі й присунула до мене вазочку з печивом.

Печиво, до речі, виявилося чудовим. Я тоді ще не знала, що всі мої майбутні ранки пахнутимуть саме так: вівсянкою, каніфоллю й чужим олівцем.