Угода без гарантій

О першій ночі вони сиділи на її кухні одне навпроти одного, між ними стояли дві чашки, кавник, зошит у клітинку і зелений армійський термос, який Надя насамперед вимила й наповнила гарячим чаєм, не питаючи дозволу. Він подивився на це й нічого не сказав. Тільки, коли вона поставила термос перед ним, на секунду заплющив очі.

Говорив він тихо, як і обіцяв. Майже пошепки, нахилившись над столом, і їй теж доводилося нахилятися, щоб чути. Збоку вони, мабуть, скидалися на змовників зі старого фільму. Вони й були змовниками.

Він розповів їй те, чого не було в її зошиті.

Кінець ланцюжка. Гроші, що йшли в Нові-Сад, Зворник, Скоп'є та Бар, не залишалися на Балканах. За тиждень-два їх знімали готівкою, за місяць-два вони поверталися в Європу — уже як позики від кіпрських компаній, у яких не було ні офісів, ні працівників, тільки адреса юридичної фірми в Лімасолі. Позики отримували будівельні фірми у Відні. Будівельні фірми купували квартири — у Першому районі, у Четвертому, у Дев'ятнадцятому. Квартири оформлювали на племінників, на колишніх водіїв, на вдову одного садівника. Двадцять три квартири за шість років. Кожна — тиха, законна, з нотаріусом і витягом із земельної книги.

— Ми бачимо, як гроші приходять, — сказав Фелікс. — Ми бачимо, хто живе в квартирах. Ми знаємо, хто за всім цим стоїть. Але ми не можемо довести, звідки гроші. Бо все починається в бухгалтерії «Данубії», а «Данубія» щороку отримує від вашої фірми висновок без застережень. І щороку ваша фірма пише: усе гаразд, перевірено, суттєвих зауважень немає. Будь-який адвокат Гальмаєра покладе ці висновки на стіл судді й скаже: десять років незалежний аудитор перевіряв ці платежі. Незалежний. З нагородою.

— А якщо виявиться, що аудитор не був незалежним, — сказала Надя.

— Тоді все валиться. Тоді кожен висновок за десять років — не доказ їхньої невинуватості, а доказ змови. — Він постукав пальцем по зошиту. — Ось тому ви нам потрібні. Не ваша таблиця — у нас є банківські дані, ми б із часом склали таку саму. Ви. Людина зсередини, яка бачила оригінали, бачила підписи Ланга й Фальк під «зауважень немає» і може сказати це під присягою. І оригінали — щоб ваше слово було не тільки словом.

— І ось тут ви обіцяли сказати те, що мені не сподобається.

Він кивнув. Відпив чаю з кришки термоса — гарячого, — і вона помітила, як при цьому він трохи розслабив плечі.

— Перше. У нас витік. — Він сказав це зовсім тихо. — Три роки. Щоразу, коли ми підходимо близько, Гальмаєр виявляється на крок попереду. Рахунок закривають за день до запиту. Свідок їде до Сербії за тиждень до допиту. Одного разу — одного разу, пані Ковач, — його адвокат подав клопотання щодо документа, який у нас іще навіть не був зареєстрований. Хтось у бюро з ним розмовляє. Я не знаю хто.

— Тому…

— Тому я не можу запропонувати вам захисту. Офіційного. Якщо я зараз поїду до начальства й скажу: свідок вийшов на зв'язок, потрібна охорона, потрібен ордер на архів, — за добу про це знатиме Гальмаєр. І за дві доби архів буде чистим, а у вас на руках буде тільки зошит. І ще дещо гірше.

Надя подивилася на двері Міриної кімнати. Потім знову на нього.

— Друге?

— Друге. — Він помовчав, крутячи в пальцях порожню кришку від термоса. — Ви — свідкиня. Я — слідчий. Я зараз сиджу у вас на кухні о першій ночі, і якщо хтось колись про це дізнається, захист скаже, що я на вас тиснув. Що я вас умовив. Що я… — він затнувся, добираючи слово, — що між нами були стосунки, через які ваші показання нічого не варті. Тому, доки все це не скінчиться, між нами має бути дистанція. Сувора. Жодних… — він знову затнувся, — жодних приводів.

Надя звела брови.

— Між нами немає нічого, крім справи, пане Ауер.

— Феліксе.

— Пане Ауер, — повторила вона. — Ви самі сказали: дистанція.

Він подивився на неї — довгим, незрозумілим поглядом, — і раптом коротко всміхнувся, опустивши очі.

— Так. Сам сказав. — Він поставив кришку на термос і закрутив. — Гаразд. Пане Ауер.

Запала пауза, що тривала, може, на дві секунди довше, ніж слід було. Холодильник клацнув і загув. Надя перша відвела погляд — на зошит — і відчула, що в неї палають вуха, як у чотирнадцятирічної, і розсердилася на себе за це.

— Третє, — сказала вона діловито. — Є ж третє?

— Є. Третє — час. — Він теж став діловитим, із помітним полегшенням. — Є одна прокурорка, якій я довіряю. Марта Зайдль, прокуратура з економічних злочинів і корупції. Ми разом починали — вона тоді була стажеркою, а я патрульним. Вона нічого не бере, ні грошей, ні порад від начальства, за це її двічі не підвищили. Якщо прийти до неї з вашими показаннями й засвідченою копією архіву, вона може за кілька годин оформити вилучення. Без мого бюро. Напряму.

— Засвідченою.

— З контрольними сумами. З журналом змін системи, де видно, що файли лежали в досьє з такої-то дати й ніхто їх не чіпав. Тоді це доказ. Без журналу — це файли, які ви скачали на флешку і могли підправити дорогою.

— А якщо піти до неї зараз? Сьогодні?

— Із зошитом? — Він похитав головою. — Їй доведеться запитувати ордер на архів аудиторської фірми. Через суд. Це три-чотири дні щонайменше, якщо суддя не у відпустці. І запит проходить через канцелярію, і копію отримує моє бюро, бо справа наша. За добу Гальмаєр знатиме. — Він подивився на годинник над холодильником. — Зараз перша двадцять ночі понеділка. Архів закривається в середу опівночі. У нас менше ніж три доби.

— У нас, — повторила Надя.

— У вас, — виправився він. — Я не можу попросити вас дістати ці файли. Це було б незаконно — для мене. Я не прошу.

— А я працівниця фірми, яка до минулої п'ятниці мала законний доступ до цих даних, — повільно сказала Надя, — і яка за законом зобов'язана повідомляти про ознаки відмивання грошей. І якщо я збережу докази, які мій роботодавець збирається знищити… — Вона замовкла. Потім сказала: — Мені хтось колись казав, що це незаконно?

— Адвокат Гальмаєра скаже.

— Адвокат Гальмаєра скаже що завгодно.

Він знову подивився на неї тим самим незрозумілим поглядом.

— Як ви туди потрапите? Вашу перепустку вимкнено.

Надя розгорнула зошит на чистій сторінці. Написала вгорі: «Доступ». І нижче, стовпчиком:

«П'ятий поверх. Серверна + архів.

Перепустка — ні.

Ланг — ключ? (Ланг боїться. Але не того, чого треба.)

Прибирання — вівторок і п'ятниця, вечір. П-ні Йованович.»

Вона підкреслила останній рядок і довго на нього дивилася.

— Хто це? — спитав Фелікс.

— Жінка, якій я колись допомогла. — Надя закрила зошит. — Я не хочу її втягувати. Мені треба подумати.

— Думайте. Але недовго.

Вони проговорили до четвертої. Він пояснював їй, як працює журнал змін, як знімати контрольні суми, що таке ланцюг зберігання доказів і чому флешку не можна ні на секунду випускати з рук. Вона записувала — по пунктах, дрібно, у клітинку. О пів на п'яту він задрімав просто на стільці, відкинувши голову до стіни, з термосом у руках, і Надя довго сиділа навпроти й дивилася, як він спить. Неголений, утомлений, зі шрамом на зап'ясті. Людина, яка п'ять ночей сиділа в машині під її вікном. Людина, якій заборонили до неї підходити і яка підійшла.

Вона вкрила його пледом із дивана. Подумала й не стала будити.

О шостій п'ятнадцять двері Міриної кімнати відчинилися.

Міра стояла на порозі кухні в піжамі з пінгвінами, босоніж, із розкуйовдженим волоссям, і дивилася на незнайомого чоловіка, що спав на стільці під її пледом. Її обличчя не виражало нічого. Зовсім нічого. Це було гірше за будь-який крик.

Фелікс прокинувся — одразу, як прокидаються люди, звиклі прокидатися від погляду, — і побачив її. Повільно випростався. Плед сповз на підлогу.

— Доброго ранку, — сказав він.

Міра не відповіла. Вона дивилася на його черевики.

— Ви поліцейський, — сказала вона нарешті. Не запитання.

Надя й Фелікс перезирнулися.

— Чому ти так вирішила? — обережно спитала Надя.

— У нього черевики як у поліцейського. Чорні, товсті й негарні. У нас такі в шкільного поліцейського, який приходить про наркотики розповідати. — Міра перевела погляд на матір. — І від нього пахне цигарками. Ти ненавидиш цигарки. Ти б не пустила в дім курця, якби це не було дуже важливо.

Фелікс відкрив рота й закрив.

— Це через Гольцера, — сказала Міра. — Так? Тато вчора не сказав. Я спитала, а він сказав: «Мама розбереться». Це означає, що нічого не нормально.

Надя підвелася. Підійшла до доньки. Хотіла обійняти — Міра трохи відсторонилася, не грубо, але виразно.

— Це через роботу, — сказала Надя. — Пам'ятаєш задачу в зошиті? Про п'ятдесят два мільйони? Ті люди, які це зробили, тепер знають, що я це знайшла. Пан Ауер — із поліції, яка ловить таких людей. Він мені допомагає.

— А мені що робити? — спитала Міра.

— Тобі — ходити до школи. Я сьогодні їду у Вінер-Нойштадт, мене туди відправили, я не можу не поїхати, інакше вони зрозуміють. Зі школи тебе забере тато. Рівно о другій, біля головних воріт. Не біля бічного виходу. Тільки біля головних. І ти нікуди з ним не йдеш, крім дому. Домовилися?

— Чому не біля бічного?

Надя не відповіла. Міра подивилася на матір. Потім на Фелікса. Потім знову на матір — довго, уважно, тим поглядом, що з'явився в неї, здається, тільки цього року, поглядом майже дорослої людини.

— Ти мені не все розповідаєш, — сказала вона.

— Не все.

— Чому?

— Бо ти дитина.

Міра стиснула губи. В її очах щось спалахнуло — образа, злість, страх, усе разом, — і згасло.

— Гаразд, — сказала вона тоном, який означав, що нічого не гаразд. Розвернулася й пішла у ванну. Клацнув замок.

Фелікс підняв із підлоги плед, склав його — акуратно, по-армійськи, — і поклав на стілець.

— Я буду біля школи, — сказав він тихо. — Увесь день. Здалеку.

— Вам заборонили.

— Мені заборонили до вас підходити. — Він узяв термос. — Про школу ніхто нічого не казав.

Біля дверей, уже в куртці, він зупинився.

— Шістдесят шість годин, — сказав він.

— Шістдесят шість годин, — повторила Надя.

Вона зачинила за ним двері й повернула верхній замок. Потім нижній. Потім, після секундного вагання, знову верхній — і вперше за тиждень їй не було за це соромно.