Вечеря в Гальмаєра

Вілла Ервіна Гальмаєра стояла на схилі над Нойштифтом, серед виноградників, які він купив не заради вина, а заради краєвиду. Звідси все місто лежало внизу, як макет у вітрині: шпиль собору, колесо Пратера, срібна смуга Дунаю, а далі, у серпанку, рівнини Марху, звідки він був родом. Він любив казати гостям, що його батько орав цю землю на старому «Штаєрі» і що сам він до шістнадцяти років ходив по ній у гумових чоботях. Гості вважали це зворушливим. Доротея за сімнадцять років чула цю історію разів сорок і давно перестала знаходити в ній щось, крім нагадування: я почав із бруду, і я ніколи туди не повернуся.

Вечерю подали рано, о шостій, на заскленій веранді. Крім них двох, нікого не було — ні дружини, яка, як зазвичай, проводила осінь у Кіцбюелі, ні синів. Тільки економка, мовчазна словачка, яка ставила тарілки й зникала. Теляча печінка з яблуками й цибулею, картопляний салат, пляшка «Блауфренкіша» з його власного виноградника — вино було погане, і всі з чемності казали, що добре.

Гальмаєрові було шістдесят вісім. Кремезний, широкоплечий, із короткою сивою стрижкою й червоними руками селянина, на яких дивно виглядав дорогий годинник. Він їв повільно, багато й зі смаком і весь час, поки їв, говорив про що завгодно, тільки не про справу. Про виноградники. Про онука, який вступив до Оксфорда. Про нового міністра сільського господарства, якого він називав «хлопчиком». Доротея їла мало, відповідала коротко й чекала.

Про справу він заговорив тільки тоді, коли економка забрала тарілки й принесла каву та пляшку абрикосової палінки.

— Твоя вчителька, — сказав він, наливаючи собі. — Узяла конверт?

— Узяла.

— І що сказала?

— Що подумає до вівторка. Гольцер каже, колишній чоловік теж обіцяв поговорити. Вона вагається, Ервіне. Це нормально. Люди з іпотекою завжди вагаються, перш ніж погодитися. Їм потрібен час, щоб пояснити собі, чому це правильно.

Гальмаєр випив палінку одним ковтком. Поставив чарку. Подивився на неї — довгим, важким, майже співчутливим поглядом, яким дивляться на собаку, що приніс не ту палицю.

— Доротеє, — сказав він. — Учора вночі твоя вчителька розмовляла біля свого під'їзду з головним інспектором Федерального бюро з економічних злочинів. Його звати Фелікс Ауер. Потім вона повела його до себе додому. Він вийшов від неї сьогодні о шостій сорок ранку.

Доротея поставила чашку. Дуже акуратно.

— Звідки ти…

— Гольцер повернувся ввечері, на іншій машині. Він не дурень. Сфотографував номер. А в мене є друг, який уміє читати номери. — Гальмаєр відкинувся на спинку плетеного крісла. — Добрий друг. Старий. Ми з ним граємо в гольф у «Фонтані» щосуботи. Він сьогодні вранці дуже здивувався, дізнавшись, де ночував його підлеглий. І дуже засмутився. Він теж не любить, коли його підводять.

Доротея мовчала. Їй раптом стало холодно — на заскленій, теплій веранді, з видом на вогні міста.

— Тож вона не вагається, Доротеє, — м'яко сказав Гальмаєр. — Вона вже вирішила. Вона вирішила тієї миті, коли ти поклала перед нею конверт. Ти просто цього не побачила. Ти надто звикла, що люди з іпотекою розсудливі.

— Я поговорю з нею ще раз. Завтра. Я…

— Ні. — Він сказав це без натиску, і від цього було тільки гірше. — М'яко — не вийшло. Тепер треба закрити питання. Радикально.

Слово зависло над столом. Доротея дивилася на нього й відчувала, як щось усередині неї — щось, що сімнадцять років трималося на формулі «так роблять усі», — починає повільно, беззвучно тріскатися.

— Що означає «радикально», Ервіне?

Гальмаєр узяв пляшку, знову налив собі і — подумавши — їй теж, хоча вона не просила.

— Пам'ятаєш Драгана? — спитав він. — Головного бухгалтера «Агросервісу» в Нові-Саді. Ти його бачила один раз, на прийомі в Белграді, у дев'ятнадцятому. Товстий такий, веселий. Любив розповідати анекдоти про боснійців.

Доротея пам'ятала. Смутно. Веселий товстун із золотим зубом, який намагався запросити її до танцю.

— У двадцять першому році Драган вирішив, що йому мало платять, — сказав Гальмаєр. — Він вирішив, що знає забагато, щоб отримувати стільки, скільки отримує. Він написав мені листа. Дуже ввічливого листа. З цифрами. Чимось схожого на доповідну твоєї вчительки, як подумати. — Він відпив палінки. — А за місяць він розбився на трасі під Шидом. Уночі. Вантажівка виїхала на зустрічну. Водія так і не знайшли. Жахлива історія. Я відправив удові гроші. Добрі гроші.

Він підняв чарку, ніби збирався виголосити тост, і опустив її, не випивши.

— Я нічого не робив, Доротеє. Я просто розповідаю. Є люди, які розуміють, як улаштований світ. А є люди, які пишуть листи.

Доротея дивилася на свою чарку. Палінка була золотава й прозора, і в ній відбивалися вогні на стелі. Вона подумала про Надю Ковач — у темно-синій сукні, у підвалі «Райнгардта», яка питала: «Тоді чому це проводиться як послуги?» Подумала про стажера й серветку з цифрами. Подумала про Інгрід, про квартиру в Пьорцляйнсдорфі, про сто двадцять тисяч на рік, про які вона ніколи не питала.

Вона подумала: ось тут. Ось тут усе й закінчується. Не тоді, коли ти заплющуєш очі. А тоді, коли розумієш, на що саме ти їх заплющувала.

— Я не беру участі у вбивстві, Ервіне, — сказала вона. Голос був рівний. Вона сама здивувалася. — У жодному. Ні прямо, ні опосередковано. Усе інше — так. Але не це.

Гальмаєр подивився на неї зі щирим, майже ображеним подивом.

— Хто говорить про вбивство? Ти що, Доротеє. Ти мене з кимось плутаєш. — Він похитав головою. — Я говорю про справу. Три речі. Перше: архів. Не в середу. Завтра вночі. Твій айтішник устигне?

— Він казав — потрібно два дні на журнал.

— Отже, хай не спить. Друге: учителька. Завтра вранці — звільнення. Не за скороченням. За порушення. Вона ж щось виносила з офісу, правда? Роздруківки, файли?

Доротея завагалася. Потім кивнула.

— Мартін перевіряв журнал принтера. У вівторок, о двадцять третій нуль дві, сорок дві сторінки на її обліковий запис. Звіт щодо «Данубії».

— Ну от. — Гальмаєр розвів руками. — Крадіжка конфіденційної інформації клієнта. Звільнення з негайним відстороненням. Заява до поліції. Обшук у неї вдома — за законом, усе як належить, з ордером. І все, що в неї є, — зошити, роздруківки, флешки, — іде в речові докази у справі про крадіжку даних. А потім, за пів року, у суді — хто вона? Звільнена працівниця, яка вкрала документи й образилася на роботодавця. Яка до того ж спить зі слідчим. — Він усміхнувся. — Дуже сумна історія. Ніхто їй не повірить.

Доротея мовчала. Це було розумно. Це було законно — майже. Це було саме те, що вона сама, мабуть, вигадала б, якби думала про це не як людина, а як аудиторка.

— А третє? — спитала вона.

— Третє — не твій клопіт. Гольцер просто нагадає їй, що в житті важливо. Щоб завтра вранці, коли їй принесуть папір про звільнення, вона підписала його мовчки. Без істерик і без дзвінків своєму інспекторові.

— Як нагадає?

Гальмаєр подивився на годинник. Дорогий, золотий, на червоному селянському зап'ясті.

— Шоста п'ятдесят, — сказав він замислено. — Уроки в тій гімназії закінчуються о другій. Мабуть, якраз зараз її мати обдзвонює подруг доньки. І, мабуть, за пів години отримає фотографію.

Доротея підвелася. Крісло рипнуло по кам'яній підлозі.

— Ервіне. Дитину — не чіпати.

— Сядь, Доротеє. — Він навіть не підвищив голосу. — Ніхто не чіпає дитину. Дитині ніщо не загрожує. Дитина просто сьогодні пізно прийде додому. А мама отримає фотографію. І мама все зрозуміє. Мами завжди все розуміють. Це їхня головна чеснота.

Доротея стояла. Потім повільно сіла назад. Бо не знала, що ще можна зробити. Бо встати й піти означало перестати бути частиною цього, а вона була частиною цього дев'ять років і не знала, ким буде, якщо перестане.

— Усе, — сказала вона тихо. — Архів, звільнення. Усе, що ти сказав. Але якщо з дитиною щось…

— З дитиною нічого не буде, — повторив Гальмаєр і знову наповнив її чарку. — Пий. Це мій виноград. Батько посадив ці лози в шістдесят другому.

У машині, на серпантині, спускаючись до міста, вона довго не могла влучити пальцем у номер. Мартін відповів після першого гудка, ніби чекав.

— Завтра вночі, — сказала вона. — Архів. Усе.

— Пані Фальк, журнал — я не встигну за добу. Якщо чистити швидко, лишаться дірки в нумерації, будь-який експерт…

— Отже, чисть повільно, але почни сьогодні. До ранку середи все має бути закінчено. І ще. Завтра о дев'ятій — наказ про звільнення Ковач. За статтею. Хай юристи підготують уночі.

Пауза.

— Добре, — сказав Мартін. Голос був дивний. Вона не стала думати чому.

Потім, сама не знаючи навіщо, вона набрала Інгрід.

— Доро! — Голос сестри був веселий, на тлі грала музика. — Ти чого так пізно? Слухай, я тобі не казала: я замовила нову кухню, італійську, з островом, ти маєш приїхати подивитися…

Доротея слухала про кухню, про острів, про мармурову стільницю. Потім сказала: «Так. Приїду. Обов'язково», — і від'єдналася.

Вона зупинила машину на узбіччі, біля останнього виноградника перед містом, і довго сиділа, дивлячись на вогні внизу, десь серед яких зараз жінка в темній куртці телефонувала подругам своєї доньки.

Так роблять усі, сказала вона собі.

Уперше за сімнадцять років це не допомогло.