Сходинки, що не стоять на місці

Перше правило пілота каже: коли не розумієш, що відбувається, лети. Не думай, не розглядай, не намагайся осмислити. Тримай висоту, тримай курс, тримай себе в руках. Думку можна дозволити собі потім, на землі, з чашкою чаю в долонях.

Маттіас тримав. Стрілка на авіагоризонті стояла рівно, висотомір показував дві тисячі сто футів, але компас поводився, як п'яний: він повертався слідом за сходинками. Куди зсувалася світла смуга, туди ліниво повзла й північ. Маттіас перемкнув керування на ручне, бо автопілот утратив усякий сенс, і спробував викликати диспетчерську.

— Тромсе, «Північ-Чотири». Тромсе, як чуєте?

У навушниках ішов шум, рівний, як дихання великого сплячого звіра. Інгрід відповіла не одразу, і голос її прийшов звідкілясь здалеку, з розтягом, ніби з дна колодязя.

— «Північ-Чотири»… вітер… вийшли за… зараз…

— Інгрід, я над хмарами. Чисте небо. Бачу сяйво. Повторюю: чисте небо над фіордом.

— …ні… хмар… хуртовина… ви… в хуртовині…

Він зрозумів, що вона його не чує. Точніше, чує щось інше, і між його словами та її відповіддю лежить відстань, яку не виміряти милями. Маттіас стиснув штурвал. Двадцять хвилин пального, сказала Інгрід. Він глянув на покажчик: сорок шість відсотків. Скільки це хвилин? Він звик рахувати, але цифри раптом здалися чужими.

Сходинки тим часом рухалися.

Він дивився на них і вчився бачити. Це було непросто: кожна сходинка виглядала як рівна світла смуга, але варто було зосередитися на одній, як вона зміщувалася. Не пливла, не колихалася, як належить сяйву, а перескакувала: була тут, а ось уже на два пальці лівіше. Над нею друга, над другою третя. Вони йшли вгору й ліворуч, до обрію, де, як йому здалося, чорніла зубчаста лінія хребта.

Хребет Сольвіка. Він упізнав би його із заплющеними очима. Тридцять вісім хвилин льоту від Тромсе, якщо вітер попутний. Але Маттіас не пролетів і двадцяти.

— Це неправильно, — сказав він уголос і почув, як хрипко звучить його голос у тісній кабіні. — Це геть неправильно.

Він повернув до хребта. Гелікоптер слухняно ліг на крило, і того ж миті нижня сходинка, та сама, що висіла під машиною, піднялася йому назустріч. Не швидко, не загрозливо. Просто пішла вгору, як ліфт, приймаючи на себе вагу. Маттіас відчув, як лопаті беруть повітря інакше, густо, ніби гелікоптер увійшов у воду. Стрілка варіометра стояла на нулі. Сходинка несла його.

Він вів машину цими дивними сходами й боявся дихати. Сходинка за сходинкою, кожна ширша за попередню, і над кожною в чорній глибині неба спалахувало щось на кшталт вогню, не зеленого, як годиться, а прозорого, білого, із золотою облямівкою. Під ним тяглася чорнота води, фіорд, острови. Потім він побачив вогні.

Вогні Тромсе.

Вони горіли далеко внизу й позаду, дрібні, мов розсипаний бісер. Він пролетів уже багато миль, але місто все ще було видно, і кожен вогник здавався вікном у чужому домі, куди він не встиг зайти. Маттіас подумав про чергову кімнату. Про раковину, в якій він помив кухоль. Про Тордіс, яка в суботу о шостій сидітиме біля накритого столу й дивитиметься на двері.

— Я повернуся, — сказав він, і це прозвучало як обіцянка, яку він давав собі надто часто, щоб у неї вірити.

Хребет наближався. Тепер Маттіас розрізняв деталі: зубці, сніжні карнизи, темну складку ущелини. На самому краю, на виступі, стирчало щось схоже на сірник. Ґратчаста щогла. Антена, яку давно зрізали. Або не зрізали.

Позивний у навушниках урвався.

Маттіас не одразу зрозумів, що стало тихо. Ефір, шум, власне дихання: усе було на місці, бракувало тільки ритму, до якого він устиг звикнути. Крапка, крапка, тире. Він чекав, і тиша тривала рівно одинадцять секунд. На дванадцятій сигнал повернувся, і тепер він звучав не з динаміка, а з самої кабіни. З приладової панелі, зі скла, з металу шолома. Хтось м'яко стукав пальцем по борту всесвіту.

— Добре, — сказав Маттіас. — Добре. Я йду.

Остання сходинка, широка, як посадковий майданчик, лягла просто перед хребтом. Він знизив швидкість, випустив шасі, і гелікоптер опустився на засніжене плато так м'яко, що Маттіас почув, як рипнув під полозами наст. Двигуни вили рівно, лопаті різали повітря. Він сидів, не вимикаючи запалювання, і дивився вперед.

Станція стояла за двадцять кроків.

Невелика будівля із сірих панелей, з пласким дахом і присадкуватою щоглою. Вікна були темні, але на стіні, над дверима, горів ліхтар. Не електричний, а такий, які вішають на хуторах: скляний, із живим вогнем. Він був трохи нерівний і кидав на сніг жовту пляму. На ґанку намело кучугуру, але до дверей вела стежка, розчищена й витоптана, ніби хтось щойно ходив туди й назад.

Маттіас заглушив двигуни.

Тиша обрушилася на нього, як обвал. Тут не було вітру. Не було хуртовини. Над плато стояла прозора морозна ніч, така тиха, що було чути, як на сходинках позаду потріскує світло. Маттіас відкинув шолом і видихнув хмаринку пари. Потім, за звичкою, глянув на годинник.

Секундна стрілка йшла.

Вона рухалася рівно, без колишнього поспіху, і показувала 23:52. Він підніс зап'ясток до вуха. Хід був чужий, несподівано м'який, як у годинників, що довго лежали без діла й згадували, як це робиться. Маттіас хотів звірити час із приладовою панеллю, але на панелі блимали нулі. Усе погасло. Двигуни мовчали, і разом із ними вмерли радіо, навігатор і датчики. Лишився тільки вогник ліхтаря, що ледь хитався в прорізі дверей, і тихий дзвін, який не йшов.

Він перевірив аптечку. Перевірив ліхтар. Дістав із кишені жилета запасний аварійний маячок, червону пластикову коробку завбільшки з долоню, і натиснув кнопку. Лампочка засвітилася рівним зеленим світлом. Хоч щось. Маттіас сховав маячок назад, пристебнув до пояса й виліз із кабіни.

Сніг хрумтів під чоботами. Він ішов до станції, і кожен крок відлунював у голові питанням, яке він старанно проганяв. Що я тут роблю? Не у філософському сенсі, а в найточнішому, службовому. Наказ порушено, виліт без дозволу, гелікоптер стоїть на плато, куди сідати не можна, зв'язку немає, пального сорок відсотків. Якщо розібратися, він учинив майже все, що заборонено інструкцією. Дивно, але сорому не було. Було легке запаморочення, як у людини, яка вперше за багато років стрибнула, не перевіривши, чи на місці парашут.

Біля ґанку він зупинився. Двері станції були прочинені. Не розчахнуті, а саме прочинені, на ширину долоні, так, як лишають двері для того, хто, можливо, повернеться. У щілині горіло світло, тепле й рівне. Пахло димом, чаєм і чимось солодким, на кшталт печених яблук.

Маттіас піднявся на ґанок. Дерево під ногою озвалося тихим зітханням.

— Агов, — покликав він. — Рятувальна служба Тромсе. Є хто-небудь?

Ніхто не відповів. Але позивний, що весь цей час звучав десь у глибині, раптом стих. Не урвався, як раніше, а замовк по-людськи, ніби той, хто його посилав, затамував подих. Маттіас почекав рівно одинадцять секунд. Потім, не дозволяючи собі думати, поклав долоню на холодну клямку й штовхнув двері.

Вони відчинилися легко, наче на нього чекали.